|
Лілія НіколаєнкоНіколаєнко Лілія Віталіївна народилася 28 травня 1988 року в смт. Теплик Вінницької обл., де проживає
нині. Закінчила Київську національну академію внутрішніх військ. Прозаїк. Поет.
Твори публікувалися в районній та обласній пресі. Автор збірки казок „Солов’їна
пісня” (Вінниця: ДП «ДКФ»). Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”
Як звірі царя обирали
Зібралася якось лісова громада та й стала думати, кого б це їм обрати
собі за царя. З першого разу не вдалося. Наступні вибори зробили в неділю.
Вибирали-вибирали – втомилися, аж з ніг позвалювалися! Нічого не виходить!
Зібралися ще раз, потім ще раз – не можуть вибрати! Уже розчистили йому широку
галявину, вже й зробили трон із старого пенька, а царя все немає. З кого ж
справді обирати: Ведмідь – зажерливий, неповороткий; Вовк – жадібний, Лисиця –
хитра і брехлива, Заєць – боягузливий, Гадюка – зла і підступна, Сорока –
плітуха, Жаба – дурна і безтолкова, Комар – маленький і писклявий. Біда та й
годі! Нема кого вибирати! Думали-думали вони, та й надумали: запросять завтра
до себе в ліс Дракона, аби був він їм за царя та дбав про всю їхню велику
громаду.
Так і зробили. Послали до Дракона гінця, вручили йому запрошення,
незадовго прибув і сам Дракон. А він був величезний та зелений, як з вільхи
листок. «Справжній цар! – казали звірі. – От тільки корони не вистачає». Зараз
же і корону сплели із хмизу і дубового листя. Та з перших же хвилин показав він
всім свій гонор. Подивився цар на трон та й каже: –
Що це
за гнилий підпалок? Царю потрібний справжній трон і справжній палац! Наказую
вам негайно побудувати його! –
Слухаємось!
Слухаємось! – загукали звірі. –
Принесіть
мені їжі! – сказав Дракон, – а то я уже зголоднів.
Заметушилася громада готувати цареві пишний стіл. Перший день усі
веселились і святкували приїзд Дракона і був тоді великий бенкет, але ж ніхто у
лісі не знав, що чим більше Дракон їсть, тим більше хоче ще. Проте це одразу
стало видно неозброєним оком. Звірі встали з-за столу майже голодні, зате їх
цар не залишив на ньому навіть рісочки – усе прибрав і став вимагав ще. На
другий день він їв ще більше, особливо йому сподобався мед і бджолиний нектар,
якими завідував Ведмідь та його підлеглі Бджоли.
За три дні був готовий і палац. Тепер біля нього безперестанку чергували
постачальники, кулінарні секретарі та слуги. Усі збивалися з ніг, ледве-ледве
встигали готувати та підносити цареві наїдки. Мабуть, вони не так уявляли собі
нову державну службу, але що поробиш – самі напросилися, а заперечити було
неможливо: він же – Дракон…
Згодом у царстві уже стояв цілковитий хаос. Багато звірів втекло в інший
ліс, а з Драконом остались одні нахаби і дармоїди. З них-то він і сформував
собі надійне оточення: Ведмедя призначив начальником королівського столу,
Лисицю – старшою над підлабузниками, Сороку – міністром пліток, Вовка –
головним жандармом.
З кожним днем Дракон їв все більше і більше, він наказав пообстригати
гілки всім деревам, залишивши тільки стовбури, щоб вони швидко обростали дикими
пагонами, які потім можна буде їсти: як у нього на батьківщині. Згодом йому вже
стало замало зелені, ягід і меду, тому він наказав кожен день приносити йому
вівцю або корову з сусіднього пасовиська. Коли ж пастухи перестали виганяли їх
туди і їсти стало нічого, цар зажадав, аби йому на обід подавали всіляку лісну
живність: оленів, косуль, кроликів та фазанів. З усім цим вдало справлявся Ведмідь
та його помічник Вовк.
А Дракон їв день і ніч, і ніяк не міг наїстися. Він поїв майже всіх
їхніх родичів і вони уже стали побоюватися, що одного разу він з`їсть і їх
самих. Щодня цар посилав гінців роздобувати йому всілякі ласощі, які було вкрай
важко знайти.
І тут стали звірі нишком радитися, що ж його робити далі, адже так
продовжуватись аж ніяк не може. Та, на жаль, у них знову нічого не вийшло,
пожурились-пожурились, та й розійшлися.
Аж ось про це якось дізнався Комар. Зібрав він товариство та й каже: –
А я
знаю, як перемогти Дракона! Я зроблю так, що він назавжди покине наше царство! –
Ти? –
здивувалися звірі. – Ти поглянь на себе – та він тебе придушить одним кігтем!
Теж нам, обізвався сміливець!
Сміялися звірі, аж за животи бралися, а Комар тільки кружляв та собі
посміхався. –
Не
вірите? Ну й не треба! Самі переконаєтесь. Потім ще дякувати будете! –
Ну
гаразд, що ти там придумав! – погодились вони. –
Про
це ви дізнаєтесь потім. А зараз треба робити от що. Дракона треба добре
нагодувати, так, як ніколи. Три дні годуйте його, чим тільки можна, а потім –
побачите, що буде.
Так і зробили. Годували Дракона
три дні і три ночі безперестанку, а самі все чекали, що то задумав Комар.
А цар тим часом став величезним, як гора, та таким надутим, наче
всередині у нього було ціле море. На третій день цар несподівано скликає звірів
і каже:
– Сьогодні ми влаштуємо бенкет
на мою честь! Скоро мені буде належати і сусідній ліс, а в недалекому
майбутньому і весь світ! Їжу, несіть негайно їжу! Я голодний до смерті!
Принесли м'ясо, вино, березовий сік та іншу поживу. Стали всі їсти й
пити, а самі аж тремтять від страху – що ж вони наробили, навіщо занадили
чудовисько у свою мирну тиху країну? –
От що
я придумав! – сказав цар. – Ви мені принесли вдосталь їжі, але вся вона смертна
і одноманітна. Я хотів би спробувати на смак сонце! До того ж, якщо я скуштую
небесного світила, я стану безсмертним і сам сяятиму, наче сонце! Отже, ви
маєте дістати мені його! Якщо ви цього не зробите, я поїм вас усіх!
Аж тут де-не-де взявся маленьким морочливий Комар. Вилетів на середину
та й каже до царя:
– Помиляєтеся, пане! Ви уже
ніколи нікого не зможете з`їсти.
І царем ви більше не будете. Я скину вас із трону раз і назавжди!
– Ха-ха-ха! – зареготав Дракон.
– Тебе – першого намотаю! Тільки свисне!
Аж тут Комар як розігнався… так жалом і пробив Дракону живота… і той
здувся. Став він маленькою-маленькою ящіркою з метушливими боязкими очима.
Озирнувся навколо себе та й гайда звідти – тільки його й бачили!
Усі звірі веселилися і бенкетували, танцювали і співали пісень. Біглі
почули про радісну звістку і повернули в рідні краї. Комара обрали царем – за
першим разом і без суперечок. А випадок із Драконом став їм уроком, аби вони
більше ніколи не довіряли свою батьківщину підозрілим незнайомцям, а
піклувались про неї власними силами і розумом.
Мораль казки. Ідея
казки наголошує, що іноземець ніколи не буде добрим керівником для чужої нації,
адже насамперед він турбується про інтереси власної общини або ж про свої
власні. Тому не треба «вигодовувати» у себе на території марнотратного
невдячного чужинця, який потім наробить лиха і залишить ошукану громаду
напризволяще. І разом з тим, фіналом твору хочеться сказати, що навіть у
«найсліпішому» суспільстві із всесильним жорстоким лідером, завжди можуть
знайтися особи, здатні покласти край його свавільному пануванню, хоч на перший
погляд вони на це зовсім не спроможні.
*** Давно забули світло тьмяні очі В пітьмі співає вітер злих пісень, Лиш ліхтарі на покривалі ночі Нагадують про заблукалий день.
Іду і тіні падають під ноги, Іду й колишу тишу на руках, Злились в волоссі болісні дороги І чорно-білі сльози на щоках…
Потроху в серці заживає рана, Лишаючи там загрубілий шрам, І вже спішить прийти на землю ранок, Комусь принести щастя, та не нам…
Вдихни глибоко і у натовп падай… Любов свою забудь – нехай мовчить Німа душа… Що було, те не згадуй, Живи, як новий день велить!... *** Троянда і Дикунка
Жив собі на світі один чоловік, який дуже любив квіти. Біля його будинку
був великий сад, де їх росло безліч – чарівних, ніжних та прекрасних. Не було
там лише троянди. Якось одного разу навесні він приніс додому невелику гілочку
з жовтими колючками і висадив її в самому центрі саду. Дуже тішився своїм новий
вихованцем, адже це був рідкісний і благородний сорт, який дістався він йому по
дуже хорошому знайомству від одного знаменитого і шанованого садівника.
А незадовго після того в саду з`явилася інша нова рослина: дивний трав`янистий кущик з маленькими клугловатими листками.
Спершу чоловік хотів було зрубати його, а потім передумав. «Хай росте, – каже,
– може і з нього виросте щось путнє».
Так зосталася вона жити в його прекрасному саду. Троянда і дика квітка
росли не по днях, а по годинах, і зацвіли майже одночасно: перша була червона
та розкішна, пелюстки ж другої були дрібненькі, але миловидні і сині, наче
небо. Він назвав ту квітку Дикункою за її дивний вигляд та невідоме походження.
Але на тому його турбота й закінчилась. Зате до своєї Троянди він приходив
кожного дня, а то й по кілька разів на день: поливав, виполював бур`янці та підсипав у грунт всілякі добрища.
Кожного дня він говорив їй, яка вона прекрасна і торкався до неї рукою, але
горда Троянда щоразу демонстративно відвертала голівку, задаючись своєю красою,
і тоді чоловік дуже засмучувався.
Троянда росла і гарнішала на очах, але вона була настільки пихата, що у
саду в неї зовсім не було друзів, вона
навіть не розмовляла ні з ким, бо вважала всіх недостойними її товариства. Та
ось, одного разу вона звернула увагу на простеньку синю квітку, що росла
неподалік і їй страх як захотілось її зачепити. –
Слухай,
бур`янець, – каже, – а ти
звідкіль тут узялася і хто така? Мені здається, що тобі не місце у цьому саду,
тим більше поруч зі мною! Я скажу хазяїну, хай скосить тебе, аби ти не заважала
моєму чудовому цвітінню! –
Ми вільні квіти, – відповіла тій синя Квітка,
– і ростемо там, де нам хочеться. Нас не можна знищити. Якщо нас зрубують, ми
пускаємо коріння під землею і з`являємось в інших місцях. –
Та як
ти можеш бути такою нахабою! – обурилась Троянда. – Ти поглянь на себе і
поглянь на мене! Кожен, хто лишень погляне, називає мене королевою краси, а
тебе навіть не помітить! Ти ж сіра і потворна, наче жаба, ти нікому не
потрібна, ти зайва в цьому світі! –
Може
я й не така розкішна, як ти, зате в мене є багато друзів. От поглянь - у мене всі друзі: і сонце – я купаю в його промінцях свої листки, та мені
ніколи не буває спекотно; і вітер – він тихо-тихо розказує мені про все, що чув
і бачив, тому я все на світі знаю; і дощ – він падає на моє листя легко й
бережливо, тому мені ніколи не буває холодно. Всі квіти в цьому саду – теж мої
друзі, і наш хазяїн, і ти – також мій друг. А в тебе? В тебе немає бодай
одного-однісінького друга! Ти ж зовсім самотня. Невже тобі це справді
подобається? –
Та як
ти смієш зі мною так розмовляти! З королевою квітів! –
А я б
тебе так не назвала, – продовжувала вперта Квітка. – Так, ти красуня, і кожен,
хто проходить повз тебе, неодмінно погодиться з цим. Але твоя краса
неприхована, вона… звичайна, а от мою красу може оцінити лише справжній
поціновував прекрасного, той, хто здатен побачити глибинну сутність простоти.
Якщо вдивитися у мої квіти, то можна помітити там усі кольори веселки. Пелюстки
мої сині, як небо, серцевинка – золота, як сонце і як вогонь. Коли придивишся
уважніше, то помітиш і сріблястий колір – це колір води, а вода основа всього
живого. –
Гаразд.
Може ти й не потворна, а красива по-своєму, але до твоїх нехитрих казок нікому
немає діла, бо всі люблять тільки мене і милуються мною одною. Все одно, я
краща за тебе, – сказала Троянда і капризно надула губи. –
Мою
красу створила сама природа, а твою створила людина. Ти залежна від неї. Поки
людина піклується про тебе і доглядає тебе, ти прекрасна, але як тільки у неї
зникне бажання це робити, ти перетворишся на дику колючу шипшину. Тож ти маєш
бути щиро вдячна своєму хазяїну, а не відвертатися від нього щоразу, коли він
приходить тебе полити. –
Та де
ти взялась на мою голову, язиката нахаба! Ось тобі, ось тобі! – задеренчала
Троянда і стала тягнутися до Квітки, щоб вколоти її своїм шипом, але тільки
марно стратила свої сили і, втомившись, невдоволено тряснула голівкою.
Після того Троянда стала ще більш надутою і задиристою, всім прагнула
довести, що вона найкраща. І знову чоловік приходив, аби полити її, а вона
фиркала і відверталася від нього. Дикунка дивилась і тільки посміхалася.
Та невдовзі сталося несподіване. Чоловік виїхав в інший край, а будинок
і сад залишив без нагляду. Троянду стало нікому доглядати, вона зробилась
понурою і сумною. Погода зіпсувалася, затяжні дощі і шквальний вітер,
здавалось, назавжди закрили перед нею ласкаве тепле сонце. Троянда щодня
тремтіла від незвичного для неї холоду, і, щоб зігрітися, вкрилася грубою
темною корою і густими злими шипами. Її квіти поменшали, зблідли і
перетворилися на дику тривожну шипшину, що самотньо гойдалася серед холодного
дощового саду. Усі квіти також сумували і хилили свої голівки низько до землі…
Та негоді не судилося тривати вічно. Раптово із-за хмар виглянуло сонце
і світ заблищав у золотих потоках його проміння. Усі квіти раділи і сміялися,
і, особливо синя дика Квітка. Від довгих літніх дощів вона набралася
життєдайної сили і розрослася своїм корінням далеко-далеко в сторони. Скоро уже
весь сад був оповитий маленькими чарівними квітами кольору небесного
простирадла. Навіть вікно і ганок покинутої оселі були огорнуті синіми квітами.
А між ними росло безліч інших – червоних, рожевих, білих і помаранчевих. Часом
люди проходили повз той будинок і казали: «Яке чудове квітуче місце, неначе сам
небесний рай! Шкода, що тут ніхто не живе».
Мораль казки. Часто
багата і шанована людина, яка звикла до лише до комфорту і розкоші, не може
захистити себе від елементарних життєвих труднощів, адже, зазвичай, це за нею
робив хтось інший. Краса і вигідне суспільне становище – це ще не ознака
сильної особистості. Якщо людина сама виборола собі місце під сонцем, вона
зможе вижити у будь-якій ситуації, якщо ж вона для цього нічого не зробила, то
може втратити його дуже легко. *** Ти – наче вітер,
рвав мої вітрила, Ти, наче грім,
скидав мене з небес, Та все одно,
упавши, я простила, Невпинного і
грішного, тебе.
Ти – наче постріл
у стражденну душу, Ти як гірке
отруєне вино, Та все одно тебе
любити мушу, Тебе одного,
інших – не дано…
Як воскресіння і
як покарання, Ти був в житті
моєму тільки мить, І в ті хвилини,
перші і останні, Запалений вогонь
іще горить.
Горить нестримно
і не перестане… Навіщо ж у нерівній
боротьбі Ти дав відчути
смак твого дурману, Щоб вік терпіти
спрагу по тобі?..
Зійшлися у
двобої, щоб проститись Й самим собі не
здатись у полон, Нам на яву в
гордині краще жити, А слабкості
щасливі - то лиш сон…
Навіщо ти
жорстоко так караєш За ці невинні
болісні гріхи?.. Заплутав вітер з
громом шлях до раю І різні на землі
у нас шляхи…
|
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!