«Героїчність — це не чеснота. Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди.

Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань.

Життя, як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі».

Галина Журба

    Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справжнє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї.

     Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям.
Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.
     Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.
     На жаль, точно прослідити життєвий шлях письменниці до 1912 року не можливо. Вона сама писала: „Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь – Львів 1930-1939, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі”.
     Відомо, що вона була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки.
Писати почала ще в батьківському домі.
     У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
     Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.
     В Києві знайомиться з Микитою Шаповалом, Борисом Лазаревським (російський новеліст української крові), Іваном Карпенком-Карим.
В кінці травня 1914 року повертається додому на хутір. Там від батька дізнається про війну (Австрія оголосила війну Сербії).
     У цей важкий час між трьома селами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
Повернувшись до Києва, дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”
     Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки  на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
     По третьому році війни вона мешкала у Ніковських, Олександрівська 21, в домі Монтовичів, де Ніковський був виховником її сина, і займав з родиною ціле помешкання.
     Найтяжчим і найтрагічнішим роком для письменниці виявився 1917-й рік: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований скритовбивцями її батько.
     Післявоєнні роки виявилися досить важкими: нестача грошей, злидні. Після роботи у „Всевидаті” Галина Журба ходила по дворах рубати дрова, з пилкою і сокирою за плечима. Її редакторська місячна платня ― 500 карбованців, і стільки ж коштує фунт хліба в Києві на базарі. Тому, щоб хоч трохи покращити життя, вона була змушена займатися важкою чоловічою працею. Не завжди за свою працю вона отримувала гроші, ― інколи з нею розраховувалися сніданком, обідом чи вечерею.
    Та важке життя не відгородило Галину Журбу від літератури. Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубі „Кривому Джімі”, де відбувалися авторські виступи.
    Саме там виникла думка видавати літературний журнал „Музагет”, його назву подав Загул. Для обговорення цієї справи вони зустрічалися переважно у Михайла Жука (маляр, добрий портретист, писав також вірші). Він робив портрети усіх письменників, учасників журналу „Музагет”: Михайла Івченка, Якова Савченка, Олекса Слісаренка, Миколи Зерова...
На жаль, вийшло перше (і останнє) число „Музагету” ― солідних розмірів книжка, з портретами: Тичини, Загула, Ярошенка.
    Невдовзі за письменницею почали слідкувати, дізнавшись про це, вона залишила „Всевидат”. Кілька днів разом із Кончинцем пересиділи у лісовому будиночку, недалеко від Києва.
    Повернувшись, Галина Журба застала зруйнований, спалений Київ, переляканих людей. Її зустрів Ніковський, попередив, що поляки залишають місто і їй потрібно дістатися станції.
    Дізнавшись, що сестра Ядвіга з чоловіком і сином вже на станції, письменниця поспішила туди. Із собою вона взяла лише листи Бориса П. та зубну щітку, гадала, що через місяць повернеться. Цього дня вона залишила Київ назавжди.
    Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
    Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.
    Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, автор дізнається ще один її псевдонім ― Маврикій Іден.
    У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .

    Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою. Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”.
Теми оповідань взяті з народного життя.
    „З життя” (1909) це були перші мистецькі враження юної письменниці, перед якою відкривався світ: тут і дитячий побут, сповідь злодія, розповідь про відлюдкуватого сироту, що йде на злочин...[5].
1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
    1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел.
ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
    У 1925-1928 роках у Здолбунові на Рівенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.
    „Зорі світ заповідають” ― займає своєрідне місце у літературі. Вона була надіслана на конкурс „Українська Бібліотека”, яка тільки з формально-технічних причин не була відзначена першою нагородою.
Твір Галини Журби заслуговував на відзначення всіма своїми прикметами, що в літературному творі свідчать про його вартість й надають йому рис творчого досягнення.
    Зміст і тонка режесура фабули, в якій не відчувається нічого штучного, силуваного, як то кажуть, потерового, вникливий підхід і глибоке умотивування психології персонажу, чітка й всестороння обсервація й нарешті справді мистецьке ― широке в загальних обрисах, а тонке в подробицях, оформлення, відходять від шаблонів, якими була наповнена література повоєнної доби.
    „Зорі світ заповідають”, це картина дореволюційного побуту волинського села, в якого дрімає не тільки незаспокоєна тяга до землі, як до основи селянського добробуту, але й предмету сердечного, хоча інстинктивного, неопрограмленого кохання, заради збереження у ній прадідівських традицій і нашого майбутнього. Могутня символіка величних і могутніх, далеких „київських країв”, поряд з тою прадідівською кров’ю, що то, невідомо коли „виприскувала” з землі на зріст чоловіка, а нині промовляє куди сильніше до народної душі, аніж те, що писано в книжках на основі архівних документів.
    „Зорі заповідають”, це книжка, яка не словами, але автентичними картинами живих, щирих і безпосередніх людей, переконує нас у всесильності того, що цілими століттями переходило в кров і кість, в душу українського села.
     В праці Галини Журби, поодинокі місця дуже тонко нагадують творчі перлини Стефаника, знаходимо відповідь на різні запитання пов’язані з протиріччям поміж селянською терпимістю й покорою, і вибухом тої бунтарської крові, що то, невідомо коли „виприскала” з української землі на зріст чоловіка. В ній, також, знайдемо відповідь на загадку, як то спокійне, мирне й задивлене в шматок насущного хліба українське село несподівано навіть для тих, що були близькі до нього, піднялося на вершини могутньої Національної Революції в 1917-1920-их роках.
Галина Журба запалила ті зорі, що світ заповідають, таки на наших очах.
У цей же час (1937) письменниця пише роман „Доктор Кочіоні”, який вийшов у Кракові в 1943 році. Цією книжкою зачитувалася українська еміграція після війни.
     Галина Журба починає писати велику автобіографічну працю: ― „писала її в 1930-1939 роках на Волині й у Львові ― готове загинуло на початку Другої світової війни. Відтворила знову в 1940-1943 роках, але і це згоріло в пожежі у Варшаві 1944 року. Від 1949 року знову заходилася писати те саме, але світ побачила ― у 1956 році ― лише перша чистина, дальші, незакінчені, залишились у рукописній спадщині”.
     Загалом же про своє життя в 1912-1925 роках у Західній Україні і в Польщі Галина Журба залишила непов’язані записи, які могли б скласти книжку під назвою „Були ми колись” ― це залишилося в рукописах.
     Третій період творчості письменниці ― еміграційний.
Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
     У цей час вона пише оповідання, літературознавчі й публіцистичні статті, нотатки, спогади, художні твори, а в Нью-Йорку виходить перший том її роману „Тодір Сокір”(1967), як перша частина її трилогії.
В її рукописній спадщині є також низка нарисів „Комплекс рабства”, що перегукується з відомими „Листами” В. Липинського.
     Ці праці Галини Журби ― це картина життя „далекого світу”, з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом і в революції товарився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі.
     Галина Журба виходить на перше місце між еміграційними письменниками і входить у класику української літератури.
     У творах, написаних в останні два десятиліття її життя, є багато цікавих спостережень за громадсько-культурним і літературним життям на Україні початку ХХ століття, міститься багато автобіографічних свідчень, що мають змогу розкрити обставини, в яких росла й формувалась письменниця.
     Спадщина Галини Журби, хоч і не велика, але належить всесвітній скарбниці художнього слова.
     Прикметною рисою творчості письменниці є змалювання селянського життя, напружений пошук ключа до таємниці буття людини. Пошук це нерідко пов’язаний з „інтенсивним переживанням”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя...
 

       Багато сторінок біографії Галини Журби залишаються, мовиться, за сімома замками. Але не все кануло в лету, не відійшло в небуття. Поволі вона повертається з вимушеної еміграції на батьківщину, відроджується із забуття. Ще донедавна її ім’я нічого не говорило і землякам-соболівчанам. Аж поки до місцевої школи не надійшов лист від доктора філологічних наук Федора Погребенника з проханням підтвердити, чи це саме та Соболівка, про яку згадує у своїх творах письменниця.
       Вона не була блідою тінню власної долі, бо ще замолоду твердо вирішила розпорядитися своїм життям так, як підказувало їй глибоко закореніле почуття національної відповідальності за день завтрашній рідного народу.
Один з її сучасників критик М. Барський намагався взяти на глузи ось такий легковгадуваний, настроєвий псевдонім, безпідставно мотивуючи це тим, що письменник, мовляв, повинен діяти самим твором, а не помагати собі відповідно стилізованим прізвищем. Та йому це не вдалося. Галина Журба вистраждала право на свій псевдонім у нелегкій внутрішній боротьбі, підтвердивши його власним життям—невіддільним від народних бід і страждань в умовах національного і соціального гніту.
      То ж, у літературні кола її вивів Андрій Ніковський (літературознавець та громадський діяч), допомігши відредагувати і видати першу книжку оповідань "З життя”. Галина Журба не спинилась на цьому і працювала далі. Її ім’я стало відомим в усім літературних колах.
     Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників "проміжної групи”, посилаючись при цьому на "повісті волинського побуту”.
У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
      Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників "Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
Статут ОУП "Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...
      У дослідженні про Галину Журбу Валерій Шевчук констатує: "Її твори й досі живі, з них завмер, як метелик у краплині бурштину світ, який вона бачила, любила й уміла відтворити. Бо любов до світу й людини в її творах—перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творились рукою доброго Майстра”.
      Микола Голубець писав: "Галина Журба виступила на літературному полі в 1908 році з книжкою оповідань "З життя””. Тогочасна українська критика щиро привітала талановиту дебютантку...
      Євген Маланюк: "Хочеться вірити, що твір Галини Журби ("Зорі світ заповідають”) відіграє тут переломову роль, що її в польській літературі виконує нині Марія Домбровська "Ночі і дні”. Всі внутрішні дані Галина Журба має!”
      Написавши "Далекий світ” Галина Журба у Філадельфії у розмові з О. Тарнавським сказала: "Я мушу це написати, бо хто крім мене може це зробити. Я одна. Залишилась з цього "далекого світу”, і мені приречено про той світ писати”.
      Діаспорна критика захоплено сприйняла повість Галини Журби, хоча декому з рецензентів видалася дивною нещадна авторська позиція, спрямована проти польсько-шляхетського середовища, з якого вона вийшла.
      А. Юриняк у Нью-Йорку на з’їзді ОУП "Слово” (поч.. 60-х років) після зустрічі з Галиною Журбою зафіксував "надзвичайну жвавість і рухливість письменниці... вона майже не могла спокійно слухати доповідачів, реагуючи мінами обличчя, жестами. Очевидно, виявляла увесь динамізм  нашої сеньйори”.
      Г. Костюк: "Химерна й норовиста, але талановита, громадсько підпорядкована, а в творчому товаристві—дружня”.
Отже, вже із висловів цих літературознавців, письменників, ми бачимо, що Галина Журба—талановита, обдарована письменниця з необмеженим даром творити, відчуттям багатства слова...
     Як людина вона була непередбачена, енергійна, дружелюбна... і ці риси можна продовжити до безкінечності.
      Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну. Український читач має змогу познайомитись з ними і відчути силу слова цієї видатної постаті літератури.

Вікторія Головкіна

 кореспондент газети «Вісті Тепличчини» .

Володимир Біляїв про Галину Журбу 

До книги відомого українського журналіста і письменника Володимира Біляїва, який нині живе у США, увійшли нариси про визначних українських майстрів слова – поетів, письменників та літературознавців західної діаспори.

"На неокраянім крилі..." – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.

Творчість у поході життя

Галина Журба

І

Біографія письменника – це передовсім його творчість. Проте з огляду на популярність, що нею користуються серед читачів біографії видатних людей, сучасні біографи не оминають в життєписах історичних постатей і, самозрозуміло, письменників, найдрібніших деталей особистого життя останніх. Інколи з міркувань сенсаційности біографії перенасичені зайвими і другорядними подробицями інтимного характеру, мало пов'язаними з творчістю.

Біографії видатних письменників переважно пишуть і видають після їхньої смерті. Зміст біографій визначається почуттям міри, здоровим глуздом та етичним кодексом авторів. Костянтин Паустовський, пишучи коротку біографію Олександра Купріна, покликався у ній на думку цього відомого російського письменника:

"Зайвим є для читачів плутатися у дрібницях життя письменника, бо така цікавість шкідлива, дрібничкова і ница".

Я ж особисто нічого шкідливого, а тим більше ницого, не бачу в цікавості читача, так довго, як "дрібниці життя письменника" не відсувають у тінь найсуттєвішого в його житті – творчості. Саме тому я згодний з підходом до цієї справи іншого російського письменника - Веньямина Каверіна, висловленим у книжці "Вечірній день:листи, зустрічі, портрети". На його думку, кожна книжка є "розмовляючою особою", себто вона звернута до читача, як мова, і вимагає відгуку, відповіді. А тому – вважає Каверін – особа письменника, його доля – цікаві й важливі для читача, як важливою є для нього доля співрозмовника, сучасника.

Вік Галини Журби охоплював майже одне сторіччя, багате подіями і особистостями – безсмертними, ще живими в нашій пам'яті та подекуди вже забутими. Нам навіть важко уявити, що вона була сучасницею Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Тільки двадцять вісім років перед її народженням поховали великого Кобзаря. А коли вона народилася, Іван Нечуй-Левицький мав п'ятдесят один рік. За київського періоду її життя український класик доживав свого віку у Золотоверхім, який став у рік його смерті столицею новітньої української держави – УНР.

У 30-х роках, коли її повісті "Зорі світ заповідають" та "Революція іде", видані у Львові, здобули їй славу видатної письменниці, народилися майбутні шістдесятники Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші. А за її життя в діаспорі та на батьківщині почали друкуватися твори поетів і письменників, народжених у 50-х роках. Ураховуючи діяльність її сучасників, що були ровесниками її батьків, письменницький вік Журби обіймав аж чотири покоління творців української літератури.

З початком ХХІ ст., у вимірах календаря вік Журби неодмінно пересунувся ближче до доби революційного національного відродження України. Наступні покоління розглядатимуть Журбу як співучасницю історичного процесу, без якого чи поза яким немислимим було б друге після 1918 р. відродження української державности – Акт незалежности України 24 серпня 1991 р.

Добу своєї революційної молодості письменниця змалювала у згаданих повістях з інших ідейних позицій і під властивим лише їй мистецьким кутом зору, такими відмінними від тих, що ними послуговувалися, наприклад, Петро Панч, Юрій Смолич та Михайло Стельмах, чий талант, либонь, не викликає сумніву у читача. Одначе сучасний читач, а майбутній і поготів, читаючи "Голубі ешелони", "Мир хатам – війна палацам!", "Кров людська – не водиця", знайде в них викривлене, однобічне зображення доби української національної революції, продиктоване радянсько-комуністичним режимом. Понад півстоліття українську людину в УРСР замкнуто в закляте коло дозволеної режимом літератури, зумисно окраденої і вихолощеної. У реєстрі дозволеної тоді літератури сучасний читач марно шукатиме творів В.Винниченка, І.Багряного, В.Гайдарів-ського, Ю.Клена, Т.Осьмачки та Г.Журби.

ІІ

Творчий шлях Галини Журби почався 1908 року, коли Андрій Ніковський видав її першу збірку оповідань "З життя". Дев'ятнадцятирічна початкуюча письменниця жила тоді в Одесі. Згодом у журналі "Українська хата" з'явилося її оповідання з циклу "Цвітучий сад". Невдовзі в тому самому журналі були надруковані її "Сильветки на тлі неба". У січні 1912 р., якраз у той день, коли Журба переїхала з Одеси до Києва, увесь тираж чергового числа "Української хати" був за наказом цензора конфіскований жандармерією. Причиною конфіскації було надруковане в журналі оповідання Журби "Коняка". З цього приводу Ніковський в листі до Журби похвалив молоду письменницю за це оповідання:

" Вона ("Коняка" – В.Б.) не тільки по-мистецьки написана, - вона сміла, революційна. Цензор не міг поступити інакше. Будучи цензором, я зробив би те саме".

