Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Галина Тарасюк


    Галина Тимофіївна Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович - був бібліотекарем, завідуючим сільським клубом. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна - колгоспниця.

    Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Г. Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічки та літпрацівником Теплицької райгазети «Зірка» на Вінниччині.

    У 1968 році через гоніння за "націоналістичні погляди" змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах: «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим працівником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої Громади Буковини.

    2000 року переїхала в Київ до чоловіка - кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети "Слово Просвіти", кореспондентом "Вечірнього Києва", редактором відділу "Літературної України", головним редактором телестудії "Наше місто" (м. Бровари). Нині працює в "Українській літературній газеті".

    Багаторазово висувалась на здобуття Шевченківської премії.
    [ред.] Твори:

    [ред.] Збірки поезії:

    [ред.] Книги прози:

    [ред.] Публіцистики:

    «Трепанація» (Бровари: «Відродження», 2006), а також понад 500 публіцистичних статтей на захист української мови, духовності, свободи слова та інших демократичних завоювань, надрукованих у різні роки в різних виданнях та ЗМІ.

    [ред.] Премії:

    Роман "Сестра моєї самотності" став книгою року у 2009 році

    а також журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль».

    Твори, перекладені на вісім мов світу, друкувалися в зарубіжній періодиці, в антологіях та збірниках. Окремим виданням в перекладі російською вийшла збірка поезій «Свет родника» у московському видавництві «Советский писатель» [1989 р).

    [ред.] Нагороди:

    [ред.] Звання:

    Заслужений працівник культури України.

    [ред.] Родина:

    [ред.] Посилання

    БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК

    Уривок

    Вранці він скаже Нонні: приведи Її.

    Дружина сіпнеться, скине норовисто голову, як вірний бойовий кінь, і її зів’яле, зі слідами колишньої вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум’янцем. Але він знає: цей спонтанний бунт триватиме лишень одну мить. За тим все ображене єство Нонни знову повернеться у звичний образ Надєжди Константіновни Крупской, всерозуміючої, всепрощаючої соратниці, товариша, друга і няньки безумного, жорстокого генія, і її потемнілі від образи базедові очі знову стануть чистими і лагідними, як цвіт резеди.

    Ні, він скаже Нонні так: я хочу бачити Її. Скажи Їй, що я хочу Її бачити.

    Дружина побіліє, опустить долу, мов Крупська, свої базедові очі, щоб приховати від нього сльози образи чи лютої ненависті, і покірно вийде з будинку. А він дивитиметься з вікна, як дружина йтиме через подвір’я дачі, стежкою, обсадженою розквітлими мальвами, відчинятиме хвіртку, перетинатиме вулицю і довго дзвонитиме у дзвінок на брамі розкішної вілли, яку, за словами сусідів, рік тому придбала Та... Він не бачив Її сто років. Бачив тільки дорогі іномарки, що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила і ображала ця показушна засекреченість, ця жлобська показушність... він зневажав Її, лаяв на чім світ і... думав про неї.

    Він скаже Нонні: приведи Її. І дивитиметься, як дружина принизливо, мов служниця якась, чекатиме під брамою, доки та зволить вийти, або відчинить хвіртку, або...

    Він може нафантазувати сто варіантів їхньої розмови, але ніколи не дізнається, як воно було насправді. Чим більше він писав про жінок, тим більше переконувався, що не знає їх, що ніяка логіка, ніяка бісексуальність, точніше, психологічна присутність в єстві творчого чоловіка іншого, протилежного статевого начала, не здатні пізнати чи бодай передбачити стихію, яка називається Жінкою.

    Але він знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою їй, обсадженою мальвами стежкою, опустивши очі, трепетно перелякана, як середньовічна відьма на вогнище інквізиції. Йтиме вперше при світлі дня, довголітня таємнича нічна гостя, як сказав поет, його гріховниця пречиста... Тим часом Нонна, вдаючи, що нічого не відає, накриє на веранді стіл, і вони всі троє питимуть чай з варенням або морс із афин-чорниць, фірмовий напій дружини. Вони розмовлятимуть – байдуже про що. Або взагалі ні про що. Бо то зовсім неважливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та гріховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме їхній Бермудський трикутник... Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав – до корчів у м’язах, до стукоту зубовного – його втомлене тіло і вихолощену душу...

    Метрові не спалося й не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати – старому чи потертому, як його хазяїн, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, у цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори – від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладалися на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем в українській літературі, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар’єру, варґанячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есеї, літературні портрети...

