Оксана Скакодуб

Оксана Володимирівна Скакодуб народилася у 1987 році в с. Соболівці Теплицького району. Авторка книг лірики „Цвітуть  любов’ю очі сині” (2003) та „Проекції весняного неспокою”. Поетичні твори відзначені на кількох Всеукраїнських конкурсах, в т. ч. як переможця конкурсу ім. Яцика.  Публікувалася в колективному альманасі подільських літераторів „17 вересня” (2002).  Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”, обласного літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса. Студентка університету ім. Т. Г. Шевченка.

Я по собі лишаю половини,

частини фраз, обривки недомовок,

і пів душі, як не розкритий сховок,

мене, людини...

Я по собі лишаю силуети,

легкі штрихи, недопалки уяви,

мов діалоги в ритміці кульгаві,

мене, поета...

І нитку мрій намотую на тишу,

щоб доточити здійснення потроху,

лиш те, що я заборгувала Богу,

вам не залишу...

***

Проекція весняного неспокою,

фантазія зеленої тональності, -

у світі забагато геніальності

і смішно мало ніжності глибокої.

Вульгарність наднової концентрації,

тенденції дозволеної вічності.

У світі забагато динамічності,

аж виникають вже галюцинації.

І так благально дивиться й стривожено

майбутня мить, до краплі спрогнозована,

людина не лише цивілізована,

але й частково світом переможена.

Та все ж колись зламається усталена,

любов і доброта розрекламована,

і людство, перемогами травмоване,

збудує щастя на міцних підвалинах.

***

У забутих осінніх мелодіях

чути тихі мінорні лади –

у буденних проблемних рапсодіях

поділили життя на склади.

Ноти зв’язані жовтою ниткою,

що бринить, як тремтлива струна.

Обіймається з ніжною скрипкою

безкінечна небес сивина.

Дощ цілує вустами холодними

і без того схолоджений світ,

там, де літо зелом хороводило,

ліг туманами осені слід.

***

Межі немає. Вигадано все.

Пунктир уяви схований у слово,

і кожен день завбачливо несе

багаж, як досвід, вицвіло-бузковий.

Напівреальність згорнута вклубо,

на півжиття у ритмах і затримках.

Я – пів любов, пів пісня, півтанок,

я пів звичайна... Може, й невидимка?

В польоті сонце зріє, як зерно,

одним-одне в обмеженості поля.

А вірші мокнуть в мене під вікном –

їх не врятує жодна парасоля.

***

Кошеня ховалось від дощу,

від лихої блискавки і грому.

Думаю: куди його впущу?

Бо ж душа моя також не має дому.

Як приблуда, ходить поміж стін,

що сплітає світова напруга

у життях самотніх половин,

в пустоті без ворога і друга.

Якір віри кинувши на дно,

у тілесність пульсування часу,

мить, година, вічність – все одно,

тут вона чужинка. Так щоразу.

Дощ мине калюжно, як завжди,

кошеня руде втече шалене,

а душа шукатиме ходи,

щоб на волю утекти від мене.

***

Картина. Рама. Блідотіння.

Вікно і тріщинка на склі,

сльоза на нім передосіння,

і небо крають журавлі.

Зелена випуклість вазонів,

і їх обмеженість, і цвіт,

і кров пульсуюча у скронях,

і забобонний, хижий світ.

Я граюсь кулькою сумління,

кочу її назад, вперед.

Думок ранкове покоління

і вражень звужений макет.

припали пилом перші тіні,

гукнулось криком звідусіль.

ці теплі дні такі осінні,

а в серці – сум, а в серці – біль....

***

На току людського життя

відвівають душі від тіл,

й на возах везуть в забуття,

а позаду лишають пил.

І скриплять вози раз –у-раз,

як ворони, прячуть вони.

То куди ж повідвозять нас?

І куди ж повернемо ми?

Рвуться жили минулих літ,

тихо стогне кістяк надій-

у вогні перемін поблід.

Загубив він рум’янець свій.

Сунуть мірно, риплять вози,

навантажені сонмом душ,

серед буйства оркан-грози,

поміж зрубаних спасогруш.