Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 282

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Людмила Липецька (Пеценюк)

    Липецька (Пеценюк) Людмила Андріївна, народилась 14 лютого 1968 року в селі Куна Гайсинського району Вінницької області. Проживає в смт. Теплику. Закінчила Уманський педагогічний університет.

    Працювала кореспондентом районної газети „Вісті Тепличчини”.

    З 2006 року працює завідувачем сектору інформаційно – аналітичної роботи в Теплицькій районній раді.

    Неодноразово публікувалась в районній та обласних газетах. Її творчість представлена лірикою, дитячими віршами, гумором, прозою.  

    Член літературно-мистецького обєднання „Дивослово”.

     

    ***

    Хоча б промінчик щастя

    в запаленому світлі...

    Бодай шматочок правди

    в галактиці зірок –

    роками тамувала б

    днів невгамовний відлік,

    аби відчути в серці

    твій запізнілий крок.

     

    Хоча б зернину віри

    в густих хлібах пшениці,

    і грудочку турботи

    в сувоях зимніх втіх –

    я йшла б тобі назустріч

    крізь терни й громовиці,

    зривала в небі зорі

    і кидала б до ніг.   

    ***

    Впустила в серце на хвилину –

    а ти залишився на роки.

    Ані життя, ані загину...

    Знов стрепенусь,

    зачувши кроки.

    Впустила в душу –

    все спустошив,

    залишив попіл й хмари сірі...

    Душа відтоді на сторожі,

    немов невільниця в ясирі.

    ***

    Гострі осколки щастя

    вп’ялися у біле тіло.

    Щось у житті не вдасться,

    щось у душі зітліє.

     

    Стрімко біжить водою

    човен у буйнім русі...

    Я ж пропливу сльозою

    і повернутись мушу...

     

    В сірім смерканні ночі,

    в шелесті вітру й листя

    я повернутись хочу –

    так буде світло й чисто...

     

    Гострі осколки щастя

    вийми із мого тіла:

    йтиме душа пропаща

    в поле сріблисто-біле...

    ***

    Осіннє кохання, як листя багряне –

    ним бавиться вітер, на вітрі згора...

    Осіннє кохання, кохання останнє –

    пора одкровень і прозріння пора.

     

    Хоч пізно, напевне, плекати надію:

    як пташечка, серце, у грудях клює.

    Осіннє кохання, тобі я радію:

    як добре, що осінь усе-таки є!

    ***

    Лизав вогонь вчорашній лист від тебе,

    тримав в жарких обіймах твій привіт.

    Коли б ти знав: віднині вже не треба

    відповідати, бо йде відлік „від...”

     

    Скінчився танець, залишився попіл.

    Все, що було – не буде поміж нас.

    Коротка мить – гарячий зойку дотик,

    що в серці спалахнув, й навіки згас.

    ***

    Квитаюсь з памяттю, сумлінням,

    і мию чашу пересудів.

    Словами звичними, сумними,

    такими, як завжди й повсюди

     

    квитаюся сама з собою

    і хочу в „завтра” зазирнути.

    Простіше, це коли – юрбою,

    а поодинці важко бути.

     

    Що буде потім - я не знаю,

    чи ми не зовсім ще пропащі.

    Хтось посередині, хто скраю,

    та хочуть всі туди, де краще...

    ***

    Ділили біль на звуки –

    мов камінь, звуки ті...

    І опускались руки,

    і важчав крок в житті.

     

    Садили смуток в клітку –

    крізь клітку утекло...

    Надіялись, хоч зрідка

    зігріє час теплом.

     

    Та він був невмолимим:

    немов глухим ставав.

    Лиш крихтами малими

    нам радість видавав.

     

    ***

    Я буду пити з вітром світло,

    і цілувати синє небо...

    Ті поцілунки вітер зітре,

    щоб не дісталися для тебе.

     

    Я стану пташкою малою

    щоб до віконця прилетіти...

    Я стану свічкою. Імлою

    в твоїх руках тобі світити.

     

    Сніжинка у зимову стужу

    торкне руки – то я вітаю.

    Напровесні, мій любий друже,

    я первоцвітом розцвітаю –

     

    для тебе... Зовні непомітні

    побачення у нас з тобою.

    Шепчу: коханий, та... не рідний,

    бо ти чужий моїй любові.

    ***

    Зректись тебе назавжди

    і навічно.

    Зректися, щоб упасти

    із небес,

    сховатись у загубленому

    листі,

    і думати, що світ назавжди

    щез.

     

    Лиш в пору снів з тремтінням

    ненароком

    вдивлятись в ніч, де сонячно

    від мрій,

    щоб заридати від чужого

    кроку,

    подумавши, що міг він бути

    твій.

    ***

    Мені хотілося тепла –

    і я ткала надії

    із бабиного літа.

     

    Мені марилося кохання –

    і я цілувала

    ніжні пелюстки троянд.

     

    Я сподівалася зустрічі –

    і мені снилися

    твої любисткові очі.

     

    А коли боятимусь старості –

    візьму твоє фото,

    засушений букет троянд

    і прикрию плечі

    зітканою із надій хустиною.

    ***

    Думками я прошию порожнечу.

    У вузлик завяжу нехитрий спомин.

    Зігрію серце згадкою про тебе,

    й тобою стане день до краю повен.

    Зберу у глечик виплакані роси –

    твої уста цілунками зволожу.

    У юності ще мить одну попрошу,

    хотілося б забути – а не можу...

    ***

     

    Блукаю у словах, як у тенетах,

    сама відшукую сліди, сама гублю.

    Замріяна, пишу тобі сонети –

    чи значить, що тебе я ще люблю?

     

    Одне на двох – багато й  дуже мало...

    Було й нема: згубилось між громами

    ***

    Недалечко від берега

    тоне молодиця:

    -Порятуйте, бо загину!

    Життя ж – не дрібниця.

    Дідусь підбіг, протягує

    кістлявую руку.

    А вона йому: „Йди геть,

    бо наводиш скуку.

    Не до тебе, старигану,

    я репетувала.

    Я надію на парубка

    в синіх штанях мала”.


    Пливи, щастя.

     

    Я тримала в руках щастя, ніжно гладила його, перебирала пелюстки-надії, струшуючи розпач-росу. Мені було так добре... Та одним необережним рухом зненацька вколола собі палець об гостру колючку-зраду і випало моє щастя з рук. Впало воно в гомінкий струмок і понесла швидка течія моє щастя, а натомість, на зеленій траві, залишилося три червоні краплі: віра, надія, любов.

    Я простягнула услід білі руки, прошепотіла: „Зачекай...” Воно не почуло, пливло собі далі на легкій хвилі. Струмок відносив моє щастя швидкоплинною течією.

    Сили покидали і я боялася ступати босими надіями , марними сподіваннями і втомленою зневірою.

    Чекала, що, нарешті, пристане, моє щастя, до берега - я його візьму і більше ніколи не випущу, ніколи...

    Та де там... Адже воно на протилежному березі – убрід не перейти. Ось місточок. Який же він хиткий та ненадійний, от-от зламається і я потону... Та нехай! Можливо, вдасться хоч раз ще відчути себе щасливою, а далі – будь-що-буде! Нехай...

    Не наздогнала... Не дотяглася....Відчепилося від рятівного корчика, помандрувало далі у синє море. Проте, я рада, що не зникло, не пропало безслідно. Можливо, як не мені, то комусь іншому допоможе у житті. Пливи, моє щастя, пливи...


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июнь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    2627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии