Олександра Акімова

Акімова Олександра (Мелісія) – учениця 9 класу Теплицької СШ 1-3 ст. Член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Твори публікувалися в Теплицькій районній газеті „Вісті Тепличчини”.

Опале листя, далека далечінь...

Сядь, пташечко, перепочинь.

І пізній листопад дарує осінь.

У хмарах синіх – печальна просинь.

Крилята стомились на чужині.

Не замерзати ж в рідній стороні...

Тебе чекає дальня далечінь –

сядь, пташечко, перепочинь.

***

Вечір. Сум. Печаль огорта.

Ти ідеш – біля тебе не я.

Вітер віє, думки навіва.

Знову йдеш, поряд тебе – вона.

Мовиш ніжно до неї: „Моя”.

Ви щасливі у парі, а я?

Ранок. До тебе не прийде вина.

... По снігах ітимеш ти і вона.

***

           Просто...

Просто, червень палкий...

Просто, полин гіркий...

Просто, полуниця стигла рання...

Просто, щебіт птаха до світання...

  Просто,

літо...

Просто, ти такий легкий і дріб’язковий,

Просто, землю напуваєш знову й знову.

Просто, краплі втоми ти не відчуваєш.

Просто лиєш, лиєш-поливаєш...

Просто

         дощ...

Просто, щастя – це ти і я,

Просто, ти є, любов моя!

Просто, усмішка твоя казкова.

Просто, вітер чує нашу змову.

Просто,

кохання.

***

Загубився твій сміх

Я з тобою навчилась радіти,

тільки іншій даруєш ти квіти.

Закохавшись у тебе, я стала мрійлива,

посміхнися до мене – я буду щаслива.

Знаєш, темної ніжної ночі

твої зоряні згадую очі.

Посміхається небо очима-зірками.

Загубився твій сміх... між струмками.

Чи в зелені листки – та й на віти!

Мені з вітром у парі радіти...

Абрикосова гілка в рожевому цвіті,

Був для мене найкращим у світі.

***

Палаючий дарунок.

            Колись вперше на землю прийшло зелене Літо, а слідом за ним жовтогаряча Осінь. І забажалося Золотавій зробити подарунок Літечку, щоб воно не засмучувалося, адже вже збігав його час.

            Поїхала Осінь на ярмарок і придбала яскраво-жовті та багряні кольори. Взялася завзято до роботи, провела пензликом по деревах і зафарбувались малахітові листочки... Запалав ліс, немов пожежа. Поглянуло літо на свої володіння, злякалося того вогню, і ну його гасити! Повіяло холодним вітром, пролилося рясними затяжними дощами.

            Осінь здивовано запитувала: „Що ж ти, Літечко, твориш? Адже цей осінній дарунок – для тебе!”

            „Навіщо? – розгнівалося Літо. – Поверни мені мої зелені шати. Бо я – найкраще від усіх пір року!”

            Засмучена Осінь довго плакала. Нарешті, зірвала з дерев свої прикраси і пішла зустрічати Зимоньку.