Галина Тимофіївна Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович - був бібліотекарем, завідуючим сільським клубом. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна - колгоспниця.

Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Г. Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічки та літпрацівником Теплицької райгазети «Зірка» на Вінниччині.

У 1968 році через гоніння за "націоналістичні погляди" змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах: «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим працівником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої Громади Буковини.

2000 року переїхала в Київ до чоловіка - кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети "Слово Просвіти", кореспондентом "Вечірнього Києва", редактором відділу "Літературної України", головним редактором телестудії "Наше місто" (м. Бровари). Нині працює в "Українській літературній газеті".

[ред.] Збірки поезії:

• «Смерековий міст» (К.: Рад. письменник, 1976),
• «Множина» (К.: «Молодь» 1982),
• «Світло джерела» ( Ужгород: Карпати, 1984),
• «Жайворове поле» (К.: Рад. письменник, 1987),
• «Горельєфи» (К.: Молодь, 1988),
• «Сотворіння гнізда» (Ужгород: «Карпати», 1989),
• «На трійцю дощ» (Чернівці: Місто, 1998),
• «Любов і гріх Марії Магдалини» (вибране) (Чернівці: Облдрук, 1995).

[ред.] Книги прози:

• «Дама останнього лицаря» (збірка новел) (Чернівці: "Місто”, 2004),
• «Між пеклом і раєм» (роман) (Чернівці: "Місто”, 2005),
• «Жіночі романи» (Бровари: "Відродження”, 2006).
• «Янгол з України» (Київ: «Либідь», 2006),
• «Новели» (Бровари: «Відродження», 2006),
• «Храм на болоті» (роман) (Бровари: Відродження, 2007),
• «Мій третій і останній шлюб» (Бровари: "відродження", 2007),
• «Цінь Хуань ґонь» (роман) (Біла Церква: «Буква», 2008),
• «Короткий танець на Віденськім балу» (Бровари: «Відродження», 2009),
• «Ковчег для метеликів» (новели) (Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009),
• «Сестра моєї самотності» (роман)(К.: "Освіта України",2010).

[ред.] Публіцистики:

«Трепанація» (Бровари: «Відродження», 2006), а також понад 500 публіцистичних статтей на захист української мови, духовності, свободи слова та інших демократичних завоювань, надрукованих у різні роки в різних виданнях та ЗМІ.

[ред.] Премії:

Роман "Сестра моєї самотності" став книгою року у 2009 році

• Літературно-мистецька премія ім. Сидора Воробкевича (1998 р.),
• Всеукраїнська літературна премія імені Володимира Сосюри (1999 р.),
• премія Ліги українських меценатів (2000 р),
• Державна літературна премія ім. Олеся Гончара (2006),
• Міжнародна літературно-мистецька премія імені Григорія Сковороди (2007 р.),
• літературно-мистецька премія ім. Ольги Кобилянської (2008 р.),
• літературно-мистецька премія ім. Григорія Косинки (2008 р),
• літературно-мистецька премія ім. І.Нечуя-Левицького (2009 р.),

а також журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль».

Твори, перекладені на вісім мов світу, друкувалися в зарубіжній періодиці, в антологіях та збірниках. Окремим виданням в перекладі російською вийшла збірка поезій «Свет родника» у московському видавництві «Советский писатель» [1989 р).

[ред.] Нагороди:

• «Орден княгині Ольги” ІІІ ст.
• Медаль "Незалежність України” Міжнародного Академічного Рейтингу популярності "Золота Фортуна”,
• відзнака Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла.

[ред.] Звання:

Заслужений працівник культури України.

[ред.] Родина:

• Дочка Олеся Сандига - поет, критик, перекладач, викладачка іноземних мов.
• Син Назар Сандига - програміст, дизайнер.

[ред.] Посилання

БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК

Уривок

Метрові не спалося й не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати – старому чи потертому, як його хазяїн, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, у цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори – від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладалися на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем в українській літературі, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар’єру, варґанячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есеї, літературні портрети...