Київський період життя Журби від 1912 р. повністю пов'язаний з "Українською хатою". Працюючи секретаркою в страховій фірмі Гаґена, вона свій вільний час присвячує літературній творчості в естетичній атмосфері журналу, редагованого Микитою Шаповалом (Сріблянським) та Павлом Богацьким. Між іншим, за оповідання "Гістерія" Журба одержала свій перший і останній гонорар в "Українській хаті" – 9 рублів. Згодом вона так писала про ті часи:

"Українська хата" на той час була найпоступовішою революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту, бунту проти всілякої заскорузлости, безпринципности, політичного угодівства (трибуною), що гуртувала біля себе безкомпромісний політично-літературний актив".

Тоді в тому журналі співпрацювали М.Воро-ний, О.Кобилянська, О.Неприцький-Грановський, М.Філянський, Г.Хоткевич, М.Чернявський, Г.Чуп-ринка. В ньому свої перші літературні кроки робили М.Рильський та П. Тичина.

З початком І-ої світової війни царська влада закрила всі українські видавництва. Редактора П.Богацького заарештували й адміністративним порядком заслали до Наримського краю. Після повернення на початку революції 1917 р. до Києва Богацький став начальником міліції української столиці. На початку 50-х років в австралійському місті Сіднеї я мав щасливу нагоду побачити його на одній українській конференції в будинку ІМКА. Присутні вставанням з місць і оплесками вітали його як заслуженого діяча української культури. Я і мої ровесники з підрадянської України тоді навіть не уявляли важливої ролі того тихого і скромного старенького пана в процесі національного відродження нашої батьківщини. Я був глибоко зворушений тією зустріччю, як і пізнішим знайомством у США з іншим "хатянином" – Олександром Неприцьким-Грановським – відомим українським поетом і американським вченим-ентомологом.

Друга фаза київського періоду життя Журби почалася з лютневою революцією 1917 р., коли письменниця працювала в редагованій А.Ніковським та С.Єфремовим "Новій раді". Разом з П.Тичиною вона вела там рубрику закордонної преси. У спогадах, написаних на схилі життя, Журба згадувала про застій літературного життя в революційній столиці:

"Це ж були роки державнотворчого пориву, боротьби, захоплень, радости, розпуки і жаху. Люди горіли, змагалися, говорили, сварилися, метушилися, воювали зброєю та словом, — але ніхто не писав. Писали тільки публіцисти. Письменники, поети мовчали. Inter arma silent musае. Зблимує сякий-такий літературний рух у Києві щойно зимою 1919-20 рр., коли війна і революція відійшли в минуле, бодай для тих, хто лишився в Києві".

Серед тих, хто лишився, була Журба. В окупованому Червоною армією Києві вона влаштувалася на працю в заснованому Панасом Любченком "Всевидаті". Там на керівних посадах були укапісти і боротьбісти. Завдяки їм, як пише у своїх спогадах Журба, багато українських літераторів дісталося на працю в тій видавничо-цензурній адміністративній установі, "займаючи позиції , доки їх не захопили ворожі до української літератури суб'єкти". У тій установі Журба разом з Наталею Романович-Ткаченко, дружиною одного із засновників УКП Михайла Ткаченка, редагувала дитячий журнал "Волошки".

Взимку 1919 р. у видавництві "Книгоспілка" вийшла книжка Журби "Похід життя" — збірка всіх її оповідань, друкованих до 1913 р. в "Українській хаті". До тієї збірки увійшло також недруковане оповідання "Пісня на одній струні".

10 червня 1920 р. назавжди закінчився київський період її життя — разом з військами УНР і Польщі Журба залишила Київ. Почалися етапи емігрантського життя письменниці на українських землях поза УРСР: Здолбунів, Львів, Криниця, знову Львів, і так аж до 1944 р. Тоді ж побачили світ її твори: сценічний етюд "Маланка" (1921 р.), повісті "Зорі світ заповідають" (1933 р.), "Революція іде" (1937 р.) та сенсаційний роман "Доктор Качьйоні" (1943 р.)

Професор Іван Боднарук у статті "Сеньйорка нашої літератури", надрукованій в лондонській "Українській думці" (12. 9. 1975), пише, покликаючись на розповідь Оксани Керч:

"...коли на літературному вечорі Т-ва ім. Галини Барвінок у Львові, в якому Галина Журба прожила найбільш плідні роки свого життя, письменниця читала свій роман "Зорі світ заповідають", то не лише новий сюжет у нашій літературі й революційні події, що відбувалися ген там – в Україні, а й сама будова та запашна, як степи, багатюща українська мова зачарували публіку. А найбільше захоплення письменницею виявив Богдан Ігор Антонич, який поспішив після читання до неї і сказав, загикуючись від хвилювання, великий комплімент: Ви чудово пишете..."

Подібне захоплення прозою Галини Журби через понад половину сторіччя висловив Валерій Шевчук у короткій розмові зі мною в Будинку НСПУ в Києві. До речі, він високо оцінив творчість Галини Журби в статті, надрукованій в журналі "Українська мова і література в школі" (ч. 5 (399) 1990), Київ:

"... її твори досі живі, в них завмер, як метелик у краплі бурштину, світ, який вона бачила, любила й уміла відтворювати. Бо любов до світу й людини в її творах – перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творилися рукою доброго Майстра".

1944 р. Журба разом зі своїм чоловіком Антоном Нивинським опиняються у Варшаві, де жила сестра Журби. Нивинський (псевдонім Антін Чекмановський) — автор збірки оповідань "Віки пливуть над Києвом" — помер у Варшаві 1947 року. Поховавши чоловіка, Журба, за її словами, "вдаючи із себе несповна розуму жебрачку", перейшла три кордони до Західної Німеччини. Там в одному із центрів "Республіки ДіПі" — українському таборі Ґанґгофер Зідлюнґ у Реґенсбурзі, вона почала писати автобіографічну повість "Далекий світ", яку закінчила на початку 50-х років. Цю повість видало 1955 року в-во "Перемога", Буенос-Айрес, Аргентина, тиражем 1 500 примірників.

Перечитуючи автобіографічну повість Журби, вкотре ловлю себе на думці, що зрозумілим є очарування Антонича, Шевчука, моє та, припускаю, багатьох її читачів. Ось хоч би опис першого прощання дитини з матір'ю:

"Пізно восени мати їде до Одеси. Це нове слово спалахкує в моїй уяві — полум'яно-червоне, як квіт амарилісу.

Стоїмо з батьком на пероні. Він тримає мене за руку. Мати посміхається до нас з вікна вагону. Раптом поїзд рухається, сунеться кудись швидко-швидко і в мене лишається вражіння гармоньї, що враз згорнулася в одну чорну цятку і зникла. З нею разом поділася десь мати. Щось розпучливо-тоскне рвонулося в мені навздогін за нею, счавило горло. Хутко кліпаю очима, щоб не плакати. Стоїмо ще хвилину на пероні, задивлені туди, де зникла мати. Вражіння це залишається мені на всеньке життя.

Потім я тужила за матір'ю, уперше розлучена з нею. Батько присвячував мені тепер весь свій вільний час. Оповідав, рисував, розважав. Ми проводили удвійку довгі осінні вечорі. Я сиділа в нього на колінах – ми писали листи до мами. Він водив моєю рукою по папері, а слова залишалися на ньому зачаровані у чорні дивні значки. Перша містер'я писання, з якою я зіткнулася, стримуючи з натуги та зворушення віддих".

Повість насичена картинами природи, хатнього обладнання, образами людей: батьків, сестер, рідні, панів-поміщиків, челяді, домашніх і диких тварин. Усе це відтворено письменницею так, як воно сприймалося колись її дитячим зором:

"Сніг з'являвся вночі так несподівано, як приємний гість, якого застається ранком у вітальні на софі, що спить смашно і не знати, які там має у саквах гостинці. В кімнатах зразу ставало ясніше. За вікнами біліли пухкі намети. Присипані снігом бур'яни, посохлі на кльомбах гайстри та жоржини подобали на химерний похід мандрівних лицарів, дідів з лірами й торбами, вершників на конях та верблюдах. Все, що бачилося в книжках на малюнках, марилося тепер перед вікнами під припаддю снігу, оживлене, надихане нашою уявою".

 (Продовження на сторінці 2.)