Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 288

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Лілія Ніколаєнко

    Ніколаєнко Лілія Віталіївна народилася 28 травня 1988 року в смт. Теплик Вінницької обл., де проживає нині. Закінчила Київську національну академію внутрішніх військ. Прозаїк. Поет. Твори публікувалися в районній та обласній пресі. Автор збірки казок „Солов’їна пісня” (Вінниця: ДП «ДКФ»). Член районного літературно-мистецького обєднання „Дивослово”

     

                                        Як звірі царя обирали

         Зібралася якось лісова громада та й стала думати, кого б це їм обрати собі за царя. З першого разу не вдалося. Наступні вибори зробили в неділю. Вибирали-вибирали – втомилися, аж з ніг позвалювалися! Нічого не виходить! Зібралися ще раз, потім ще раз – не можуть вибрати! Уже розчистили йому широку галявину, вже й зробили трон із старого пенька, а царя все немає. З кого ж справді обирати: Ведмідь – зажерливий, неповороткий; Вовк – жадібний, Лисиця – хитра і брехлива, Заєць – боягузливий, Гадюка – зла і підступна, Сорока – плітуха, Жаба – дурна і безтолкова, Комар – маленький і писклявий. Біда та й годі! Нема кого вибирати! Думали-думали вони, та й надумали: запросять завтра до себе в ліс Дракона, аби був він їм за царя та дбав про всю їхню велику громаду.

         Так і зробили. Послали до Дракона гінця, вручили йому запрошення, незадовго прибув і сам Дракон. А він був величезний та зелений, як з вільхи листок. «Справжній цар! – казали звірі. – От тільки корони не вистачає». Зараз же і корону сплели із хмизу і дубового листя. Та з перших же хвилин показав він всім свій гонор. Подивився цар на трон та й каже:

            Що це за гнилий підпалок? Царю потрібний справжній трон і справжній палац! Наказую вам негайно побудувати його!

            Слухаємось! Слухаємось! – загукали звірі.

            Принесіть мені їжі! – сказав Дракон, – а то я уже зголоднів.

         Заметушилася громада готувати цареві пишний стіл. Перший день усі веселились і святкували приїзд Дракона і був тоді великий бенкет, але ж ніхто у лісі не знав, що чим більше Дракон їсть, тим більше хоче ще. Проте це одразу стало видно неозброєним оком. Звірі встали з-за столу майже голодні, зате їх цар не залишив на ньому навіть рісочки – усе прибрав і став вимагав ще. На другий день він їв ще більше, особливо йому сподобався мед і бджолиний нектар, якими завідував Ведмідь та його підлеглі Бджоли.

         За три дні був готовий і палац. Тепер біля нього безперестанку чергували постачальники, кулінарні секретарі та слуги. Усі збивалися з ніг, ледве-ледве встигали готувати та підносити цареві наїдки. Мабуть, вони не так уявляли собі нову державну службу, але що поробиш – самі напросилися, а заперечити було неможливо: він же – Дракон…

         Згодом у царстві уже стояв цілковитий хаос. Багато звірів втекло в інший ліс, а з Драконом остались одні нахаби і дармоїди. З них-то він і сформував собі надійне оточення: Ведмедя призначив начальником королівського столу, Лисицю – старшою над підлабузниками, Сороку – міністром пліток, Вовка – головним жандармом.

         З кожним днем Дракон їв все більше і більше, він наказав пообстригати гілки всім деревам, залишивши тільки стовбури, щоб вони швидко обростали дикими пагонами, які потім можна буде їсти: як у нього на батьківщині. Згодом йому вже стало замало зелені, ягід і меду, тому він наказав кожен день приносити йому вівцю або корову з сусіднього пасовиська. Коли ж пастухи перестали виганяли їх туди і їсти стало нічого, цар зажадав, аби йому на обід подавали всіляку лісну живність: оленів, косуль, кроликів та фазанів. З усім цим вдало справлявся Ведмідь та його помічник Вовк.

         А Дракон їв день і ніч, і ніяк не міг наїстися. Він поїв майже всіх їхніх родичів і вони уже стали побоюватися, що одного разу він з`їсть і їх самих. Щодня цар посилав гінців роздобувати йому всілякі ласощі, які було вкрай важко знайти.

         І тут стали звірі нишком радитися, що ж його робити далі, адже так продовжуватись аж ніяк не може. Та, на жаль, у них знову нічого не вийшло, пожурились-пожурились, та й розійшлися.

         Аж ось про це якось дізнався Комар. Зібрав він товариство та й каже:

            А я знаю, як перемогти Дракона! Я зроблю так, що він назавжди покине наше царство!

            Ти? – здивувалися звірі. – Ти поглянь на себе – та він тебе придушить одним кігтем! Теж нам, обізвався сміливець!

         Сміялися звірі, аж за животи бралися, а Комар тільки кружляв та собі посміхався.

            Не вірите? Ну й не треба! Самі переконаєтесь. Потім ще дякувати будете!

            Ну гаразд, що ти там придумав! – погодились вони.

            Про це ви дізнаєтесь потім. А зараз треба робити от що. Дракона треба добре нагодувати, так, як ніколи. Три дні годуйте його, чим тільки можна, а потім – побачите, що буде.

         Так і зробили.  Годували Дракона три дні і три ночі безперестанку, а самі все чекали, що то задумав Комар.

         А цар тим часом став величезним, як гора, та таким надутим, наче всередині у нього було ціле море. На третій день цар несподівано скликає звірів і каже:

      –   Сьогодні ми влаштуємо бенкет на мою честь! Скоро мені буде належати і сусідній ліс, а в недалекому майбутньому і весь світ! Їжу, несіть негайно їжу! Я голодний до смерті!

         Принесли м'ясо, вино, березовий сік та іншу поживу. Стали всі їсти й пити, а самі аж тремтять від страху – що ж вони наробили, навіщо занадили чудовисько у свою мирну тиху країну?

            От що я придумав! – сказав цар. – Ви мені принесли вдосталь їжі, але вся вона смертна і одноманітна. Я хотів би спробувати на смак сонце! До того ж, якщо я скуштую небесного світила, я стану безсмертним і сам сяятиму, наче сонце! Отже, ви маєте дістати мені його! Якщо ви цього не зробите, я поїм вас усіх!

         Аж тут де-не-де взявся маленьким морочливий Комар. Вилетів на середину та й каже до царя:

      –   Помиляєтеся, пане! Ви уже ніколи нікого не зможете з`їсти. І царем ви більше не будете. Я скину вас із трону раз і назавжди!

      –   Ха-ха-ха! – зареготав Дракон. – Тебе – першого намотаю! Тільки свисне!

         Аж тут Комар як розігнався… так жалом і пробив Дракону живота… і той здувся. Став він маленькою-маленькою ящіркою з метушливими боязкими очима. Озирнувся навколо себе та й гайда звідти – тільки його й бачили!

         Усі звірі веселилися і бенкетували, танцювали і співали пісень. Біглі почули про радісну звістку і повернули в рідні краї. Комара обрали царем – за першим разом і без суперечок. А випадок із Драконом став їм уроком, аби вони більше ніколи не довіряли свою батьківщину підозрілим незнайомцям, а піклувались про неї власними силами і розумом.

     

    Мораль казки. Ідея казки наголошує, що іноземець ніколи не буде добрим керівником для чужої нації, адже насамперед він турбується про інтереси власної общини або ж про свої власні. Тому не треба «вигодовувати» у себе на території марнотратного невдячного чужинця, який потім наробить лиха і залишить ошукану громаду напризволяще. І разом з тим, фіналом твору хочеться сказати, що навіть у «найсліпішому» суспільстві із всесильним жорстоким лідером, завжди можуть знайтися особи, здатні покласти край його свавільному пануванню, хоч на перший погляд вони на це зовсім не спроможні.

                                                                 ***

    Давно забули світло тьмяні очі

    В пітьмі співає вітер злих пісень,

    Лиш ліхтарі на покривалі ночі

    Нагадують про заблукалий день.

     

    Іду і тіні падають під ноги,

    Іду й колишу тишу на руках,

    Злились в волоссі болісні дороги

    І чорно-білі сльози на щоках…

     

    Потроху в серці заживає рана,

    Лишаючи там загрубілий шрам,

    І вже спішить прийти на землю ранок,

    Комусь принести щастя, та не нам…

     

    Вдихни глибоко і у натовп падай…

    Любов свою забудь – нехай мовчить   

    Німа душа… Що було, те не згадуй,

    Живи, як новий день велить!...

    ***

    Троянда і Дикунка

         Жив собі на світі один чоловік, який дуже любив квіти. Біля його будинку був великий сад, де їх росло безліч – чарівних, ніжних та прекрасних. Не було там лише троянди. Якось одного разу навесні він приніс додому невелику гілочку з жовтими колючками і висадив її в самому центрі саду. Дуже тішився своїм новий вихованцем, адже це був рідкісний і благородний сорт, який дістався він йому по дуже хорошому знайомству від одного знаменитого і шанованого садівника.

         А незадовго після того в саду з`явилася інша нова рослина: дивний трав`янистий кущик з маленькими клугловатими листками. Спершу чоловік хотів було зрубати його, а потім передумав. «Хай росте, – каже, – може і з нього виросте щось путнє».

         Так зосталася вона жити в його прекрасному саду. Троянда і дика квітка росли не по днях, а по годинах, і зацвіли майже одночасно: перша була червона та розкішна, пелюстки ж другої були дрібненькі, але миловидні і сині, наче небо. Він назвав ту квітку Дикункою за її дивний вигляд та невідоме походження. Але на тому його турбота й закінчилась. Зате до своєї Троянди він приходив кожного дня, а то й по кілька разів на день: поливав, виполював бур`янці та підсипав у грунт всілякі добрища. Кожного дня він говорив їй, яка вона прекрасна і торкався до неї рукою, але горда Троянда щоразу демонстративно відвертала голівку, задаючись своєю красою, і тоді  чоловік дуже засмучувався.

         Троянда росла і гарнішала на очах, але вона була настільки пихата, що у саду в неї зовсім  не було друзів, вона навіть не розмовляла ні з ким, бо вважала всіх недостойними її товариства. Та ось, одного разу вона звернула увагу на простеньку синю квітку, що росла неподалік і їй страх як захотілось її зачепити.

            Слухай, бур`янець, – каже, – а ти звідкіль тут узялася і хто така? Мені здається, що тобі не місце у цьому саду, тим більше поруч зі мною! Я скажу хазяїну, хай скосить тебе, аби ти не заважала моєму чудовому цвітінню!

             Ми вільні квіти, – відповіла тій синя Квітка, – і ростемо там, де нам хочеться. Нас не можна знищити. Якщо нас зрубують, ми пускаємо коріння під землею і з`являємось в інших місцях.

            Та як ти можеш бути такою нахабою! – обурилась Троянда. – Ти поглянь на себе і поглянь на мене! Кожен, хто лишень погляне, називає мене королевою краси, а тебе навіть не помітить! Ти ж сіра і потворна, наче жаба, ти нікому не потрібна, ти зайва в цьому світі!

            Може я й не така розкішна, як ти, зате в мене є багато друзів. От поглянь -  у мене всі друзі: і сонце – я  купаю в його промінцях свої листки, та мені ніколи не буває спекотно; і вітер – він тихо-тихо розказує мені про все, що чув і бачив, тому я все на світі знаю; і дощ – він падає на моє листя легко й бережливо, тому мені ніколи не буває холодно. Всі квіти в цьому саду – теж мої друзі, і наш хазяїн, і ти – також мій друг. А в тебе? В тебе немає бодай одного-однісінького друга! Ти ж зовсім самотня. Невже тобі це справді подобається?

            Та як ти смієш зі мною так розмовляти! З королевою квітів! 

            А я б тебе так не назвала, – продовжувала вперта Квітка. – Так, ти красуня, і кожен, хто проходить повз тебе, неодмінно погодиться з цим. Але твоя краса неприхована, вона… звичайна, а от мою красу може оцінити лише справжній поціновував прекрасного, той, хто здатен побачити глибинну сутність простоти. Якщо вдивитися у мої квіти, то можна помітити там усі кольори веселки. Пелюстки мої сині, як небо, серцевинка – золота, як сонце і як вогонь. Коли придивишся уважніше, то помітиш і сріблястий колір – це колір води, а вода основа всього живого.

            Гаразд. Може ти й не потворна, а красива по-своєму, але до твоїх нехитрих казок нікому немає діла, бо всі люблять тільки мене і милуються мною одною. Все одно, я краща за тебе, – сказала Троянда і капризно надула губи.

            Мою красу створила сама природа, а твою створила людина. Ти залежна від неї. Поки людина піклується про тебе і доглядає тебе, ти прекрасна, але як тільки у неї зникне бажання це робити, ти перетворишся на дику колючу шипшину. Тож ти маєш бути щиро вдячна своєму хазяїну, а не відвертатися від нього щоразу, коли він приходить тебе полити.

            Та де ти взялась на мою голову, язиката нахаба! Ось тобі, ось тобі! – задеренчала Троянда і стала тягнутися до Квітки, щоб вколоти її своїм шипом, але тільки марно стратила свої сили і, втомившись, невдоволено тряснула голівкою.

         Після того Троянда стала ще більш надутою і задиристою, всім прагнула довести, що вона найкраща. І знову чоловік приходив, аби полити її, а вона фиркала і відверталася від нього. Дикунка дивилась і тільки посміхалася.

         Та невдовзі сталося несподіване. Чоловік виїхав в інший край, а будинок і сад залишив без нагляду. Троянду стало нікому доглядати, вона зробилась понурою і сумною. Погода зіпсувалася, затяжні дощі і шквальний вітер, здавалось, назавжди закрили перед нею ласкаве тепле сонце. Троянда щодня тремтіла від незвичного для неї холоду, і, щоб зігрітися, вкрилася грубою темною корою і густими злими шипами. Її квіти поменшали, зблідли і перетворилися на дику тривожну шипшину, що самотньо гойдалася серед холодного дощового саду. Усі квіти також сумували і хилили свої голівки низько до землі…

         Та негоді не судилося тривати вічно. Раптово із-за хмар виглянуло сонце і світ заблищав у золотих потоках його проміння. Усі квіти раділи і сміялися, і, особливо синя дика Квітка. Від довгих літніх дощів вона набралася життєдайної сили і розрослася своїм корінням далеко-далеко в сторони. Скоро уже весь сад був оповитий маленькими чарівними квітами кольору небесного простирадла. Навіть вікно і ганок покинутої оселі були огорнуті синіми квітами. А між ними росло безліч інших – червоних, рожевих, білих і помаранчевих. Часом люди проходили повз той будинок і казали: «Яке чудове квітуче місце, неначе сам небесний рай! Шкода, що тут ніхто не живе».

     

    Мораль казки. Часто багата і шанована людина, яка звикла до лише до комфорту і розкоші, не може захистити себе від елементарних життєвих труднощів, адже, зазвичай, це за нею робив хтось інший. Краса і вигідне суспільне становище – це ще не ознака сильної особистості. Якщо людина сама виборола собі місце під сонцем, вона зможе вижити у будь-якій ситуації, якщо ж вона для цього нічого не зробила, то може втратити його дуже легко.

    ***

    Ти – наче вітер, рвав мої вітрила,

    Ти, наче грім, скидав мене з небес,

    Та все одно, упавши, я простила,

    Невпинного і грішного, тебе.

     

    Ти – наче постріл у стражденну душу,

    Ти як гірке отруєне вино,

    Та все одно тебе любити мушу,

    Тебе одного, інших – не дано…

     

    Як воскресіння і як покарання,

    Ти був в житті моєму тільки мить,

    І в ті хвилини, перші і останні,

    Запалений вогонь іще горить.

     

    Горить нестримно і не перестане…

    Навіщо ж у нерівній боротьбі

    Ти дав відчути смак твого дурману,

    Щоб вік терпіти спрагу по тобі?..

     

    Зійшлися у двобої, щоб проститись

    Й самим собі не здатись у полон,

    Нам на яву в гордині краще жити,

    А слабкості щасливі -  то лиш сон…

     

    Навіщо ти жорстоко так караєш

    За ці невинні болісні гріхи?..

    Заплутав вітер з громом шлях до раю

    І різні на землі у нас шляхи…

     


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии