Людмила Липецька (Пеценюк)

Липецька (Пеценюк) Людмила Андріївна, народилась 14 лютого 1968 року в селі Куна Гайсинського району Вінницької області. Проживає в смт. Теплику. Закінчила Уманський педагогічний університет.

Працювала кореспондентом районної газети „Вісті Тепличчини”.

З 2006 року працює завідувачем сектору інформаційно – аналітичної роботи в Теплицькій районній раді.

Неодноразово публікувалась в районній та обласних газетах. Її творчість представлена лірикою, дитячими віршами, гумором, прозою.  

Член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”.

 

***

Хоча б промінчик щастя

в запаленому світлі...

Бодай шматочок правди

в галактиці зірок –

роками тамувала б

днів невгамовний відлік,

аби відчути в серці

твій запізнілий крок.

 

Хоча б зернину віри

в густих хлібах пшениці,

і грудочку турботи

в сувоях зимніх втіх –

я йшла б тобі назустріч

крізь терни й громовиці,

зривала в небі зорі

і кидала б до ніг.   

***

Впустила в серце на хвилину –

а ти залишився на роки.

Ані життя, ані загину...

Знов стрепенусь,

зачувши кроки.

Впустила в душу –

все спустошив,

залишив попіл й хмари сірі...

Душа відтоді на сторожі,

немов невільниця в ясирі.

***

Гострі осколки щастя

вп’ялися у біле тіло.

Щось у житті не вдасться,

щось у душі зітліє.

 

Стрімко біжить водою

човен у буйнім русі...

Я ж пропливу сльозою

і повернутись мушу...

 

В сірім смерканні ночі,

в шелесті вітру й листя

я повернутись хочу –

так буде світло й чисто...

 

Гострі осколки щастя

вийми із мого тіла:

йтиме душа пропаща

в поле сріблисто-біле...

***

Осіннє кохання, як листя багряне –

ним бавиться вітер, на вітрі згора...

Осіннє кохання, кохання останнє –

пора одкровень і прозріння пора.

 

Хоч пізно, напевне, плекати надію:

як пташечка, серце, у грудях клює.

Осіннє кохання, тобі я радію:

як добре, що осінь усе-таки є!

***

Лизав вогонь вчорашній лист від тебе,

тримав в жарких обіймах твій привіт.

Коли б ти знав: віднині вже не треба

відповідати, бо йде відлік „від...”

 

Скінчився танець, залишився попіл.

Все, що було – не буде поміж нас.

Коротка мить – гарячий зойку дотик,

що в серці спалахнув, й навіки згас.

***

Квитаюсь з пам’яттю, сумлінням,

і мию чашу пересудів.

Словами звичними, сумними,

такими, як завжди й повсюди

 

квитаюся сама з собою

і хочу в „завтра” зазирнути.

Простіше, це коли – юрбою,

а поодинці важко бути.

 

Що буде потім - я не знаю,

чи ми не зовсім ще пропащі.

Хтось посередині, хто скраю,

та хочуть всі туди, де краще...

***

Ділили біль на звуки –

мов камінь, звуки ті...

І опускались руки,

і важчав крок в житті.

 

Садили смуток в клітку –

крізь клітку утекло...

Надіялись, хоч зрідка

зігріє час теплом.

 

Та він був невмолимим:

немов глухим ставав.

Лиш крихтами малими

нам радість видавав.

 

***

Я буду пити з вітром світло,

і цілувати синє небо...

Ті поцілунки вітер зітре,

щоб не дісталися для тебе.

 

Я стану пташкою малою

щоб до віконця прилетіти...

Я стану свічкою. Імлою

в твоїх руках тобі світити.

 

Сніжинка у зимову стужу

торкне руки – то я вітаю.

Напровесні, мій любий друже,

я первоцвітом розцвітаю –

 

для тебе... Зовні непомітні

побачення у нас з тобою.

Шепчу: коханий, та... не рідний,

бо ти чужий моїй любові.

***

Зректись тебе назавжди

і навічно.

Зректися, щоб упасти

із небес,

сховатись у загубленому

листі,

і думати, що світ назавжди

щез.

 

Лиш в пору снів з тремтінням

ненароком

вдивлятись в ніч, де сонячно

від мрій,

щоб заридати від чужого

кроку,

подумавши, що міг він бути

твій.

***

Мені хотілося тепла –

і я ткала надії

із бабиного літа.

 

Мені марилося кохання –

і я цілувала

ніжні пелюстки троянд.

 

Я сподівалася зустрічі –

і мені снилися

твої любисткові очі.

 

А коли боятимусь старості –

візьму твоє фото,

засушений букет троянд

і прикрию плечі

зітканою із надій хустиною.

***

Думками я прошию порожнечу.

У вузлик зав’яжу нехитрий спомин.

Зігрію серце згадкою про тебе,

й тобою стане день до краю повен.

Зберу у глечик виплакані роси –

твої уста цілунками зволожу.

У юності ще мить одну попрошу,

хотілося б забути – а не можу...

***

 

Блукаю у словах, як у тенетах,

сама відшукую сліди, сама гублю.

Замріяна, пишу тобі сонети –

чи значить, що тебе я ще люблю?

 

Одне на двох – багато й  дуже мало...

Було й нема: згубилось між громами

***

Недалечко від берега

тоне молодиця:

-Порятуйте, бо загину!

Життя ж – не дрібниця.

Дідусь підбіг, протягує

кістлявую руку.

А вона йому: „Йди геть,

бо наводиш скуку.

Не до тебе, старигану,

я репетувала.

Я надію на парубка

в синіх штанях мала”.