|
Людмила Липецька (Пеценюк)Липецька (Пеценюк) Людмила Андріївна,
народилась 14 лютого 1968 року в селі Куна Гайсинського району Вінницької
області. Проживає в смт. Теплику. Закінчила Уманський педагогічний університет. Працювала кореспондентом районної газети „Вісті Тепличчини”. З 2006 року працює завідувачем сектору інформаційно – аналітичної роботи в
Теплицькій районній раді. Неодноразово публікувалась в районній та обласних газетах. Її творчість
представлена лірикою, дитячими віршами, гумором, прозою. Член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”.
*** Хоча б промінчик щастя в запаленому світлі... Бодай шматочок правди в галактиці зірок – роками тамувала б днів невгамовний відлік, аби відчути в серці твій запізнілий крок.
Хоча б зернину віри в густих хлібах пшениці, і грудочку турботи в сувоях зимніх втіх – я йшла б тобі назустріч крізь терни й громовиці, зривала в небі зорі і кидала б до ніг. *** Впустила в серце на хвилину – а ти залишився на роки. Ані життя, ані загину... Знов стрепенусь, зачувши кроки. Впустила в душу – все спустошив, залишив попіл й хмари сірі... Душа відтоді на сторожі, немов невільниця в ясирі. *** Гострі осколки щастя вп’ялися у біле тіло. Щось у житті не вдасться, щось у душі зітліє.
Стрімко біжить водою човен у буйнім русі... Я ж пропливу сльозою і повернутись мушу...
В сірім смерканні ночі, в шелесті вітру й листя я повернутись хочу – так буде світло й чисто...
Гострі осколки щастя вийми із мого тіла: йтиме душа пропаща в поле сріблисто-біле... *** Осіннє кохання, як листя багряне – ним бавиться вітер, на вітрі згора... Осіннє кохання, кохання останнє – пора одкровень і прозріння пора.
Хоч пізно, напевне, плекати надію: як пташечка, серце, у грудях клює. Осіннє кохання, тобі я радію: як добре, що осінь усе-таки є! *** Лизав вогонь вчорашній лист від тебе, тримав в жарких обіймах твій привіт. Коли б ти знав: віднині вже не треба відповідати, бо йде відлік „від...”
Скінчився танець, залишився попіл. Все, що було – не буде поміж нас. Коротка мить – гарячий зойку дотик, що в серці спалахнув, й навіки згас. *** Квитаюсь з пам’яттю,
сумлінням, і мию чашу пересудів. Словами звичними, сумними, такими, як завжди й повсюди
квитаюся сама з собою і хочу в „завтра” зазирнути. Простіше, це коли – юрбою, а поодинці важко бути.
Що буде потім - я не знаю, чи ми не зовсім ще пропащі. Хтось посередині, хто скраю, та хочуть всі туди, де краще... *** Ділили біль на звуки – мов камінь, звуки ті... І опускались руки, і важчав крок в житті.
Садили смуток в клітку – крізь клітку утекло... Надіялись, хоч зрідка зігріє час теплом.
Та він був невмолимим: немов глухим ставав. Лиш крихтами малими нам радість видавав.
*** Я буду пити з вітром світло, і цілувати синє небо... Ті поцілунки вітер зітре, щоб не дісталися для тебе.
Я стану пташкою малою щоб до віконця прилетіти... Я стану свічкою. Імлою в твоїх руках тобі світити.
Сніжинка у зимову стужу торкне руки – то я вітаю. Напровесні, мій любий друже, я первоцвітом розцвітаю –
для тебе... Зовні непомітні побачення у нас з тобою. Шепчу: коханий, та... не рідний, бо ти чужий моїй любові. *** Зректись тебе назавжди і навічно. Зректися, щоб упасти із небес, сховатись у загубленому листі, і думати, що світ назавжди щез.
Лиш в пору снів з тремтінням ненароком вдивлятись в ніч, де сонячно від мрій, щоб заридати від чужого кроку, подумавши, що міг він бути твій. *** Мені хотілося тепла – і я ткала надії із бабиного літа.
Мені марилося кохання – і я цілувала ніжні пелюстки троянд.
Я сподівалася зустрічі – і мені снилися твої любисткові очі.
А коли боятимусь старості – візьму твоє фото, засушений букет троянд і прикрию плечі зітканою із надій хустиною. *** Думками я прошию порожнечу. У вузлик зав’яжу нехитрий
спомин. Зігрію серце згадкою про тебе, й тобою стане день до краю повен. Зберу у глечик виплакані роси – твої уста цілунками зволожу. У юності ще мить одну попрошу, хотілося б забути – а не можу... ***
Блукаю у словах, як у тенетах, сама відшукую сліди, сама гублю. Замріяна, пишу тобі сонети – чи значить, що тебе я ще люблю?
Одне на двох – багато й дуже мало... Було й нема: згубилось між громами *** Недалечко від берега тоне молодиця: -Порятуйте, бо загину! Життя ж – не дрібниця. Дідусь підбіг, протягує кістлявую руку. А вона йому: „Йди геть, бо наводиш скуку. Не до тебе, старигану, я репетувала. Я надію на парубка в синіх штанях мала”. Пливи, щастя. Я тримала в руках щастя, ніжно гладила його, перебирала пелюстки-надії,
струшуючи розпач-росу. Мені було так добре... Та одним необережним рухом
зненацька вколола собі палець об гостру колючку-зраду і випало моє щастя з рук.
Впало воно в гомінкий струмок і понесла швидка течія моє щастя, а натомість, на
зеленій траві, залишилося три червоні краплі: віра, надія, любов. Я простягнула услід білі руки, прошепотіла: „Зачекай...” Воно не почуло,
пливло собі далі на легкій хвилі. Струмок відносив моє щастя швидкоплинною
течією. Сили покидали і я боялася ступати босими надіями , марними сподіваннями і
втомленою зневірою. Чекала, що, нарешті, пристане, моє щастя, до берега - я його візьму і
більше ніколи не випущу, ніколи... Та де там... Адже воно на протилежному березі – убрід не перейти. Ось
місточок. Який же він хиткий та ненадійний, от-от зламається і я потону... Та
нехай! Можливо, вдасться хоч раз ще відчути себе щасливою, а далі –
будь-що-буде! Нехай... Не наздогнала... Не дотяглася....Відчепилося від рятівного корчика, помандрувало
далі у синє море. Проте, я рада, що не зникло, не пропало безслідно. Можливо,
як не мені, то комусь іншому допоможе у житті. Пливи, моє щастя, пливи... |
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!