Галина Журба с. 3

Зорі світ заповідають.

(Уривки з повісті).

Дні йшли рядочком, як гусей сірих стадо. Ніхто не перебивав їх ходи. Поля   посивіли. Втомилася природа й стала позіхати. Бабине літо снувало по небі.

            Біля рябенького стовпа, де в один бік шоса, а туди шлях на Житомир, діти гралися в сірого-білого вовка. Порохом обсипалися. Порох теплий, пухкий під ногами хляпав, мов літепло, знімався стовпом догори.

- Гуси, гуси, додому!.. Вовк за горою… Збіглися, розсипалися з реготом. Карнаухий Миколка вовком сірим ганявся. Малий Максим сидів тільки сам на рові, заїдаючи хліб, замислений та серйозний. До компанії його ще не приймали.

Враз задер голову, прижмурився, показував пальчиком порцеляновий ізолятор на телеграфному стовпі.

- Диви, диви! Яка лямпоцка, - промовив захоплено.

Дарка собі задерла голову, - скупчено заслухана.

- Грає! – сказала й підбігла до стовпа. За нею Милиянко. Попритулювали вуха.

Телеграфні стовпи йшли безконечним рядочком вздовж шоси, як сірі мандрівці з одного невідомого у друге. Йшли та гомоніли стиха поміж себе, мов ченці молитву, або чудні мандрівні музики.

- Сірий, білий, волохатий, - утікайте до хати!

Пурхали з криком, як стадо горобців.

- Цитьте, телеграма йде! – окликнув Милиянко.

Збіглися, обступили стовп, поприпадавши вухами до нього.

-    Телеграма йде.

-    А гуде як. Грає.

-    Цитьте! Це про війну, - сказав Милиянко таємночо.

-    Я чую. Австріяки б’ють наших.

-    Ге, чуєш? Ану пусти мене.

-    Ой, чую, чую! Єйбо-присяйбо, чую! – забожилася Дарка.

-    І я чую. А кричать…

-    Хто кричить?

-    Хто? –Німець.

-    Ні, - твердо заперечила Дарка. – Це ті без рук, без ніг, що тато бачили на станції.

В очах дитячих станув здивований жах.

- Я теж чую, як плачуть.

- І я.

- І я чую.

Стояли заслухані в стогін телеграфних стовпів зі скупченими обличчями, занімілі, серйозні. Враз загуло щось, заревіло. Шосою пролетів чудний, блискучий віз без коней. Сиділи в ньому два пани в червоних картузах з ґудзиками золотими.

-          Так пролетіло, як вітер. Тільки дим постелився шосою.

-          Тюю, тю! – Дітвора пустилася за ним, жбурляючи грудками. Але вже нічого не було на шляху, тільки десь далеко віялася смуга диму і заревло ще раз.

-          Автомобіль, сказав у ніс Тихонів Нестір, насовуючи на очі свій брилик.  

***

А потім виїздили на панські буряки. Обійстями цілими з возом, з худобою, з дітьми. Плантація розкинута по обох боках шляху, геть на сотках десятин. Саме почалась «копка». Повиділювані «Морги» кишіли людьми. Худоба паслася на гичці, курилися багаття, дітвора пекла буряки. Приказчики гарцювали на конях. Ганяв на білій клячі фільварковий панич Гедзьо з нагайом. Йшли довжелезні валки возовиків з буряками до заводу. Рипіли вози. Тумани пилюги золотилися над дорогою, припорошували рови, плантацію.

Приїздив лінійкою Мордасінський, коротков’язий, червонолиций, набурмосений. Дерся підземним бугая чим голосом, яким вміють лише кричати панські «гокомани» на українських селян. Луна котилася від краю до краю плантації. Їхав між мірницями біряків, що пірамідами густо вкривали плантацію. Був мов Наполеон величний, потужний, а може, ще й більший.

Шапки, кашкети клонилися перед ним покірно. Зігнуті над заступами змучені, почорнілі обличчя. Він похмурий, надутий не помічав поклонів.

Приказчики перед ним тяглися з кашкетами в руках. І все бубонів десь, гримів «гокоманів» голос.

Часом появлявся на буряках жовтий кабріолет, пара англізованих каштанів у жовтих шорах і пан Бялоскурський в жовтих штиль пах. Мав стрижені вуса, пенсне, зелений капелюх з пірцем іззаду та чорну крилатку. Сам правив кіньми. Ззаду за ним, на сідельці, сидів зніяковілий форейтор – Ілько. Плантацією йшло насторожене: комісар, комісар!

Пан Бялоскурський надутий, пишний не менш, як «гокоман», тільки трохи інакше. Затримувався, звисока поглядав на бурякове море. Тоді Мордасінський стояв біля кабріолету, держачи картуз в руках. Сміявся дрібненько, прихильно. На кожнім слові казав: «проше пана жондци». Голос його ластився м’яко, як шелест не вистояного колосся.

***

Копали буряки.

- Паничу, за що ви побили мого хлопця? – впало десь на «морзі» дзвінке та сміле.

Люди оглянулися. Дарка з цікавістю вибігла на межу.

- Бо варт було. Хай знає, гадюка, як худобу буряками годувати. Мало йому гички?

- То вже граф збідніє з того буряка? Скільки ж він там міг згодувати, ріжучи буряк по шматочку й даючи телиці?

- Скільки б не було – не сміє, розумієш?! Та стули-но писок краще, а то як не замовкнеш…

Але спокійний жіночий голос не вмовкав. Бринів лункіше, дзвінкіше, тільки злегка тремтячи.

- То вже тра за це бити до смерти дитину? Таж він всенький в крови та в синяках приволікся додому. Сьогодні гарячка, що ходити не може.

- Хай знає, гадина, як графськими буряками годувати телицю. Пам’ятатиме.

-А щоб вас Господь побив так тяжко! – закляла молодиця, оютираючи сльози. Похилилася, взяла буряк і стала серпом обчищати гичку. Панич Гедзьо затяв коня, перескочив рів та пустився просто до неї, розкручуючи гарапник.

- Ти ще будеш пику роззявляти? Ти ще, повійо, будеш клясти?

Добіг. Стягнув жінку нагаєм через плечі. Гостре бичово засичало в повітрі.

-А це за що? За те, що дитину мені скатував, то ще й мене бити?..

Вхопила в землю застромлені вила та кинулась на «панича».

- Та ж я синів більших маю, заслинений ти! Ти мене бити будеш?

Замахнулася. Бурякові вила з гульками на кінцях посковзнулися по Гедзьовій халяві, вдарили коня. Кляча зналася дуба. Панич розлютився, ще більше нагай завищав, обкрутився круг стану молодиці.

- Душогубе ти! – скрикнула боляче.  – Каторжнику! За що мою дитину?.. Собако скажена!

Гедзик напер конем на жінку.

-          Замовкнеш, суко?!

Гарапник гадом обвивався круг неї, сичав. Шмагав її руки, груди, плечі. Сік, різав.

- Будеш гарчати? Будеш, будеш?

Але оскаженіла мати не подавалася перед фізичним болем. Осліплена обуренням, люттю кидалася перед себе, махаючи вилами. Вдаряла раз-у-раз панича та його клячу й проклинала. Голос її перетинав повітря дужче, гостріше за ляскіт нагая.

- А щоб ти стік крівлею! Щоб з тебе!..

Враз вила упали на землю. Молодиця закрила руками обличчя, зігнулася, скрутилася всенька.   Крізь плач не переставала клясти і гарапник не переставав лящати. Бігла буряками до дороги, а голосіння її линуло над плантацією. За нею все гнався конем Гедзьо, шмагаючи раз-у-раз бичивом до самого шляху. Навперейми йому вибіг парубок, з плачем заступив дорогу. – Паничу! За що ви б’єте мою матір?.. – кричав, ламаючи руки. – Учора покалічили брата, а сьогодні…

Гедзьо схилився з коня, стягнув його нагайом через плечі та перескочив рів. Вдоволений, під’їхав до пана жондци, що, стоячи серед дороги, приглядався весело враз з «гокоманом» до тієї сцени.

- Зух, зух! – похвалив Мордасінський.

- А цо, бендзє писок отвєраць, гадюцка морда?..

Гендзьо зіскочив з коня. Регочучись, задоволено шкірив великі закопчені зуби. Гнувся на всі боки біля кабріолету, бив себе вдоволено гарапником по халяві. Сяяв самовдоволенням та похвалою пана жондци.

- З гадами то тилько так, проше пана,- м’яко запевняв Мордасінський. – Вони би, псяк рев, всю плантацію рознесли. Злодійський нарід.

      - Так, так масє розумець, - потвердив Бялоскурський. – Праць в мордє і баста. Пшєцєж то бидло. Бидло, псяк рев!

            Помостився в сидінні, стягнув віжки і затяв англізовані коники. Ще раз відвернувся в бік плантації й проз зуби кинув: бидло!

            Кабріолет покотився дорогою, виблискуючи в поросі ля керованими колесами. В протилежний бік посунула лінійка. Біля неї чвалав на коні переможний, вдоволений з себе «лицар» - панич Гедзьо.

            Двоє очей дитячих здивовано линули за ними. Потім тривожно злетіли над плантацією й загубилися серед неї. І двоє заплаканих збитих облич мовчки похилилося над панським буряками, обчищаючи гичку.

***

…

Ідуть дні рядочком, як гусей сизих шнур.

У неділю під вечір приходить телеграфіст Євмень з пошти.

У нього чорні кучері. Очі ясні, зоряні.

Приносять газету й обидва з Григором читають.

Потім захоплено аже Євмень:

-А таки розвалюється.

-Поможи їй, Боже!

Видно зі всього, що приходить кінець. На фронті Все гірше. У середині струхлявіло все докраю. Від голови почало вде гнити. Не спасеш. У Петербурзі…

            Вийма з кишені листок, подає Григорові.

-          Коби хутчій валилась до чорта! Тая Расія!

-         Страшно вимовити. Таке грізне слово. Сотки років віком домовинним лежать на душах народів. «Можна сказать, перве государство у мирі», - як каже дядько Кондра, а телеграфіст Євмень з дитячою посмішкою так сміло ним жбурляє.

            Лице в телеграфіста Євменя смугляве аж оливкове. Губи як вишня.

            Вишивана сорочка, застіжка червона.

            Сидить за столом поруч Палія. Читає вголос: «До живих і мертвих».

            Дарка навпроти руки поклала на столі, сперла на них підборіддя. Очей замислених не зводить з Євменя.

            «…Не шукайте, не питайте того, що немає

            І на небі, а не тільки на чужому полі.

            В  своїй хаті своя правда і сила і воля…».

палають під чорними кучерями.

            Голос Євменія тремтить зворушено. Очі займаються натхненним блиском, палають під чорними кучерями.

            «Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде!

            Розкуються незабаром заковані люде.

Настане суд, заговорять і Дніпро і гори,

і потече сторіками кров у синє море

Дітей ваших…»

            Телеграфіст кладе на столі «Кобзаря» й усміхнено виходить. Потім знов ідуть дні. Рядочком сизим ідуть, як журавлиний ключ.

Черешні

Думки його зривались тоді та падали одна за одною, як пустоцвіти черешньові — якісь мимохітні, недбалі.

На білих стінах мурованої стайні хвилювали ніжні карунки тінів,— коні пирхали крізь сон.

Дід відвертав голову і теж кашляв, відповідаючи тим голосам з-за муру.

Часом крізь мале чорне віконце графської стайні висовувалась біла морда з роздутими ніздрями й обзивалось тихе іржсішк.

Пилип недбало повертався :зараз, — зараз: бормотів так же тихо.

Потім налітало довге мовчання. Писок за вікном ховався, бринів ланцюг і чулось спокійне пережовування вівса.

Дід закурював люльку, усе заглянений в даль, з котрої плили великі якісь хвилі над пусткою рівнин, над фермою, над дідом.

Це були ті вічно пливучі, неспинені хвилі, на котрих гойдався малесенький, закинутий човник Пилипового життя.

Помалесеньку плив, майже стояв на одному місці, а хвилі все плили в синю даль та несли з собою шум тихий, як у пустій глиняній банці.

Це була мельодія, в котрій дід чув усе: свою молодість, життя своє, цілу його зайвість та безглузд.

Як змалку чумакував з батьком, то пам'ятав тільки один фрагмент — ночівля в степу на могилі з запалим верхом, коли батька вкусила гадюка і він помер. Пам'ятав посинілі, напухлі груди його. Більш нічого, лише довге, чорне проваллє років.

Потім як пристав у приймаки. Жінка вмерла у три тижні після весілля, а Пилип пійшов у Туреччину, а хату, сіножать та поле забрали у нього жіночі брати.

Лишився тоді самісенький на світі.

Не було в цих спогадах жалю, ані гіркости. Пилип плював байдужно, ноги спускав у рів та просиджував ті безсонні ночі з люлькою в зубах.

Його думки з обірваним початком та кінцем найдовш затримувались на Туреччині.

На цім найяскравішім шматку його життя.

Як турків взяли у неволю та наші «гнали» їх сюди — зима була. Москалі на конях, в шинелях, а вони (турки) босі, обдерті... плачуть.

Звісно, непривишні до нашого краю. А до міста далеко.

Пилип тоді скинув шинелю: на, бери, дурний! Скинув башлик, унучі.

— Що мені, перший раз!..

І в ясну ніч літню, коли пахне черешньовий гай, а з поля йде шум надзвичайної тиші, Пилипові легко і добре, як тоді, коли скинув важкі намерзлі чоботи та шинелю.

Але Пилип не знає, чи це було років тому сорок, чи вчора. Чи було справді-таки, чи снилося лиш. Так само, як не знає Пилип, де кінчається та синя далекість та починається його життє, де його життє кінчається і починається та велика величність, з котрої хвилі все пливуть, пливуть.

З чорного віконця знов висовується білий писок. Хропіннє несеться з-за муру.

Дід відповідає своїм коротким, сухим кашльом.

Піввіку прослужив при тій стайні. Нівроку! відколи вернувся з москалів. Лошата родились на руках і дохли старі, спрацьовані шкапи. Кохав їх, мов сем'ю, балакав з ними, навчав. Потім, дурнувато всміхнений, здирав зі своїх годованців шкуру.

Все було таке просте, льогічне, що Пилип не протививсь нічому, спокійний та байдужий здвигає лиш плечима. Над цією страшенною короткістю та безслідом всього, що не лишає ні знаку за собою, як гладь ріки після затопленої дратви.

А в ніч, коли цвітуть черешні, душа Пилипова біла, мов ті дерева, і думки його легкі та спокійні, як падаючі тихо пелюстки.

В рові шелепають жаби між лопухами, хрущ загуде часом і, трахнувшись об мур, падає на землю.

Тоді зі стайні вилітає глибоке зітханнє — расовий лоб жеребця маячіє в темній ямі віконця.

— Єх, ти, збитошнику! — бурмоче тихо дід, жмурячи слізливі очі.— Чогось не спить ледащо.

А в лісі співають солов'ї і хтось раз у раз заливається сміхом. Далеко десь, по той бік фільварку, за лісом.

Молодий, здоровий сміх жіночий. Луна котиться і падає серед піль, мов кинутий зухвало срібний дукач. Якісь програні необачно гроші.

— Нехай собі…

Пилип затягається димом люльки — що йому до того?.. Нехай собі. Потім дитину закопає під клуньою. Єт!..

Дід підносить прижмурені очі і вдивляється в холодне, мертве лице місяця. Вдивляється довго.

— Кажуть, брат брата убиває, а по-мойому, ні. Дивиться собі та зо всього сміється. У-у-у, старий вже здорової Років, певне, зо триста має. Наче чуть-чуть побабчився на лобі. І все одно за стайньою сходить і заходить за лісом. Що йому?.. Нічо не кортить, то й шкилить зуби. Покоштував би осьде у стайні!..

Думки Пилипові так само лукаві, як його балачка з кіньми.

— Що йому місяць, сват чи брат?.. Богові брехеньки носить — як-от отаман Онисько економові. Кинем білому чорнець вівса більше, а він гайда!.. Шу-шу у вухо... Пилип овес краде. Уваї Не бачив я графського вівса... дурррний!

Знов за фільварком обзивається дівочий регіт. Хтось здорово низько сміється. Хтось когось кличе в ліс.

— Ле-да-що!..— бурмоче дід крізь зуби, вибиваючи попіл з люльки.

А з темного віконця уп'яте висовується білий писок молодого жеребця.

Втягає глибоко ніздрями пахощі, й чути тихе, знуджене іржаннє.

— Зараз, зараз! — відповідає дід, підіймаючись важко з землі. Болять його ноги та крижі, мов після довгої якоїсь дороги. В грудях тіснота якась і тупий біль.

— Зараз, зараз!..

Нагорблена темна тінь пересовується звільна по білій стіні та гине десь, лише зо стайні доліта приглушене бурмотіннє та кашель.

А черешні пахнуть, одурюючи, чад дивний розливають, тягнуть в блакитність піль, з якої все пливуть хвилі над землею, над селом, над гаєм.

І все минають нестримані хвилі.

Олександрія, 1911 р.

                                                            Журавлі

Восени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.

Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.

Лице мав зчорніле і втомлені очі.

У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.

Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.

Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.

За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.

Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.

— Прогнали від роботи.

«Ви надто «образований», нам таких не треба».

— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».

— Пашпорт... ха, ха, ха... Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.

«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два дні гроші». .

— Ха, ха, ха!..

Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.

Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..

Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.

Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.

Небом летіли хмари.

— Де ваш пашпорт?..

Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!

— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.

І в цьому вся трагедія.

Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.

— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.

Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.

Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.

— Яка за мною довга лишилась дороїчі...

Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.

— Яка за мною довга лишилась дорога... така сіра всенька і повита млою.

— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.

— Все замітає дощ і мла.

— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.

— Який нудно сірий ллє.

Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.

— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..

Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.

Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.

Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.

І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.

Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.

— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.

В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.

Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.

Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.

І раптом в тій величній далекости, в пурпурній розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.

Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.

Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.

І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.

Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.

Олександрія, 1910 р.

При написанні статті використано матеріали сайту sobolivka.com.ua