    Страшно подумати, скількох нездар він вивів у люди, зробив ученими і письменниками, врешті, дав шматок хліба з маслом. А вони тепер, коли він уже не редактор журналу, не секретар Спілки, і навіть не депутат, а просто – рядовий письменник, вдають, що його нема. Й не було! Не було його книг, не було його епохи... І це тоді, коли він, (він!) навчив цілі покоління доморощених "інженерів людських душ”, як треба писати гарні, мудрі, а головне – читабельні романи. Він, його книги зробили переворот, революцію у свідомості не тільки писучої братії, а й читачів! А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нічого простити ті, хто на його тлі при всіх владах і формаціях виглядали жалюгідними графоманами. І молоді, ці продвинуті-просунені, розкручено-накручені – туди ж: вчать його, як писати бестселер! Звар’ювати можна! Та їх ще в проекті не було, цих пісюнів-писунів, як його романи, ще вогкі від свіжої друкарської фарби, взмиг ока розліталися з прилавків книгарень! А воно тебе ігнорує з цинічною нахабністю, обзиває інвалідом творчості, реанімованим соцреалістичним трупом!.. Правда, деякі, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарність, намагаються очолити ним свої щенячі зграйки. Найбільш просунуті, всі ці пост-того-що-ніколи-не-було, всі ці претенденти на деміургів майже в кожному райцентрі почали інтенсивно видавати енциклопедії української літератури, які поспіль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Міллера, Маркузе і Маркеса, а завершується десятком місцевих постиків та креаторів наднаративної практики, а між цих двох планетарно-містечкових континіумів, як прокладка, його многострадне ім’я.

    Що робиться, що тільки робиться! В голові не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний ідіотизм, ці еманації-конфігурації з претензією на трансцендентальність...

    Спочатку він обурювався, а потім змирився – як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить і не поглине діаманта... А далі й загравати почав з перевченими периферійними жіль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими геніями епохи пепсі майбутнє, принаймні вони довше будуть жити і писати свої супертексти... Може, згадають знехотя і його?..

    Але трагедія не в них, голодних на славу, щенятах... Трагедія в тому, що останні десять років він тільки те й робив, що імітував: спочатку творчість, а потім просто працездатність, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньої популярності. Вдавався навіть до негідних його чесної особи новітніх технологій розкрутки, не гребуючи огидним піаром (і слово ж яке придумали!) від блудливих одкровень про своє каторжне існування в радянську епоху до одвертих описів колишніх сексуальних блудів на шпальтах бульварних газеток. А що було робити?! Попервах він з гідною подиву гідністю (пардон за каламбур) усамітнився на своїй старенькій дачі, як Вишенський на Афоні, навіть телефон відімкнув, щоб не чути голосів із розбурханого "демократами” світу. І все тому, що, як ніхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократів і патріотів, в отих деформованих вилупків Системи... І що ж – його забули в ту ж мить, як він вимкнув телефон, що зовсім легко при перенасиченому новими, різномастими "героями" інформаційному просторі. Мало того! Його досить посутній-таки ювілей проминув непоміченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося міняти тактику і стратегію, щоб знову примусити цих гівнюків рахуватися із собою. А вони ніби того й чекали. Не всі, але дехто заворушився. Кілька видавництв запропонували свої послуги. У відповідь він запропонував їм перевидати свої останні романи, мовляв, новий ще... пишеться.

    Але вся трагедія в тому, що роман не писався... що йому взагалі не писалося... Щось ніби зламалося в ньому і безповоротно щезло. Що: порив? цікавість? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? потреба месіанства? здатність володіти душами й думами?

    Зникло все. Зосталася одна пустка. Втома. Навіть злістю на себе самого і на цілий світ він не годен був пробудити в собі бажання писати. Нехіть, байдужість ніби вив’ялили душу, як спека і вітер – тараню. Рука ліниво брала ручку і тут же з огидою відкидала її. Голова відмовлялася думати, тим паче фантазувати, серце – прискорено битися, душа страждати і тішитися народженому у власних нуртах слову.

    Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, – геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти розкручених вже не дуже молодих і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.

    Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому...

    Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю-фікс. Він постійно про це думав, бабраючись у собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання... Виняток – великий Ґьоте. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання... Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого – на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею подумки, в еротичних фантазіях, як той добропорядний сім’янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии