Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Галина Журба. с. 2

    Володимир Біляїв про Галину Журбу 
    (Продовження)

    ІІІ

    У вступному слові до "Далекого світу" Журба зазначає: "Життя само – найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет. Хочу писати його таким, яким воно було". Саме оце бажання та вміння писати життя таким, яким воно було, надає творам Журби поруч із життєвою реальністю – реальність мистецьку.

    Справді, читаючи цю повість, ніби вдивляєшся в течію річки. Її поверхня віддзеркалює високе небо з хмарками, прибережні дерева й споруди. А як придивитись пильніше, помітними стають на дні невиразні образи реальних предметів — каміння, водорості, мінливі силуети риб. Але чи це все? Напевно — ні! Бо хто з нас, задивившись на плесо чи у глибінь річки, не вичаровував у своїй уяві інші, ніж зримі, картини? Тоді хмарки ставали небесними квітучими садами, прибережні споруди — казковими палацами, дерева — фантастичними велетнями, а підводне каміння, водорості і риби перетворювались у чародійне царство. Хто з нас у тінях і відблисках на поверхні течії не розпізнавав інколи риси дорогих і близьких нам облич?

    Ґранд дама сучасної американської прози Юдора Уелті писала колись про феномен літературного твору:

    "Писати — це значить брати життя таким, яким воно вже є (дослівно та сама думка, як і в Журби! — В.Б.), не описувати його, а зробити його предметом з метою, щоб закінчений твір міг містити в собі це життя, і подати його читачеві. Суть (твору – В.Б.) не буде, безумовно, тим самим, що й сировий матеріал. Це не з однакової породи речей. Твір є щось таке, чого не було перед ним і не буде після нього. Бо розум однієї особи — автора твору — є в ньому також. Те, що перш за все відрізняє твір від сирового матеріалу чи журналістики, це не віддільна від нього можливість спільного між письменником і читачем — акт уяви".

    Спільний акт уяви, народжений даром письменника, вводить читача в життя твору, життя, що його читач переживає разом із автором. Це великою мірою стосується автобіографічної повісті Журби. Незважаючи на іншу добу, відмінне людське оточення з інакшими стилем життя та звичаями, з неподібними до сучасних атрибутами реального довкілля, читача все ж таки полонить спільна з автором уява. Немов би очарований персонажами далекого світу, читач мимоволі пізнає багато чого йому особисто знаного і ним пережитого.

    Одним із скарбів моєї невеликої бібліотеки є дарчий примірник повісті з написом: "Дорогому колезі Володимирові Біляїву. Галина Журба. 1959".

    Після "Далекого світу" Журба довший час працювала над її "коронним", як вона казала, твором — трилогією "Тодором Сокором". У цьому, за її словами, "на тлі історії романі", письменниця розповідає про життя в Україні у ХІХ ст.

    З огляду на її похилий вік це була кропітка повільна праця. Зворушений її довір'ям, я інколи читав чернетки цього роману. Процес писання був дуже вимогливий. Переписування розділів, додатки, вклейки вузеньких смужок паперу, написаних від руки або друкованих на машинці, напевно доводили до розпуки видавця "Нашої Батьківщини" Сидора Кравця, який видав 1-й том роману в Нью-Йорку 1967 року з повним дотриманням орфографії Журби. На титульній сторінці книжки власноручне присвячення: "Дорогому Біляїву з привітом. Галина Журба. 1.4.1967".

    Журба встигла закінчити і видати тільки першу частину запланованої трилогії. Я переконаний, що працю над романом гальмували не тільки повільний процес писання, але й її захоплення не суттєвими для цього роману темами: комплекс рабства, український правопис, культобмін. На все це вона витрачала дорогоцінний час, укладаючи записки з другорядних джерел. Після її смерті всі ці записки стали тим, чим вони в подібних випадках приречені стати – сировиною, що не має відношення до мистецької творчости письменника.

    Як уже згадувалося, Журба назвала свій останній твір "на тлі історії романом". Отож, уява письменниці, як і в автобіографічній повісті, — в минулому. Я не раз питав себе — чи це не навмисна втеча від сучасного, свідоме відгородження себе від сучасного світу лаштунками безповоротно-минулого? Відповіді на це питання я не маю, хоч і схильний думати, що вибір теми і тла був логічний — Журба їх найкраще знала і розуміла.

    Інколи здавалося, що сучасний, зокрема український, світ був для неї "закритою книгою". Можливо, я помиляюсь, але часто під час розмов з нею у мене складалося враження, що, на відміну від її далекого світу, цей світ був для неї незрозумілим. У розмовах вона часто висловлювалась про цей світ, як світ безликий, безідейний, позбавлений "героїчности." Часто нерозуміння чогось перетворюється в ірраціональну упередженість. І це я мав нагоду спостерігати у випадку Журби. Врешті, як і багато її близьких приятелів, я змирився з її нехіттю до сучасного світу.

    Я вже згадував, що Журба не розуміла світу сучасної України, що з нею вона розлучилась 1920 року, себто України під радянським режимом, України великих соціальних, національних і людських катастроф та трагедій, аж ніяк не позбавлених "героїчности" людини. У першому томі її останнього роману читач ще не стрічає того Тодора Сокора, найяскравішою рисою якого, як заповідала Журба на початку твору, мала бути героїчність його вдачі.

    Слід припускати, що його епопея закінчилася б десь у першому десятиріччі ХХ ст., бо це цілком сумісне з її поглядом, що письменник мусить знати і вміти про щось сказати. Про той досконало знаний нею світ Журба писала талановито і впевнено. А це ж суть письменницької творчости. Це позитивно відрізняє Журбу від тих українських авторів в УРСР і в діаспорі, які часто пишуть про події і речі, що їх вони не тільки не знають, але, головно, не розуміють, бо не завдають собі труду їх досконало вивчити. А цього письменникові розумний читач ніколи не зможе дарувати.

    У "Тодорі Сокорі" Журба цікаво пише про розмови сільських дядьків, яких на Новий рік гостив у себе місцевий інтелегент, доктор Сологуб. Він розповідав їм про те, як шматували Китай європейські імперії, Росія, Америка та Японія й як Росія загарбала собі Порт-Артур та Маньчжурію. Згадував також і про війну Великобританії проти бурів.

    " — То це ж виходить зовсім не по правді, — дивуються дядьки. — Аж стільки государств на одного Китайця... Нехай він і не нашої віри, а всежодно люди...

    — Англієць, кажуть, також не по закону зайняв бурську землю.

    — Авжеж не по закону. Бури мужньо боронили свою батьківщину, п'ядь по п'яді, та їх жменя супроти великої бритійської імпер'ї, — толкує Сологуб, і думає разом. — Яке глибоке почуття законности й справедливости у цих людей. Це ж отой український етос, світорозуміння, духовість народу.

    — Як же це так? — підводиться з кутка кучерява голова табунника Антона. — Раз моя земля, я її доробився своїми руками, чи то мій дід, чи батько, то яке кому право до неї?(...)

    — Я своєї землі не дав би, — спалахкує враз лице табунника і голос його звучить жагуче і твердо. – Сокирою зарубав би гада або він мене, а живий не дав би. Тут йому смерть на моїй землі або мені. (...)

    — А що це воно — імпер'я? — цікавиться хтось.

    — Імпер'я — це така держава, що живе розбоєм, як звичайний бандит, загарбує чужі землі, гнобить, винищує народи, що споконвіку живуть на цих землях. Ще й гордиться своєю силою.

    — Як же це так? — веде недоумно очима по людях табунник. — Виходить, государства достоту, як бандити, граблять одні одних, займають чуже ще й людей беруть собі під ноги. Хіба ж це закон?

    — На світі, Антоне, закон — це сила. В кого дужчий кулак — того закон і правда.

    — Та це ж не по правді! — скрикує Антін. — А я усе думав, що то лиш у нас, мужиків, всякі конокради, злодії та панське право... Не знав, що государства...

    — Думай, мой, скільки хоч, — всього не назнаєшся, — перебив хтось глумливо" .

    Багатьох обурювало свавільне поводження Журби з правилами українського правопису (наприклад, імпер'я замість імперія, Напольйон замість Наполеон, гармонья замість гармонія, нацья замість нація тощо).

    Декого "шокував" її дещо демонстративний аґностицизм. Перше і друге можна хіба пояснити її ексцентричною вдачею. А вдача – не поза. Її вдача привела її в молодости до "хатян" – бунтівників проти втертих шаблонів, проти заскорузлости в мистецтві і далебі в житті. Головною рисою Журби було те, що вона, як писав український критик Іван Коровицький, до останнього моменту свого життя покликання письменника ставила понад клопоти буденщини. Шкода, що Журба не продовжила біографічної повісті про її світ, бо в її друкованих спогадах "Від "Української хати" до "Музаґету" зарисовувались контури розповіді, поширивши яку, вона б могла перекинути міст між віком її дитинства і фіналом таборового життя. Це була б розповідь про світ, нею добре знаний, розповідь, якої вже ніхто інший не напише.

     

    ІV

    З Галиною Журбою я познайомився у Філадельфії влітку 1954 р. Вона винаймала мешкання в будинку письменника Зосима Дончука 1915 Північна 7-а вулиця. Дончук описав цей дім у повісті "Будинок" 1313:

    "Будинок високий, просторий (...). Вікна великі (...), східці парадні мармурові (...), перед будинком квітник, у садочку чарівний затишок (...). Вулиця чиста, спокійна, простора (...).

    Огрівання сучасне (...), стіни в кімнатах обклеєні матерією і пофарбовані в ніжні кольори. Підлога встелена паркетом з чудовими орнаментами".

    Журба винаймала простору фронтову кімнату на першому поверсі. Судячи з опису цього будинку Дончуком, житлові умови Журби не були позбавлені скромного комфорту. На відміну від мешкань на верхніх поверхах, кімната Журби мала окремі сіни з ґанком, що виходили на подвір'я. Влітку, густо обвитий крученими паничами, плющем та виткою трояндою, цей ґанок був тим прохолодним затишком, де Журба не раз засиджувалась до пізна зі своїми гостями.

    Завдяки Дончукові Журба одержувала скромну пенсію, бо він платив за неї необхідні грошові внески працедавця до фонду соціального забезпечення як за домашню робітницю. Фактично його домашньою робітницею вона ніколи не була, хоч інколи і накривала стіл, коли господаря дому відвідували його друзі і знайомі.

    Між ними склалися дружні, щирі відносини. Журба була порадницею Дончука як письменниця з більшим досвідом та знанням українського дореволюційного світу й доби національної революції 1917-21 рр. А Дончук допомагав їй пізнавати "підрадянську дійсність" , будучи автором чотирьох книжок із сучасною тематикою. Саме тоді він працював над новими творами з доби революції в Україні.

    Одначе примхлива доля не пощадила дружби двох письменників – Дончук і Журба стали під кінець їхнього життя ворогами. Дончук у повісті "Будинок" 1313 у карикатурний спосіб змалював Журбу в образі квартирантки Кекілії — пихатої старої польської шляхтички, яка з погордою ставилася до української "черні" і тільки про те і мріяла, як помститися добросердешному благодійникові, для якого вона була змушена працювати прислугою. Журба в боргу не залишилася. В романі "Тодір Сокір", як про це вона мені говорила, Дончук був прототипом одного з найнеґативніших персонажів — Мойси Квача — сільського коновала-холощія, або валашника. Правда, цей спосіб – зведення у творах порахунків з колегами пера — зовсім не новий. Слід лише пригадати, яким вийшов Федір Тургенєв у романі Достоєвського "Біси" або Сінклер Люїс в романі Геммінґвея "Через річку і в ліс".

    Конфлікт Журби з Дончуком був великою мірою пов'язаний з її романом "Тодір Сокір". Після появи у 1969 р. Дончукового роману "Утрачений ранок" серед письменницької братії у Філадельфії почали кружляти чутки, що Дончук сюжет свого роману не тільки взорував на усних розповідях Журби, а, м'яко кажучи, запозичив разом з багатьма епізодами. Запальна полеміка, переважно в приватних листах, загострилася чисто особистим конфліктом однієї квартирантки з господарем того нещасливого дому. У той нелітературний конфлікт втрутилася Журба, після чого вони ніколи вже не помирилися. Цей прикрий епізод скінчився тим, що президія ОУП "Слово" влаштувала, на вимогу Журби, "суд" над Дончуком за його плагіат та позбавила Дончука членства в цій письменницькій організації.Проте я мушу зазначити, що вона навіть після сварки, а особливо після несподіваної смерті Дончука, казала мені, що подивляє розповідницький дар Дончука. Одного разу вона навіть назвала його "невідшліфованим самоцвітом", якому умови підрадянського життя перешкодили набути необхідні письменникові знання і ще змолоду засісти за літературну працю.

    Після сварки Журба поселилася в іншому домі аж на третьому поверсі. Сходити височезними східцями до її кімнати було іноді не під силу молодшій за Журбу людині. Та вона і не виходила часто із свого, за її висловом, "піднебесного притулку", а свого улюбленця-кота випускала з кімнати через вікно. І той легко давав собі раду, стрибаючи на нижчий дах і піддашок та дряпаючись стовбурами високих дерев, які росли упритул до будинку. Гостей Журби кіт-відлюдник оминав, ховаючись під ліжком або вирушаючи через відкрите вікно у свої котячі мандри.

    Довго в тому мешканні Журба не затрималась. Невдовзі вона перебралася до іншого мешкання навпроти римо-католицького собору св. Петра, де спочивають мощі св. Іоанна Непомука Ноймана, ахиєпископа Філадельфійського, чудотворця. Але доживати свій вік їй довелося в іншому мешканні.

    Коротенький квартал між Поплар і Браун вулицями – знаменита на всю українську діаспору вулиця Франкліна, золотоверха споруда катедрального собору Непорочного зачаття, ряд охайних кількаповерхових будинків – приватних і власності Української католицької архієпархії та Об'єднання українців-католиків "Провидіння". Фасади пастельних кольорів, затишок і чистота. Тоді ще навпроти собору, де зараз стоїть будинок Ординаріату і митрополичої канцелярії, ріс садок. Коли там на весні розцвітали бузок і форзиція, а поміж темним чатинням ялиць вбиралися в свіжу прозелень клени і сикомори, тоді цей квартал чомусь нагадував мені затишний куток десь над Середземним морем. Здавалося, що ось лише поверну в кінці кварталу наліво, і перед моїми очима замерехтить поверхня тихої гавані... Для Журби цей квартал і справді став тихою гаванню. В скромному помешканні над крамницею книжок і сувенірів "Базар" стара письменниця доживала свого віку.

    Проте таке окреслення смерканку її життя було б несправедливим. Адже вона все ще працювала над другим томом "Тодора Сокора", активно піклувалася другим виданням "Далекого світу". Її часто відвідували Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, Оксана Керч з чоловіком Володимиром Кулішем, співак Іван Гош з дружиною-артисткою Клавдією Кемпе, артистка Євдокія Дичко-Блавацька. Тут їй склав візит відомий польський поет Юзеф Лободовський, з нею за чашкою чаю любив розмовляти український католицький єпископ Роберт Москаль, а я читав їй свої вірші й уривки з поеми, яку щойно починав писати. Тут у колі найближчих друзів і колег по перу вона відсвяткувала своє дев'яносторіччя.

    Пам'ятаю, як вона приймала своїх приятелів і друзів. Щира стародавня гостинність, обов'язково французький арманьяк, принесений кимось із гостей, дбайливо приготована закуска, солодощі, печиво, кава і чай. У домашньому халаті, часто не закосичена, вона всідалася на тапчані і, підібгавши під себе ноги, вела розмову – яскраву, цікаву, пересипану влучними спостереженнями, приперчену дотепами.

    Над тапчаном на стіні, на старому килимчику висіли знімки матері Галини Журби і "трьох чоловіків її життя", як вона одного разу мені сказала: батька — Маврикія Домбровського, чоловіка Антона Нивинського, або, як вона його завжди ніжно називала, — Нивки чи Мамочки, і сивобородого батька відновленої України Михайла Грушевського. До рамки його знімка був приколотий золотий дубовий листок. Крім рукописів, оце і був увесь земний скарб Журби.

    Померла Журба на дев'яносто першому році життя вночі з восьмого на дев'яте квітня 1979 р. 13 квітня в похоронному закладі Івана Гасина відправлявся парастас. Покійна лежала в домовині, одягнена в темну крепдешинову сукню. Мережаний чепець покривав її зовсім не сиву зачіску. Після відправи настоятель православної церкви св. Покрови о. Михайло Борисенко закликав присутніх завжди молитися за душу покійниці. "Книга її життя, — сказав він, — вже навіки закрита. І так, як до її творів уже нічого не можна додати чи від них щось відняти, те саме можна сказати і про її життєву мандрівку — вона закінчилась. Тільки її безсмертна душа потребує наших щирих молитов".

    Помітно схвильований Остап Тарнавський, звертаючись до присутніх, а їх було дуже мало, сказав, що покійниця не бажала промов на її похороні. Він прочитав бентежливі рядки одного вірша Журби (дехто тоді уперше довідався, що вона також інколи писала вірші):

    Голоси давно замовклі налинуть юрбою,
    немов далекий гомін весняного ліса,
    розспіваним хором стануть наді мною.

    І почне спускатись звільна велика завіса.
    Прохолодою вічність у груди повіє,
    наче подих левади.
    І крізь смерті попіл
    побачу, може, обриси Юра й Софії,
    як Ренан в очах смерті побачив Акропіль.

    Ховали Журбу наступного дня на цвинтарі у Бавнд Бруку — ліворуч від храму св. Андрія Первозванного, в ряді, де поховано багато видатних людей України: письменників, поетів, учених, мистців, військових, духовних осіб і політиків. Домовину від катафалку несли друзі покійної письменниці: О.Тарнавський, В.Куліш, Л.Яцкевич, В.Пушкар, Б.Турченюк (зять Дмитра Палієва — видавця двох повістей Журби в Галичині) та В.Біляїв. Не вщухала весняна злива. Під брезентовим шатром над могилою скупчився невеликий жалобний гурт приятелів і друзів з Філадельфії та Нью-Йорка. В.Біляїв прочитав вірша, присвяченого їй. А після похорону, немов висловлюючи почування зібраних, артистка Євдокія Дичко-Блавацька задумано промовила: "Це перша людина такого віку, про яку слід сказати, що вона передчасно померла..."

    Так закінчився похід життя Галини Журби, але не похід її творчості, бо вона залишила українському народові свої твори, які щойно починають вирушати в похід по незалежній Україні. Нехай Україна не така ще, якою її мріяли бачити Журба, Маланюк, Багряний, Осьмачка, Гайдарівський. Але такою вона з часом буде, коли в забуття відійдуть нинішні можновладні "каліфи на годину", для яких українська національна ідея, мова і література є чужими. Запорукою успіху творчості Галини Журби в поході життя є творче спілкування письменниці-майстра з новими читачами у незалежній Україні.

    Філадельфія, 1979 – Зінґер Айленд, Флорида, 2002
    Флорида, 2002

    Далекий світ

    Уривок

                                                                Вступне слово

    Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь — Львів 1930-39, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі. Це третя.

    Тричі починати писати про себе — чи не маніакальне самозакохання або щось подібне?

    Обвинувачення не було б вповні справедливе. Самозрозуміло — людина сама собі найближча. Залюбки переживає ще раз — пережите, радо вертається до нього й ділиться з друзями. Недуга старіючих людей.

    Не відхиляю цих спонук. Вони хмелять, як старе вино при бесіднім столі, до якого хочемо запросити гостей.

    Одне лиш тривожить: чи стіл і застава, бува, не знудять гостей? А втім, кому нецікаво — може кожної хвилини встати й відійти від столу. Хтось, проте, знайде, може, при ньому спочин і розвагу. Однієї-бо речі не можу закинути моєму життю,— що було нецікаве.

    …Випало на перехресті двох сторіч, двох завершених діб, багатьох доріг, культур, середовищ. Мій сполячений рід, виховне спрямовання моє і шлях, який я вибрала собі. Довкілля й дитинство на тлі доби та краєвиду. Світ психологічний. Типи людей і звірів. Притаманності сполячених родів українських. Українська природа, українське живло, і на цьому тлі моя національна еволюція. Завершена доба одна і друга. Незакінчена третя.
    Подаючи історію мого роду, роблю це не із «шляхетської чвані», як би міг хтось запідозрити. Чванитися нема чим. Винародовлені предки, що покинули свій нарід, відцуралися своєї питомої, глибшої культури, вибравши, сумнівної вартости, зовнішню, чужу,— не приносять чести нащадкам, хоча б ті предки були найвищі достойники на послугах чужих держав і ворожих націй. Вартість людини в її особистості, а не в родоводі. Демократка з переконання й стилю цілого життя, маю стільки спільного з цими предками моїми, що несу деякі їх внутрішні й зовнішні притаманності. По предках матері відгукнувся в мені голос української крови, українського духа.

    Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.

    Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу,— історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917-18 pp.

    Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасности, як сама доба.

    Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимернійший фантаст і поет.

    Хочу його писати таким, яке воно було.

    Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.

    Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу,— історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917-18 pp.

    Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасности, як сама доба.

    Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимернійший фантаст і поет.


    (Продовження на с. 3)


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии