Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 284

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Евгенія Тондій


      Мова – це місто, для побудови якого кожна людська істота принесла камінь.

    (Ральф Валдо Емерсон)                                                                      


         Я тут народилась -
            В краю барвінковім,
          Стежина дитинства
    І юності крила.
           Земля материнська,
        Поділля, Поділля!

            Євгенія Давидівна Тондій народилася 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.
          Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!
          Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі і найменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зі своєю половиною – сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк Федорою Леонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Це було в 1901 році. В 1902 народився в них первісток – син Андрій. В цей час приходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро.
    Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.
             Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С’імя Тондіїв жила в любові та злагоді.
    Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церкви в Орлівку приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразила майстерність сільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, який супроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українських народних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями, хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твій лунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”
             Так і сталося. В Кам’янець-Подільському кафедральному соборі під час служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.
    Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8 кілометрів від Кам’янця-Подільськогою.
    Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільського вчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.
             Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі , але ніколи нікому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи ( Вінницька область, Теплицький район) – там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запам’ятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина –земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання . В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком ( ще й через те , що любили сім’ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:
    - Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.
              З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину.
    По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась – вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.
    З 1935 – вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.
             В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.
    Згодом народився первісток – синочок Леонід, ще пізніше – донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було : на руках двоє малих дітей.
    У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.
            В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матір’ю 5-х дітей.
    З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.
            Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.
    На старість залишилась одинокою : помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.
    Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо – „ Моє життя”
    Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Кам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.
            Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.
    Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником.       На 65-річчя Євгеніїї він присвятив їй такі рядки:

                                       А роки життя косили
                                       Вітром і дощами.
                                       Проходили, пробродили
                                       Веснами й літами.
                                       Полились рікою в море,
                                       Травами схилились,
                                       Потонули в німе горе,
                                       В тузі заросились.
                                       Прокотились громом буйно,
                                       Деревинним скрипом,
                                       Затужили в небі сумно
                                       Журавлиним криком.
                                       Полетіли по долині
                                       Обірваним листом,
                                       І застигли на калині
                                       Кривавим намистом.
                                       Залягли навкруг снігами,
                                       Кригою закуті, 
                                       Засльозилися сльозами
                                       В згадці незабутній.
                                       Затуманились простори,
                                       Й хоч нема надії ,-
                                       Запряжу я коні в шори,
                                       Коні воронії.

             Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:
    - з 1952 – в Петрашівській середній школі,
    - з 1959 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,
    - сільським колгоспним хором ( Соболівка).
             Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка”.

                               Вірна цьому святому куточку,

                               Де сади – не сади, - вишняки.
                               Мережкову вкраїнську сорочку
                               Одягнула в далекі світи.

             Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радували своєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніх районів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі були учасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласній та районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх піснях.
             Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями.
    Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвячених кожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багато обрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячого фольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.
            Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай на Маковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, що вона очищує і зцілює людей.. Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.
    Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.
            Похована у рідному селі Соболівці. 

     

    Записи пісень зробила Приймасюк Тетяна Євменівна, жителька
    смт Теплик Вінницької області. керівник дитячого літературно-творчого об`єднанняя "Казка", поетеса, член Національної Спілки письменників України, фольклористка, вишивальниця.

    Історичні пісні


    (улюблена пісня мами Євгенії Давидівни)

    1)
    Їхали козаки, та гей з України,
    Повпинали коні до калини, /2
    Повпинали коні,та гей до калини,
    Викресали вогню – закурили. /2
    Викресали вогню, та гей закурили,
    Соколові гніздо запалили. /2
    Прилітає сокіл,та гей сокіл у саду,
    Хоче своїх діток врятувати. /2
    Та котрі більші,та гей полетіли,
    А котрі менші – погоріли. /2

    2)(1 варіант)
    Стоїть явір над водою,
    Тай на воду похилився.
    На козака незгодонька,
    Тай козак зажурився.
    Не хилися,явороньку,
    Ти ще зелененький,
    Не журися,козаченьку,
    Ти ще молоденький. 2
    Ой візму я вінтовочку,
    Шабельку до боку,
    Сяду я,тай поїду
    У країну далеку. 2
    Сяду я,тай поїду
    В чужую країну,
    А свою рідну Україну
    Навіки покину.

    3)(2 варіант)
    Стоїть явір над водою,
    Та в воду похилився,
    Та й на козака незгодонька,
    Козак зажурився.
    Як явір міг не хилитися,
    Як вода корінь миє,
    Тай не рад козак журитися,
    Та серденько ниє.
    Поїхав в Україну
    Козак молоденький.
    Та й горіхове сідлечко,
    Коли кінь вороненький.
    Як коника з України,
    Тай там він загинув,
    Тай свою рідну Україну,
    Навіки покинув.
    Тай сказав собі насипати
    Високу могилу,
    Тай сказав собі насадити
    Червону калину.
    Будуть пташки прилітати,
    Тай калину їсти,
    Тай будуть мені приносити
    З України звісти.

     4) За Сибіром сонце сходить

    За Сибіром сонце сходить,
    За морем заходить,
    Молоденький Кармелюка
    Все по світу ходить.
    Повернувся він з Сибіру
    Тай не має волі (долі?),
    Бо здається не в кайданах,
    І вже не на волі.
    - Маю жінку, маю діти,
    А я їх не бачу.
    Як згадаю про їх життя,
    Гірко сам заплачу.
    Маю жінку,маю діти,
    Що й тому до того,
    Сам сідаю край дороги
    За подорожнього.
    Як хто їде,як хто їде,
    Треба його спитати,
    Чи немає стільки грошей
    Кармелюці дати.
    Як наїхав цар-владика:
    "На день добрий,хлопці!”
    Вони йому відказали:
    "На здоров’я отче!”
    "Ой ви хлопці,ви молдці
    Ой чого ж вам треба?”
    Ой став той цар-владика,
    Ой як став думати:
    "Ой де ж вам хлопцям молодим
    Сорок тисяч взяти?”
    Відщитує цар-владика,
    Віддає всі гроші.
    Оглянувся позад себе –
    Хлопці все хороші. 

    6) Ой, на горі вогонь горить…

    Ой, на горі вогонь горить,
    А в долині козак лежить.
    А в долині козак лежить,
    Накрив очі китайкою,
    Заслугою козацькою. / 2
    В головах ворон кряче,
    А в ніженьках коник плаче. / 2
    - Не плач, коню, наді мною,
    Не вийду я в ніч з тобою. / 2
    Не вийду я в ніч з тобою,
    Іди, коню, дорогою
    Зеленою степовою.
    Як ти підеш під ворота,
    Стукни-грюкни біля плота. / 2
    Вийде сестра - розсідлає,
    Вийде мати – розпитає:
    "Ой, коню мій, вороненький,
    А де ж мій син молоденький?”
    Візьми, мати, піску жменю,
    Та й посій по каменю. / 2
    Коли той пісок зійде,
    Тоді твій син з війська прийде. / 2
    Нема піску, нема сходу,
    Нема сина із походу. / 2
    Нема піску, вода змила.
    Нема сина, война вбила. / 2
    Не плач ,мати, не журися,
    Бо твій син вженився. / 2
    Та й взяв собі поляночку,
    В чистім полі земляночку. / 2
    Та й взяв собі два бояри-
    В чистім полі два явори. / 2
    Та й взяв дві свашечки-
    В чистім полі дві пташечки. / 2

    7)
    Пісня січових стрільців
    ( запам’ятала Євгенія Давидівна від старшого брата Андрія)

    Сьогодні я дуже сумую:
    Про козацьку долю згадав,
    І про славу я ту не забуду,
    Що колись я, як сокіл літав.

    Боронив я свою Україну
    Від напасних та лютих татар,
    Тоді слава про мене линула,
    І боявся мене яничар.

    А тепер все пройшло, все минуло,
    Чорна хмара кругом облягла,
    І на горе синам України
    Злая доля до нас в гості прийшла.

    Плачуть, плачуть сини України,
    Плачуть гори і плачуть поля,
    Плачуть ниви,рожевії квіти,
    Що Вкраїну зла доля знайшла.

    Не журися мій добрий козаче.
    Бо ще вернеться доля ясна,
    І на радість синам України,
    Ще засяє щаслива зоря. 

     sobolivka.com.ua © 2005 - 2008 by Sobolivka.


     

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июнь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    2627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии