Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Олег Сенчик


    ЛИЦАР ЛИЦАР НА ГОСТРОМУ ПРУЗІ

      Його дзвінки завжди з якоїсь нагоди – Нового року, нової публікації, нового роману… Це телефонує мені земляк Олег Романович Сенчик, який народився 20 лютого 1942 року в селі Степанівка Теплицького району.

    Про письменника.

                         Він - прозаїк, лауреат двох міжнародних літературних премій, республіканських конкурсів на кращий твір про молодого сучасника, Всеукраїнського літературного конкурсу гумору і сатири 1995 року, організатором якого був 43-ій відділ Союзу українок Америки та літературного конкурсу "У свічаді слова" Є. Бачинського (1996 р.) за роман "Лебеді моєї весни", літературно-мистецької премії Буковини імені Сидора Воробкевича. Автор трьох книжок прози і збірників повістей "Березова брость", "Заводчани", збірника оповідань "Третій вимір", повісті "Сингонія", романів "Сам собі ближній, або Харч святого Антонія", "Сутінки на осонні", "Жінка на тлі моря", "Плач коника в траві", "Пекельний рай", книги романел "Струшена роса".

      І ось новий вранішній дзвінок з нової нагоди. Ніби соромлячись свого успіху, письменник мелодійною і розважливою мовою сповіщає, що в 2008 році журналом "Дніпро" було оголошено конкурс на кращий роман року. З 628 представлених романів його роман "Лицар на гострому прузі…" отримав перше місце. Отож, талант і творчість Олега Сенчика отримали заслужену винагороду. Саме його, письменника Олега Сенчика, класик української літератури Павло Загребельний в одному з інтерв'ю українському телебаченню назвав у п'ятірці найкращих мовних стилістів України. 

      Твори письменника Олега Сенчика – це задушевні оповіді про село Степанівку та її людей, повернення в минуле.

    Від автора.

    Народжувався важко. У сорок другому році минулого століття сніги стояли двометрові. Своєю зявою сповістив світ з уже померлої від пологів жінки. Батько загинув ще до мого приходу. Ріс у пригодах, злигоднях епохи. А як вбився в колодочки, то потроху переносив на папір повсякденне життя душі, віртуальних словесних конструкцій.

                З щемом згадую рідне село Степанівку, що на Вінничині, матір свою Ірину Петрівну, доньок її і своїх сестричок, що стали мені рідними, Ніну й Ліду – своїх перших навчителів у справах житейських.

                Відтак служба в армії, філологічний факультет Чернівецького держуніверситету, Опісля тривалий час редактор радіогазети на машинобудівному заводі, згодом відповідальний секретар обласної НСЖУ. І писав, писав… У палахкотливе багаття шістдесятників, що перейшло в потужний фіміам для небесних світил, не вписався, бо ще не мав ні національної свідомости вищого рівня, ні гарту душі, ні відповідного світогляду, зрештою, ні зваги.

                …Власне писання не вельми вдавалося, тож мало-помалу став тотальним взаємозаперечувачем, ігнорантом традицій і егоцентричним контраверсійником у прозі, ворогом застарілої категоріальної стандартизації. З іронічним прижмурком очей позирав на збалансовані символи і образи, хоч і не вважаю в цьому нічого бунтівливого, ідолоповального.

                Працюю в силу можливостей, мрію про філігранність форми, добірність стилістики, іскрометність дотепу. З дружиною, Світланою Павлівною, намагаємось гарно старіти. Нині працюю редактором у Чернівецькому медичному університеті, а довкола гримає і гецає суспільний візок, світ оновлюється, лопаються й переформатизовуються фамільно-кланові редути. Думається, що й влада нарешті подивиться на мистецтво очима мудрими… А над усе хай буде творча натхненна праця, і дух наш возноситься високо, і воля не згасає, щоб встигнути за життя зробити якнайбільше!

    Олег Сенчик, «Струшена роса».

     

    «Струшена роса».

    (Уривок)

                Віддихується баба Ганя, бо вже допялася – дотяглася –досилкувалася до звільглої береговини, мов до притьмареної прохолоди храму. Біль згущався до такої чорноти, що терпіти вже не було сил, а тому баба пхалася через барвистий ранок до свого по рятування. Це вже крайня ступінь відчаю. Хочеться їй впасти головою у густі зарослі папороті, задихаючись, зборюючи дзвінку порожнечу в грудях, замирюючи стрибке серце. Таки тягне вона свою неміч в тихі води Кубличі і її зойку не вчує світ. І лише сплеск совиний через ніч схлюпнеться в надрах темряви надранкової. У хмарах уже яснота проступає і все стишилося до затамованого шурхоту. Застигла баба у своїй прощі перед світом, бо ж не так легко зважитися, коли сонце в небі.. «Охорони, Господи, мою душу від геєнського потопу і не дай сконати без сповіді і без святого причастя». Своєю смертю баба Бога вмилостивить…

    Ближче до води – і очі її більмами потьмарюються – страшні і жахливі. Сонце углиб дерев не промкну лось.Підшерхлий од роси ранок розіпявся довкола баби.

    -Господи, прости і відведи! – спеклося на вустах.

    Тікати з цього світу, бо її обступила одна німтура, очей на тебе не піднімуть, губ не розіжмуть, слова доброчинного не кинуть. Одна лише Явдошка… І та відьма…

    - Послушнице Господня, від зла заступнице, святая великомученице, Маріє Магдалино, візьми мій гріх до своїх пречистих рук, здуй мої наводи, як порох із дзеркала, бо вже коло Господа усім серцем стою,- торкнулася чолом зелени, аби зло з голови виходило, а болість з усього тіла щезала.

                Нелюдське око бажання пригасити для себе сонце. Ще раз баба Ганя уявила себе сизою, мов перепалене залізо, утопленицею, відчула на своїх плечах студенцю – її пересмикнуло. Тільки ж то не студениця тисне в плечі, а щось тепле приторкнулося.

                Стара відчула, як різко у ній щось обривається. По спині протягли доріжку мурахи.

                -Що ж це ви, мамо, перед людьми хочете мене зганьбити? – литі плечі Маньки пересмикнулися.

                У баби пішла гусячими шипами шкіра. У стишеному голосі доньки баба вловила стільки смутку, стільки ламкої виразності, що їй здалося, ніби донька м’яла в руці траурну прив’ялу квітку.

                -Що ж це ви так, мамо?! – натягнутий, як струна голосок похлинувся риданням.-Що ж це ви, мамо?! – шарпнувся зойк, ножем шименув ранок.

                Говорить Манька до баби, вже дещо приспокоївшись, так, наче в душу хоче покласти кожне слово. Очі пригасли, смуток в них навернувся, вони повняться печаллю, докором. А на віях скипає сльоза. Стара усміхнулася до неї сумно, всевідьчо. Уста її ворушаться, але голосу не чути.

                Як маленьку дитину, Манька натужно взяла бабу на руки – змарнілу, на скіпку висхлу, несла ураз згорбатіла, мов осліпла сльозами, що викапували з душі й пекли люто. У погляді Маньки тихне докірлива озлоба, втишкується… Бабі здалося, що на руках у доньки  вона зіщулилася на макове зерня. Їй безмірно добре лежати на доччиних руках й відчувати, як висушене, виболене тіло, яке вона устократ прокляла, наливалося теплом і тишею. Такої благодатної хвилі давно не начувала Гей тремка душа крилом змерехтіла. Ця медова мить жила німо в бабі, що несла її над цим маренням, провялим світом, що буяв і квітнув. А день кульбабово-пухкий, з тріском цвіркунів у травах, наструнчений до крику.

                Зойкно зривається тиша. Біля комори пістрявіє жіноче гуртовисько, лопоче словами, як голуби крильми. Особливо чутно рипливисько невістки сестри Гольки – Марулька, яка викидає з себе верескливу озлобу й ошмаття істерики. У селі добре запізнали: Марулька – масний погляд, кисла міна, глуха лайка. Ніхто не скаже з жіночок, чого ця влізлива Марулька тут порядкує. Та мариджулі усі такі: там тиснуть, а там, щоб не витекло… Шолопотять язиками, такої обмови звели на Маньку, що най Бог боронить. Доведи, переконай когось з них, що стара сама захотіла до тієї комірчини. Кожен чує лише те, що хоче вчути, а бачить те, що хоче побачити.

                Жіноцтво стригло очима то на Маньку, бо нараз примовкло, гейби вдавилося, то на бабу в намаганні поспівчувати старій. Бабство заніміло чекало: куди ж понесе Манька скулену на руках бабу. Стара так потерпала, бо вже боялася й ненавиділа своє вишмульгане лежбище, де чути, як хламають свині, як жирують пацюки, де щоночі по кутках стоїть бридкий пискіт і возня. В цю мить бабі знову захотілося вмерти. Вона пожалкувала, що Манька запопала її вже так близько від свого спасіння.

                Манька несла на скіпочку висхлу бабу до великої білої хати. Усі полегшено відітхнули. Очі в Маньки вперті, увагою поширені, напругою підбиті.

                Несе бабу Ганьку, як живу квітку.

                Несе через ту жіночу, нараз примовклу запістрявілість, через стишене шемротіння, і чула баба Ганя, як з вій дочки зривалася солона їдь і падала їй на лице і вона гладила ту мокроту, і так блаженно було бабі, може, як і тоді, коли ніс її Григорій в конопляну надвечірню терпкість, і так хотілося їй дотягнутися до натужно зболених щік Маньки, припасти до рідного лиця.     

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии