Олена Герасименко

Герасименко Олена Василівна народилась 18 травня 1958 року в селі Носачів Смілянського району, що на Черкащині. Закінчила Чернігівський юридичний технікум. Працювала в Теплицькому управлінні праці та соціального захисту населення Вінницької області.

Член Національної Спілки України з травня 2011року.

Авторка трьох поетичних збірок „Паралелі сонячних дощів” (Вінниця – 2005.  Вадим Клименко),  „Аплікації думок” (Вінниця – 2006. ДП «ДКФ»), „Ватра на двох” (Вінниця - 2010. ФОП Данилюк В.Г.) Твори друкувалися в літературно-мистецьких журналах „Вінницький край”, „Дніпро”, літературно-мистецьких альманахах „Сторожові вогні над Божою рікою”, ”Ми в дорогу вийшли на світанні”, „Антологія сучасної новелістики та лірики України” (міжнародне видавництво „Склянка часу”), обласній та районній пресі Вінничини та Черкащини, зокрема в альманахах літераторів Смілянщини „Клекіт - 1” та „Клекіт - 2”

Лауреат районної премії ім. М.Леонтовича та обласної літературної премії ім. М.  Стельмаха.

Керівник Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Упорядник книг І.Дем’янишиної „Прилітай, лелеко!”, М. Камінського „Гвоздики на снігу”, літературно-мистецького альманаху «Джерала – з теплицьких глибин».

         Роздуми…

Боюсь, що життя мине,

і не помітить мене.

***

Боюсь зійти на примітив –

душі відтворюю мотив.

***

В швидкоплині людського життя

нам не гоже лиш їсти і спати:

прийде час,

і Найвищий Суддя

всім пред’явить рахунок до сплати.

***

Межи днів прохолода снує:

налетить сніговійно й розтане.

Ви шануйте нас, поки ми є,

і не плачте, коли нас не стане.

***

Відкладаєм життя «на потім»,

мов Сізіф той – під гору котим,

міцно камінь в руках тримаєм,

гульк: ти де?

А життя немає.

***

Не зважайте на слова сумні,

все минає – і сльоза, і втіхи.

Розставля життя щоденні віхи –

познача сліди свої земні.

***

Поспішаймо творити свято,

щоб аж хлюпало нам по пруги.

Зпросімо на свято свата,

поділімось тим святом з другом.

***

І цирк не цирк, і на театр не схоже…

Суспільний стан нагадує калошу.

***

Перекинута далина

у світанковий сплеск півнями.

ти не доля, лиш доленя,

не віднайдене вчасно нами.

***

Підійдеш, як вечір – крадькома:

ні чудес не треба, ні екзотик.

День такий знетямлений на дотик –

в нім лиш я, тебе у нім нема.

***

Усе в житті хрестоматійно просто,

усе давно розписано без нас.

На цім земнім балу ми – звані гості,

сліди лиш пишемо без підписів і назв.

 ***

Не потішаймося з дрібного,

потрібності учімось в нього.

Хоч вісь мала, але без осі

не крутить колесо у возі.

***

Кароока кудлата ніч

«підпадьомкалом» кличе спати.

Місяць зорі мені до ніг

косить мовчки косою тата.

***

Нас ще відстрочено на день…

Ми ще, як зодчі дня – не відбулися.

Хизуються здобутком блюдолизи,

та світло не від них – від нас іде…

***

Що більш рутини –то менш людини.

***

Не говорім про долю звисока –

ніщо на світі не минає дарма.

А все оте, що день нам висіка –

і є життя, що зветься мудро «карма».

***

Пам’ять схожа бува на дощ

в дні, пробудженому громами.

Пахне смуток, як пахнув борщ

на обіднім столі у мами.

***

Щастя – калейдоскоп любові у всесвіті сподівань.

 

 

***

Бути собою, і все.

коротке життя есе.

Устигнути, що належить

не прагнуть лиш дурні й лежні

***

Прицвяховую душу

до крил надії –

серце скрапає втомою.

***

В саду моїх осінніх безголось

спеклося сонце в золотаву кульку

чи лиш здалось, чи щось –таки збулось -

душа шукає ніжного притулку.

***

ніч розіп’ята безсонням

думки згортаються в ртутні кульки

не піймати

***

Повертаюсь до себе –

поспішаю зайняти власне  місце,

доки його не заповнила порожнеча

 

Залишайся

Залишайся для серця спогадом,

в бездиханні  зухвалим продихом -

щоб зіп’ята на пальці тиша

молитовно сягла узвишшя.

Залишайся звабливим подивом -

щоб між поглядів сонце сходило,

щоб промінчик, торкнувши скроні,

сни струсив поміж вій в долоні.

У моїм безогляднім щасті

залишайся...

Залишайся коротким спалахом -

я  зорею в той спалах падала б,

і в солодкому леті тому

я б забула печаль і втому.

 

Я на ймення тебе не зватиму,

я про тебе одна лиш знатиму.

У суєтній життєвій тисняві

залишайся для серця піснею –

залишайся...

 

Світанок

Світанок виповз равликом помалу-

ще обрії невидимі були...

І білий чуб осіннього туману

куйовдили холодні ковили.

Здаля виднілись пригірки імлисті,

забрівши аж по пояс в осоку,

і новий день, за ніч удосталь виспавсь,

спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

***

Звуки виростають з чистих барв,

почуття переливають в пісню…

Серцю, ніби пташці в клітці, тісно –

вирветься на волю, Боже збав!

 

Завмирає в світі звуків час,

наслухає Моцарта і Баха,

а душа поета – вільна птаха,

сяйвом слова день свій познача.

 

З глибини, а може, навпаки –

із самих небес ідуть ці чари,

що із часом серце повінчали,

пронизавши мрії і віки.

7.06.2011

 

Мене побільшало з літами,

як обрію – під небеса.

Вітри здаються там братами,

день капелюшком нависа.

Я розростаюся в корінні,

я роздаюся серцем вшир.

І лопотять сліди по ріні –

дні, до яких ти не спішив.

 

Побільшало мене, нівроку –

онукам, дітям завдяки.

Не гнуть мене доземно роки

(зізнаюсь, швидше навпаки!)

Мене побільшало не в плечах,

шлях непростим був не дарма,

і серце клекотом лелечим

мене до сонця підійма.

 

Бо в грудях я несу покуту,

бо ждуть на обрії жнива.

Творцем до днів земних прикута,

та долі іншої нема.

3.06.2011

***

Коли у тишу поринає час,

і планетарно видивляє обрій –

танцює сонце високосний джаз,

і бути хочеться закоханим і добрим.

В бенкеті полум’яному спокус,

напевне, забагнеться до безглуздя,

щоб спокій в нерозсудливість спіткнувсь

на повний вимах розуму і зросту.

2010

 

 

Опівночі не зорі -

сніжинки на тишу летять.

Перелузану осінь

у сніг першогрудень завіяв.

Зорі... Їм серед білих

сліпучо-прозорих латать

розквітати лілеями…

Будьмо хоч подумки - біля.

Хай мережиться ніч

в чудернацький летючий полон,

хай мережиться небо -

зимі опадає в обійми,

хай із ними кружляє

в зимнім парку сумний Аполон

і йому пощастить:

він цілунок сніжинки упійме.

Дивний погляд очей

не зведе, не підставить долонь,

лиш в чеканні замре

його серце, життям не зігріте.

Снить коханням хмільним

боголикий земний Аполон.

Ви милуйтеся ним

віддалік, та від сну не будіте.

Тільки зорі з небес,

та сніжинки – цілунки богів...

Він повідає їм

свої думи таємні й бажання,

та не людям. Німий,

він  живе без образ і боргів

світ йому мерехтить

переситом людським, вітражами. 

Поцілунки згори

ледь торкнуть його уст -

невагомо, цнотливо, зимово.

Повелителю Муз,

час до тебе вернувсь...

чи ти просто із часом у змові?

2010

***

На легіт – ранок нанизали гуси.

Сопілок очеретяне „ду-ду”.

Всміхнулось сонце дню золотоусо:

„Чекали? Дочекалися – іду!”

Іде-пливе  - гаряче покотило,

настояне на росяній траві,

якою щойно мавки лиш ходили –

гасили світло в місячній брові.

В вінку зеленім став іще, достоту,

мов сонний звір, гойдав круті боки.

Ще чудернацькі в сутінках істоти

ледь-ледь торкались сонної руки.

Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.

Обличчя ночі – зморено-бліде.

Небесний сонях – вище, вище, вище...

Чи бачите? - світанок вмитись йде

до річки через кладочку і далі:

попід вербичками - до очерету, в став!

А там – дивися, враз сліди розтали:

умився, вітром витерся – розтав...

Натомість день веселий, гожий! Літо 

розщебеталось птаством межи віть.

Дощів у дзбанок дня уже налито –

ущерть наповнений, на покуті стоїть.

Там, де стоять настоянки пахнючі

із чебреців, рум’янку, лободи,

причепи невблаганної байстрюччя -

з левад, ярів пробралося сюди.

Де споришів махрові килимочки,

ромашок, чорнобривців рушники,

де жебонять між трав дзвінкі струмочки,

де небо на крилі, і навпаки...

2010

***

П’ю тишу так, неначе не було

хмільнішого в житті моїм напою...

Ми з тишею приречені обоє -

як небо, в лет пронизане крилом.

Солодка повінь поглядів і тіл

між пелюсток любові і спокуси.

Я не тебе – себе в тобі боюся...

У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.

Цнотливий щем у храмі воскресінь -

розтерзаним крилом в колюччі глоду...

Моя покірність рук тобі на згоду -  

за сонячну вхопилась волосінь.

В ній тиша блискотлива і тремка,

і дзвонить брость у сонячні мембрани.

Неспокоєм душі мені обрана –

пробитись  руслом в течію струмка,

який не осягла ще до кінця,

пошерхлих уст питвом не вгамувала...  

Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,

і був той хміль обом нам до лиця. 

2010 

 

Затужила зима за незвичністю рими…

Я була не сама, лиш прозоро-незрима.

Я була межи днів, хоч тебе не пізнала.

Ми були не одні – була пісня між нами.

Я жила собі так: в напівсні, напівказці.

Серце стукало в такт невловимій підказці.

Скільки нам свічечок запалилося небом!..

Запалали – й мовчок…  Лиш для мене і тебе.

Колихнулось крило у прозорому леті.

Нам космічно було на єдиній планеті.                      3.06.2011

Я залишу тебе ночам,

я мовчанням перемовчу…

Буде тиша гірка, як чай

з полинових димів дощу.

 

Буде вітер, як гнів проклять,

рвати сутінки десь не тут.

Буде спогад під шифром «ять»,

буде думка за словом «будь».

 

Я залишу тебе на мить,

щоб забути колись навік –

буде сутністю нам штормить    

ритм, що ти ним життя нарік

11.06.2011

Обранці Божі! Вам дано

за слово і страждать і вмерти,

і до знемоги плуга перти,

бо вам, дрібним, не все одно.

 

А ви, чий трубний „віщий” глас

з трибун високих людям бреше,

нахабно, звично, бо не вперше

(брехня, мов пута, в’яже вас)... –

кому на рушнику хліб-сіль?

поклін якому Тамерлану?

Щоб Україну безталанну

на клоччя рвали звідусіль?

За диким гульбищем шулік

вже солов’я заледве чутно.

Чи вам, глашатаї, не чудно,

що, може статися - навік?

Ви, словоблудці, байстрючат

для мови рідної надбали,

щоб ними зверхньо і недбало

як жити - кревних нас, повчать.

 

Сліпці, спиніться! Вас кудись

ведуть, як баранів – і йдете.

О розуме, озвися, де ти? –

як грім, луною прокотивсь...

 

Спаде полуда. Силу сил

ще явить світу батько й син.

І Ти, ясніша над сонцями,

любима серцем до нестями,

моїми дихана грудьми –

я вірю: вийдеш із пітьми.

Ще стайні Авгієві чистить

нам доведеться день у день –

аж поки всім Свята Пречиста

на плечі руки покладе.    

2010

СІЛЬСЬКИЙ ТЕАТР (уривок).

Дія перша.

             А є  таки і на селі обдарування: хто малює, хто пише, а ще інколи можна зустріти таких собі «доморощених» артистів, як, приміром, Опанас Іванович. Тут тобі і театр, і імпровізація. Проте, судіть самі.

            - Опанасе Івановичу, невже лиса вполювали? – дядьки та молодші підходять до мисливця, обмацуючи його трофей, що звисає з плеча, задоволено прицмокуюючи язиками та крекчучи. Не кожного дня і далеко не всякому мисливцеві  випадає нагода вполювати лиса. А тут…

            - Аякже, вполював – вдавано байдуже відповідає Опанас Іванович, скидаючи на землю лиса, даючи змогу односельцям вдовільнити допитливість. – Не так це просто…Тут талант потрібен особливий і кмітливість. Для мене це – раз плюнути!  - при цьому смачно плює через ліве плече. - Одного разу я…, - при цьому Опанас Іванович повагом дістає з торби кисет та люльку, набиває її, затягується, і починаються найнесподіваніші і малоймовірні історії, які з кожним наступним разом обростають подробицями. Забитий лис в цей час лежить рудою плямою на снігу, хитро примруживши мертве око, немов хоче сказати: «До чого я вже хитрий від природи, а ти, видать, ще від мене хитріший. До того ж, ще й брехливий до безстидства…»

            Наступного дня знову повертається Опанас Іванович з полювання зі здобиччю – такий же здоровенний лис через одне плече, рушниця через друге. І через день, і ще через день. Дивуються люди – де ж це їх набралося в цих краях? А що вже щастить чоловіку, то таки справді щастить… Сказано – мисливський хист!

 Йде вулицею під заздрісними поглядами  - чоловіки охкають та прицмокують, молодиці шпетять недолугих своїх чоловіків, мовляв, тільки й уміють, що горілку на полюванні пити…Дітлашня з радісним галасом біжить слідом .

            - Ади…Оце то да…Знову лис! І до біса ж лисів розвелося…

 

            Йде селом Опанас Іванович з гордо піднятою головою… Отак зо три дні, чи й більше (якось-то з часом забулося). Воно, може б, і нічого… Хтозна, скільки б ще носив він один-єдиний раз впольованого лиса, коли б не почули люди, що від нього за версту тхне дохлятиною. Посміялися добродушно, та й стали чекати іншої його витівки.

            А вона й не забарилась…

 

 

Драбина (фейлетон).

 

            Ну вже ж і хитка ота драбина! Не досить того, ще й вчеплено її не по зросту – ні дострибнути, ні вхопитися, дякувати людям – підсадили. А позаду інші лізуть та напирають, але то вже пусте – лікті міцні, витримають: розштовхає тих, що з боків, а хто нижче- ті самі підпихають догори.  Ото лише один сумнів – надто хитається, і що вище – то більше.

            Зразу іще прислухався, що там гукали вслід підсаджуючі, тепер, дяка Богові, їх не чутно. Він сам знає, чого наобіцяв – нехай лише дістане тих принад, відриватиме плодів з дерева достатку та й скидатиме їх простолюду, що внизу.

            Ну от, нарешті – перші плоди солоденькі. Нехай лише скуштує, аби знати, чого вони варті. Ох і запашні! А смачнючі… Таки недаремно ризикував і трудився. Бач, як довкіл всі скубають та запихаються, а він чим гірший? Нічого, зараз наїсться досхочу, а потім стане скидати.

            Ще східець, ще… Плодів угорі більше, дрібних майже немає, та все такі спокусливі. Апетит не меншає, швидше навпаки – розгорається. А ті, що знизу підсаджували? Так вони ж так далеко і такі дрібненькі, їх майже не видно.

            І чому ці сходи так скриплять та прогинаються? Дарма – вже до вершечка зовсім недалечко. Драбина міцна, витримає! З боків пропихаються такі, як він, попереду- іще гладші. От майже й видряпався. З землі його вже й не видно – то й добре: навіщо їм оті спокуси, яких вони і не бачили, і не смакували. Може, й кинув би , так всеодно на якійсь гілці зачепиться, чи підхопить той, хто на щабель нижче. А як і долетить якийсь мізер – то як вони там його розділять: надто  багато їх, простолюду. Тут хоча б самому наїстися досхочу. Апетит дедалі сильніший, черево гладшає та гладшає, навколо всі такі самі череваті та ненаситні, і всі прагнуть вище – товпляться. Треба якось втриматись!

            Раптом десь: хрусь, трісь! От уже на нижніх шкереберть летять верхні, а ті, в свою чергу, разом з верхніми  - на ще нижчих. Він і всі, хто поруч, хаотично намагаються за щось вчепитися – той за плід зваби, той за гілку, той за уламки драбини, той хапає чиюсь руку.

            Летючи донизу, встиг іще подумати: десь там унизу ті, хто підсаджували, може, якраз піймають, не дадуть згинути?  

                      

                                                                           Дощ.

 

   Що там казати – Халявівка наша була надзвичайна – як витруситься мало не з кожного подвір’я дітлахів, мов тих комах, та й юні було немало – то, здавалося, невдовзі їй стане затісно. Вона була широка і ошатна, під тинами закопані дерев’яні ослони (так звані лавки), на яких збиралися вечорами на посиденьки дідусі та бабусі  попліткувати про сільські новини та  політику. Зачасту до них приєднувалися  молодші, впоравшись з усіма денними турботами. Мотивували вони свою тимчасову бездіяльність нібито необхідністю покликати дітей, хоча дітям в цей час вдавалося ще трохи погратися.

  І курява на дорозі у нас була чи не найкраща – лагідна, м’якенька, тепла босим нашим ноженятам, та, певне, і найсолодша, бо наковталися ми її досхочу, ганяючи на соняшникових „конях” наввипередки.

 

А ще ми любили літній дощ. Тепер таких немає.

  Спочатку надходить темна хмара, поглинаючи небесне світило. На землю лягає тінь. Важкі краплини падають за землю, сиву від пороху траву, куряву, що скручується в кульки дедалі більше і більше, аж доки не стане суцільною темною масою. А далі як вперіщить! Де й візьмуться на дорозі дзюркотливі будні струмки, на очах ширшають і глибшають калюжі, а них так весело і задерикувато витанцьовують цибаті бульбашки. Дощ теплий і зовсім не хочеться від нього ховатися. Та й волосся на голові густішає від тієї води. Тому не дивно, якщо то тут, то там з-під наопашки накинутих батьківських старих куфайок чулося тоненьке дитяче:

- Іди, іди дощику,

зварю тобі борщику,

та поставлю на дубок,

хай вилетить голубок,

кому каша, кому борщ,

щоб ішов великий дощ...

Дорослі не сварилися, а мирно спостерігали оті пустощі своїх чад, що скакали то на одній, то на другій нозі брудними калюжами –  дощ теплий,  вода цілюща, отож заодно й змиє закурені голови та лиця.

Після дощу на небі вимальовувалася веселка, і все світилося під сонячними променями, вмите і свіже. Бриніли прозорі краплини на глибокій скупаній зелені. Навперебій цвірінькали горобці - розпелехавши сіре пір’я, вони з превеликим задоволенням  приймали водні процедури. Щебетливі ластівки шугали туди-сюди з черв’яками в дзьобах.  Дихалось свіжо і легко.                       

Та справжні веселощі наставали тоді, коли дітвора висипала на вулицю, аби посковзатися босоніж ослизлою дорогою, та коли приходила черга „хлопавкам”. „Хлопавка” (а вже тепер я могла б назвати й словом „хлюпавка”) місилася дитячими руками в болотяний коржик з ямкою посередині для того, аби бути з силою кинутою з-за плеча на землю. При цьому вона розривалася, видаючи своєрідний звук – дзвінкий чи глухий, в залежності від майстерності свого творця. Звичайно, після такої гри навіть батькам важко було упізнати своїх улюбленців, комусь, можливо, і діставалося, але – весело ж як! І пам’ятно...

Ні, кращої вулиці не було  в усьому селі, а, може, й ніде...

                                                   

                                               Весна.

 

Хто не жив за часів великих снігів, тому важко уявити великі весняні паводки, коли земля щосили намагається скинути з себе злежану потемнілу ковдру, що неначе губка, набралася вологи, аж не спроможна більше її втримувати. Звідусюди чутно срібне дзюрчання – то маленькі й більші струмочки талої води збираються до ярків та ярочків, звідки долинає глухий шум. З гір, пригірків та полів, вперто пробиваючи собі русла, вони долучаються до великих брудних потоків, що сердито і швидко мчать ровами до ще більших річищ, змітаючи на своєму шляху перешкоди, оминаючи ті, яких не спроможні осилити. І ніщо не в змозі спинити їхніх течій, хіба що мороз намагається трохи притримати, дещо скувавши їх вночі - тоді сніг стає трохи щільнішим, і калюжі стягуються крижаною прозорою плівкою. На той час вода трохи спадає – до часу, поки сонце на спочинку. Та досить блиснути першому його променю, аби пробудити і веселе грайливе дзюркотіння, і нестримні брудні потоки, що були неначе дикі звірі, які вирвалися з клітки на волю.

Ось так і людське життя – збігаються всі його дні – безжурні і невеселі, чисті і не зовсім, проте кожен по-своєму неповторний – до одної ріки, назва якій Життя, і стоїш ти на одному її березі, а на другий можеш лише дивитися з глибини спогадів, бо до нього тобі ніколи вже не повернутися – в одну воду не вдалося вступити ще нікому.

Двори в цей час залиті прозорою талою водою на льодяному покрові, що проблискує твердою кіркою з-під талого снігу. Господині поспішають використати їх для прання – виносять з хати домоткані доріжки, рядна, мішки та інші речі, замочують у тих калюжах – бо що краще