Чим достойніша у народа література, тим тривкіше стоїть його народність

М. Костомаров

  Годованець Микита Павлович народився 26 вересня 1893 року в с.Вікнина Тернівської волості Кам'янець-Подільської губернії (нині - Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській сім'ї. Після закінчення Степашанської вчительської школи навчався на дворічних курсах з підготовки до університету, вчителював у церковно-парафіяльних школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914-1918 роках перебував не військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став працювати в редакціях газет "Червоний край" (Вінниця) та "Радянська Волинь" (Житомир). 

  Перші вірші Годованця з'явилися друком 1913 року на сторінках київського тижневика "Маяк". Низка поезій побачила світ у газеті "Свободное слово" (Ревель) у 1917 році. В його перекладі політвідділ 41-ої стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 році видав збірочку Дем'яна Бєдного "Байки і пісні". Перша книжка оригінальних байок "Незаможник Клим" вийшла друком у 1927 році. Загадом на межі 20-х-30-х років він видав близько десятка невеличких обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов'язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі.

  31 січня 1937 року Микиту Годованця було заарештовано і за постановою особливої наради при НКВС від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року. Аж через десять літ, 11 вересня 1957 року, дістав офіційну реабілітацію - довідкою військового трибуналу Київського військового округу засвідчувалося, що постанову особливої наради від 13.VІІ.1937 року "скасовано і справу припинено".

Друг зрадив?
Горе б'є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Покривдив критик дуже?
Забудеться, мій друже,
Погасне з часом кривди жар...
До негіді утратив осоружність?
Втекла відвага, віра, мужність?
Уже ти не байкар!

  Оселившись у Кам'янці-Подільському, Микита Годованець віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної, російської, і загалом європейської байки, подає практичну допомогу молодим байкарям, проводячи з ними в Кам'янці-Подільському творчі семінари.
  Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги "Байки" (1957), "Заяча математика" (1961), "Конвалія і Лопухи" (1966), "Талановита Тріска" (1967). Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг "Ріка мудрості. Байки за Езопом" (1964), "Веселий педант" (1965), "Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця" (1973).
  Помер 27 серпня 1974 року.
Іван Зуб

ЛУ 28 (4437) 11.07.1991

Творчі  джерела багатьох його байок ідуть від прадавнього Езопа:

Езоп їх вигадав і ввів у моду,

А я удруге народив

І духом рідним збагатив,

Подарував коханому народу,

Щоб він у праці, в боротьбі

За людське щастя, за свободу

Мав на озброєння собі.

«Понад тисяча творів, що вийшли з-під  його пера – це справжня ріка мудрості. Початок її у джерелах фольклору, в казках і прислів’ях, у піснях і думах. І недаремно  Микиту Павловича Годованця називають патріархом української радянської байки, бо через усе своє життя проніс він у серці незрадливу відданість до цього бойового жанру літератури» (Феофан Скляр).

Голуб і лелека.

Якось-то навесні,

Коли настали теплі дні,

Лелека з вирію прилинув

На дороге гніздо своє,

Що восени покинув

(В житті усяко є!)

Домашній Голуб запитав:

-         Де, друже, був?

Що чув?

-         До вирію літав.

Злякався – вітер в уші свище,

Із півночі повіяв холодище,

За ним повзе страшна зима…

А в вирію… Зими нема,

Природа стрінула привітом:

Там вічне літо!..-

А Голуб з усміхом йому:

- Тоді ж чому

Ти кинув ту країну,

Розхвалений той рай,

І повернувся на Вкраїну?

- Бо це – мій рідний край!

Любов до рідного – могутнє диво!

Нехай живеш на чужині щасливо,

А туга гірко в серце б’є:

Зове Вітчизна й путь далека,

І ти летиш, як з вирію Лелека

В гніздо своє.

Чванькувата сокира

Дорогу дай! Сокира в ліс пішла,

Велична, гостра, чваньковита,

Казали всі –у ділі бита,

Хоч і ні разу ще у лісі не була.

Хвалилась, гордовита,

Мов панночка яка:

- Всю гниль я виведу у лісі!

         Поляже кропива, безлика і жалка;

         терен колючий виріс на узліссі –

         геть винищу, як шкідника;

         Осичина, що поряд з Дубом,

         Розлучиться із пишним чубом.-

         Сокира в ліс пішла,

На лист гнилий лягла

Спочити, подрімати,

Забула, що потрібно працювати,

Залежалась, іржею обросла…

Багато мовить язикатий,

А як до діла треба стати –

Не хоче вийти навіть з хати.

Засуха в роті

Мартин жагою на жнивах горів,

Затерп язик, не змочений у слині.

- Чого там горювать? – сказали жниварі. -

Он джерело холодне при долині –

Піди нагнись і пий! –

Мартин товстий,

Постоявши при джерелі,

Бреде назад, чорніший чорної ріллі.

Питають його: - попив, Мартине?

        - Еге, «попив»! Знать, доведеться гинуть:

         Вода, як лід, кипить,

          Та з джерела попить –

           Прийшлось би гнуть хребта,

           А в мене, бачите ж, комплекція не та!

           Читців частенько можна стріти:

            Не хочуть думати, чуттям горіти,

            Немов Мартин той, не нагнуть чола,

            Щоб з мудрого напитись джерела. 

   Свистун

Осел-степняк намислив хор створити,

А Ховраха в солісти запросити:

- Ти маєш ніжний свист,

І з тебе вийде видатний артист.

Талант завсігди людям милий,

Він має завжди похвалу,

Як сторож правді, ворог злу!

- Та що ти, сизокрилий?

Таланти розгорнуть –

То треба упрягтись в роботу,

Добряче спину гнуть

І не жаліти поту.

А я… Я на колгоспному лану

Живу, не сію і не жну:

Коли комбайн пшеницю косить –

ховрах готове зерно носить;

Коли мороз лютує надворі –

Живу, як Бог, в своїй норі!

Хто звикне паразитом жити –

Того мистецтву не зови служити.

Яблуня.

Сосна, що поруч Яблуні росла край саду,

Питає Яблуню крислату:

-         Чи зустрічався хто тобі в житті,

       Про кого бережеш чуття святі?

       Сказала Яблуня: - Сусідко мила!

Охоче я скажу,

Про кого спогади у серці бережу,

Які я все життя любила:

Нехай благословенна буде та рука

Садівника,

Яка

Мене, зелену дичку нащепила!

Якщо мої плоди, медові та іскристі,

Цінуються людьми, як перли чисті,

Якщо народові даю користь яку –

Вся честь Садівнику!

Навчителю! Це ти

Мене підтримав, юнака,

Коли схибнулась кладочка хитка,

Щоб я не впав із висоти

В бурхливу воду;

Ти показав стежки, 

Якими йти

Служить народу.