Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 288

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Олена Герасименко


    Герасименко Олена Василівна народилась 18 травня 1958 року в селі Носачів Смілянського району, що на Черкащині. Закінчила Чернігівський юридичний технікум. Працювала в Теплицькому управлінні праці та соціального захисту населення Вінницької області.

    Член Національної Спілки України з травня 2011року.

    Авторка трьох поетичних збірок „Паралелі сонячних дощів” (Вінниця – 2005.  Вадим Клименко),  „Аплікації думок” (Вінниця – 2006. ДП «ДКФ»), „Ватра на двох” (Вінниця - 2010. ФОП Данилюк В.Г.) Твори друкувалися в літературно-мистецьких журналах „Вінницький край”, „Дніпро”, літературно-мистецьких альманахах „Сторожові вогні над Божою рікою”, ”Ми в дорогу вийшли на світанні”, „Антологія сучасної новелістики та лірики України” (міжнародне видавництво „Склянка часу”), обласній та районній пресі Вінничини та Черкащини, зокрема в альманахах літераторів Смілянщини „Клекіт - 1” та „Клекіт - 2”

    Лауреат районної премії ім. М.Леонтовича та обласної літературної премії ім. М.  Стельмаха.

    Керівник Теплицького районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”. Упорядник книг І.Демянишиної „Прилітай, лелеко!”, М. Камінського „Гвоздики на снігу”, літературно-мистецького альманаху «Джерала – з теплицьких глибин».

             Роздуми…

    Боюсь, що життя мине,

    і не помітить мене.

    ***

    Боюсь зійти на примітив –

    душі відтворюю мотив.

    ***

    В швидкоплині людського життя

    нам не гоже лиш їсти і спати:

    прийде час,

    і Найвищий Суддя

    всім предявить рахунок до сплати.

    ***

    Межи днів прохолода снує:

    налетить сніговійно й розтане.

    Ви шануйте нас, поки ми є,

    і не плачте, коли нас не стане.

    ***

    Відкладаєм життя «на потім»,

    мов Сізіф той – під гору котим,

    міцно камінь в руках тримаєм,

    гульк: ти де?

    А життя немає.

    ***

    Не зважайте на слова сумні,

    все минає – і сльоза, і втіхи.

    Розставля життя щоденні віхи –

    познача сліди свої земні.

    ***

    Поспішаймо творити свято,

    щоб аж хлюпало нам по пруги.

    Зпросімо на свято свата,

    поділімось тим святом з другом.

    ***

    І цирк не цирк, і на театр не схоже…

    Суспільний стан нагадує калошу.

    ***

    Перекинута далина

    у світанковий сплеск півнями.

    ти не доля, лиш доленя,

    не віднайдене вчасно нами.

    ***

    Підійдеш, як вечір – крадькома:

    ні чудес не треба, ні екзотик.

    День такий знетямлений на дотик –

    в нім лиш я, тебе у нім нема.

    ***

    Усе в житті хрестоматійно просто,

    усе давно розписано без нас.

    На цім земнім балу ми – звані гості,

    сліди лиш пишемо без підписів і назв.

     ***

    Не потішаймося з дрібного,

    потрібності учімось в нього.

    Хоч вісь мала, але без осі

    не крутить колесо у возі.

    ***

    Кароока кудлата ніч

    «підпадьомкалом» кличе спати.

    Місяць зорі мені до ніг

    косить мовчки косою тата.

    ***

    Нас ще відстрочено на день…

    Ми ще, як зодчі дня – не відбулися.

    Хизуються здобутком блюдолизи,

    та світло не від них – від нас іде…

    ***

    Що більш рутини –то менш людини.

    ***

    Не говорім про долю звисока –

    ніщо на світі не минає дарма.

    А все оте, що день нам висіка –

    і є життя, що зветься мудро «карма».

    ***

    Память схожа бува на дощ

    в дні, пробудженому громами.

    Пахне смуток, як пахнув борщ

    на обіднім столі у мами.

    ***

    Щастя – калейдоскоп любові у всесвіті сподівань.

     

     

    ***

    Бути собою, і все.

    коротке життя есе.

    Устигнути, що належить

    не прагнуть лиш дурні й лежні

    ***

    Прицвяховую душу

    до крил надії –

    серце скрапає втомою.

    ***

    В саду моїх осінніх безголось

    спеклося сонце в золотаву кульку

    чи лиш здалось, чи щось –таки збулось -

    душа шукає ніжного притулку.

    ***

    ніч розіп’ята безсонням

    думки згортаються в ртутні кульки

    не піймати

    ***

    Повертаюсь до себе –

    поспішаю зайняти власне  місце,

    доки його не заповнила порожнеча

     

    Залишайся

    Залишайся для серця спогадом,

    в бездиханні  зухвалим продихом -

    щоб зіп’ята на пальці тиша

    молитовно сягла узвишшя.

    Залишайся звабливим подивом -

    щоб між поглядів сонце сходило,

    щоб промінчик, торкнувши скроні,

    сни струсив поміж вій в долоні.

    У моїм безогляднім щасті

    залишайся...

    Залишайся коротким спалахом -

    я  зорею в той спалах падала б,

    і в солодкому леті тому

    я б забула печаль і втому.

     

    Я на ймення тебе не зватиму,

    я про тебе одна лиш знатиму.

    У суєтній життєвій тисняві

    залишайся для серця піснею –

    залишайся...

     

    Світанок

    Світанок виповз равликом помалу-

    ще обрії невидимі були...

    І білий чуб осіннього туману

    куйовдили холодні ковили.

    Здаля виднілись пригірки імлисті,

    забрівши аж по пояс в осоку,

    і новий день, за ніч удосталь виспавсь,

    спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

    ***

    Звуки виростають з чистих барв,

    почуття переливають в пісню…

    Серцю, ніби пташці в клітці, тісно –

    вирветься на волю, Боже збав!

     

    Завмирає в світі звуків час,

    наслухає Моцарта і Баха,

    а душа поета – вільна птаха,

    сяйвом слова день свій познача.

     

    З глибини, а може, навпаки –

    із самих небес ідуть ці чари,

    що із часом серце повінчали,

    пронизавши мрії і віки.

    7.06.2011

     

    Мене побільшало з літами,

    як обрію – під небеса.

    Вітри здаються там братами,

    день капелюшком нависа.

    Я розростаюся в корінні,

    я роздаюся серцем вшир.

    І лопотять сліди по ріні –

    дні, до яких ти не спішив.

     

    Побільшало мене, нівроку –

    онукам, дітям завдяки.

    Не гнуть мене доземно роки

    (зізнаюсь, швидше навпаки!)

    Мене побільшало не в плечах,

    шлях непростим був не дарма,

    і серце клекотом лелечим

    мене до сонця підійма.

     

    Бо в грудях я несу покуту,

    бо ждуть на обрії жнива.

    Творцем до днів земних прикута,

    та долі іншої нема.

    3.06.2011

    ***

    Коли у тишу поринає час,

    і планетарно видивляє обрій –

    танцює сонце високосний джаз,

    і бути хочеться закоханим і добрим.

    В бенкеті полум’яному спокус,

    напевне, забагнеться до безглуздя,

    щоб спокій в нерозсудливість спіткнувсь

    на повний вимах розуму і зросту.

    2010

     

     

    Опівночі не зорі -

    сніжинки на тишу летять.

    Перелузану осінь

    у сніг першогрудень завіяв.

    Зорі... Їм серед білих

    сліпучо-прозорих латать

    розквітати лілеями…

    Будьмо хоч подумки - біля.

    Хай мережиться ніч

    в чудернацький летючий полон,

    хай мережиться небо -

    зимі опадає в обійми,

    хай із ними кружляє

    в зимнім парку сумний Аполон

    і йому пощастить:

    він цілунок сніжинки упійме.

    Дивний погляд очей

    не зведе, не підставить долонь,

    лиш в чеканні замре

    його серце, життям не зігріте.

    Снить коханням хмільним

    боголикий земний Аполон.

    Ви милуйтеся ним

    віддалік, та від сну не будіте.

    Тільки зорі з небес,

    та сніжинки – цілунки богів...

    Він повідає їм

    свої думи таємні й бажання,

    та не людям. Німий,

    він  живе без образ і боргів

    світ йому мерехтить

    переситом людським, вітражами. 

    Поцілунки згори

    ледь торкнуть його уст -

    невагомо, цнотливо, зимово.

    Повелителю Муз,

    час до тебе вернувсь...

    чи ти просто із часом у змові?

    2010

    ***

    На легіт – ранок нанизали гуси.

    Сопілок очеретяне „ду-ду”.

    Всміхнулось сонце дню золотоусо:

    „Чекали? Дочекалися – іду!”

    Іде-пливе  - гаряче покотило,

    настояне на росяній траві,

    якою щойно мавки лиш ходили –

    гасили світло в місячній брові.

    В вінку зеленім став іще, достоту,

    мов сонний звір, гойдав круті боки.

    Ще чудернацькі в сутінках істоти

    ледь-ледь торкались сонної руки.

    Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.

    Обличчя ночі – зморено-бліде.

    Небесний сонях – вище, вище, вище...

    Чи бачите? - світанок вмитись йде

    до річки через кладочку і далі:

    попід вербичками - до очерету, в став!

    А там – дивися, враз сліди розтали:

    умився, вітром витерся – розтав...

    Натомість день веселий, гожий! Літо 

    розщебеталось птаством межи віть.

    Дощів у дзбанок дня уже налито –

    ущерть наповнений, на покуті стоїть.

    Там, де стоять настоянки пахнючі

    із чебреців, румянку, лободи,

    причепи невблаганної байстрюччя -

    з левад, ярів пробралося сюди.

    Де споришів махрові килимочки,

    ромашок, чорнобривців рушники,

    де жебонять між трав дзвінкі струмочки,

    де небо на крилі, і навпаки...

    2010

    ***

    Пю тишу так, неначе не було

    хмільнішого в житті моїм напою...

    Ми з тишею приречені обоє -

    як небо, в лет пронизане крилом.

    Солодка повінь поглядів і тіл

    між пелюсток любові і спокуси.

    Я не тебе – себе в тобі боюся...

    У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.

    Цнотливий щем у храмі воскресінь -

    розтерзаним крилом в колюччі глоду...

    Моя покірність рук тобі на згоду -  

    за сонячну вхопилась волосінь.

    В ній тиша блискотлива і тремка,

    і дзвонить брость у сонячні мембрани.

    Неспокоєм душі мені обрана –

    пробитись  руслом в течію струмка,

    який не осягла ще до кінця,

    пошерхлих уст питвом не вгамувала...  

    Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,

    і був той хміль обом нам до лиця. 

    2010 

     

    Затужила зима за незвичністю рими…

    Я була не сама, лиш прозоро-незрима.

    Я була межи днів, хоч тебе не пізнала.

    Ми були не одні – була пісня між нами.

    Я жила собі так: в напівсні, напівказці.

    Серце стукало в такт невловимій підказці.

    Скільки нам свічечок запалилося небом!..

    Запалали – й мовчок…  Лиш для мене і тебе.

    Колихнулось крило у прозорому леті.

    Нам космічно було на єдиній планеті.                      3.06.2011

    Я залишу тебе ночам,

    я мовчанням перемовчу…

    Буде тиша гірка, як чай

    з полинових димів дощу.

     

    Буде вітер, як гнів проклять,

    рвати сутінки десь не тут.

    Буде спогад під шифром «ять»,

    буде думка за словом «будь».

     

    Я залишу тебе на мить,

    щоб забути колись навік –

    буде сутністю нам штормить    

    ритм, що ти ним життя нарік

    11.06.2011

    Обранці Божі! Вам дано

    за слово і страждать і вмерти,

    і до знемоги плуга перти,

    бо вам, дрібним, не все одно.

     

    А ви, чий трубний „віщий” глас

    з трибун високих людям бреше,

    нахабно, звично, бо не вперше

    (брехня, мов пута, в’яже вас)... –

    кому на рушнику хліб-сіль?

    поклін якому Тамерлану?

    Щоб Україну безталанну

    на клоччя рвали звідусіль?

    За диким гульбищем шулік

    вже соловя заледве чутно.

    Чи вам, глашатаї, не чудно,

    що, може статися - навік?

    Ви, словоблудці, байстрючат

    для мови рідної надбали,

    щоб ними зверхньо і недбало

    як жити - кревних нас, повчать.

     

    Сліпці, спиніться! Вас кудись

    ведуть, як баранів – і йдете.

    О розуме, озвися, де ти? –

    як грім, луною прокотивсь...

     

    Спаде полуда. Силу сил

    ще явить світу батько й син.

    І Ти, ясніша над сонцями,

    любима серцем до нестями,

    моїми дихана грудьми –

    я вірю: вийдеш із пітьми.

    Ще стайні Авгієві чистить

    нам доведеться день у день –

    аж поки всім Свята Пречиста

    на плечі руки покладе.    

    2010

    СІЛЬСЬКИЙ ТЕАТР (уривок).

    Дія перша.

                 А є  таки і на селі обдарування: хто малює, хто пише, а ще інколи можна зустріти таких собі «доморощених» артистів, як, приміром, Опанас Іванович. Тут тобі і театр, і імпровізація. Проте, судіть самі.

                - Опанасе Івановичу, невже лиса вполювали? – дядьки та молодші підходять до мисливця, обмацуючи його трофей, що звисає з плеча, задоволено прицмокуюючи язиками та крекчучи. Не кожного дня і далеко не всякому мисливцеві  випадає нагода вполювати лиса. А тут…

                - Аякже, вполював – вдавано байдуже відповідає Опанас Іванович, скидаючи на землю лиса, даючи змогу односельцям вдовільнити допитливість. – Не так це просто…Тут талант потрібен особливий і кмітливість. Для мене це – раз плюнути!  - при цьому смачно плює через ліве плече. - Одного разу я…, - при цьому Опанас Іванович повагом дістає з торби кисет та люльку, набиває її, затягується, і починаються найнесподіваніші і малоймовірні історії, які з кожним наступним разом обростають подробицями. Забитий лис в цей час лежить рудою плямою на снігу, хитро примруживши мертве око, немов хоче сказати: «До чого я вже хитрий від природи, а ти, видать, ще від мене хитріший. До того ж, ще й брехливий до безстидства…»

                Наступного дня знову повертається Опанас Іванович з полювання зі здобиччю – такий же здоровенний лис через одне плече, рушниця через друге. І через день, і ще через день. Дивуються люди – де ж це їх набралося в цих краях? А що вже щастить чоловіку, то таки справді щастить… Сказано – мисливський хист!

     Йде вулицею під заздрісними поглядами  - чоловіки охкають та прицмокують, молодиці шпетять недолугих своїх чоловіків, мовляв, тільки й уміють, що горілку на полюванні пити…Дітлашня з радісним галасом біжить слідом .

                - Ади…Оце то да…Знову лис! І до біса ж лисів розвелося…

     

                Йде селом Опанас Іванович з гордо піднятою головою… Отак зо три дні, чи й більше (якось-то з часом забулося). Воно, може б, і нічого… Хтозна, скільки б ще носив він один-єдиний раз впольованого лиса, коли б не почули люди, що від нього за версту тхне дохлятиною. Посміялися добродушно, та й стали чекати іншої його витівки.

                А вона й не забарилась…

     

     

    Драбина (фейлетон).

     

                Ну вже ж і хитка ота драбина! Не досить того, ще й вчеплено її не по зросту – ні дострибнути, ні вхопитися, дякувати людям – підсадили. А позаду інші лізуть та напирають, але то вже пусте – лікті міцні, витримають: розштовхає тих, що з боків, а хто нижче- ті самі підпихають догори.  Ото лише один сумнів – надто хитається, і що вище – то більше.

                Зразу іще прислухався, що там гукали вслід підсаджуючі, тепер, дяка Богові, їх не чутно. Він сам знає, чого наобіцяв – нехай лише дістане тих принад, відриватиме плодів з дерева достатку та й скидатиме їх простолюду, що внизу.

                Ну от, нарешті – перші плоди солоденькі. Нехай лише скуштує, аби знати, чого вони варті. Ох і запашні! А смачнючі… Таки недаремно ризикував і трудився. Бач, як довкіл всі скубають та запихаються, а він чим гірший? Нічого, зараз наїсться досхочу, а потім стане скидати.

                Ще східець, ще… Плодів угорі більше, дрібних майже немає, та все такі спокусливі. Апетит не меншає, швидше навпаки – розгорається. А ті, що знизу підсаджували? Так вони ж так далеко і такі дрібненькі, їх майже не видно.

                І чому ці сходи так скриплять та прогинаються? Дарма – вже до вершечка зовсім недалечко. Драбина міцна, витримає! З боків пропихаються такі, як він, попереду- іще гладші. От майже й видряпався. З землі його вже й не видно – то й добре: навіщо їм оті спокуси, яких вони і не бачили, і не смакували. Може, й кинув би , так всеодно на якійсь гілці зачепиться, чи підхопить той, хто на щабель нижче. А як і долетить якийсь мізер – то як вони там його розділять: надто  багато їх, простолюду. Тут хоча б самому наїстися досхочу. Апетит дедалі сильніший, черево гладшає та гладшає, навколо всі такі самі череваті та ненаситні, і всі прагнуть вище – товпляться. Треба якось втриматись!

                Раптом десь: хрусь, трісь! От уже на нижніх шкереберть летять верхні, а ті, в свою чергу, разом з верхніми  - на ще нижчих. Він і всі, хто поруч, хаотично намагаються за щось вчепитися – той за плід зваби, той за гілку, той за уламки драбини, той хапає чиюсь руку.

                Летючи донизу, встиг іще подумати: десь там унизу ті, хто підсаджували, може, якраз піймають, не дадуть згинути?  

                          

                                                                               Дощ.

     

       Що там казати – Халявівка наша була надзвичайна – як витруситься мало не з кожного подвір’я дітлахів, мов тих комах, та й юні було немало – то, здавалося, невдовзі їй стане затісно. Вона була широка і ошатна, під тинами закопані деревяні ослони (так звані лавки), на яких збиралися вечорами на посиденьки дідусі та бабусі  попліткувати про сільські новини та  політику. Зачасту до них приєднувалися  молодші, впоравшись з усіма денними турботами. Мотивували вони свою тимчасову бездіяльність нібито необхідністю покликати дітей, хоча дітям в цей час вдавалося ще трохи погратися.

      І курява на дорозі у нас була чи не найкраща – лагідна, м’якенька, тепла босим нашим ноженятам, та, певне, і найсолодша, бо наковталися ми її досхочу, ганяючи на соняшникових „конях” наввипередки.

     

    А ще ми любили літній дощ. Тепер таких немає.

      Спочатку надходить темна хмара, поглинаючи небесне світило. На землю лягає тінь. Важкі краплини падають за землю, сиву від пороху траву, куряву, що скручується в кульки дедалі більше і більше, аж доки не стане суцільною темною масою. А далі як вперіщить! Де й візьмуться на дорозі дзюркотливі будні струмки, на очах ширшають і глибшають калюжі, а них так весело і задерикувато витанцьовують цибаті бульбашки. Дощ теплий і зовсім не хочеться від нього ховатися. Та й волосся на голові густішає від тієї води. Тому не дивно, якщо то тут, то там з-під наопашки накинутих батьківських старих куфайок чулося тоненьке дитяче:

    - Іди, іди дощику,

    зварю тобі борщику,

    та поставлю на дубок,

    хай вилетить голубок,

    кому каша, кому борщ,

    щоб ішов великий дощ...

    Дорослі не сварилися, а мирно спостерігали оті пустощі своїх чад, що скакали то на одній, то на другій нозі брудними калюжами –  дощ теплий,  вода цілюща, отож заодно й змиє закурені голови та лиця.

    Після дощу на небі вимальовувалася веселка, і все світилося під сонячними променями, вмите і свіже. Бриніли прозорі краплини на глибокій скупаній зелені. Навперебій цвірінькали горобці - розпелехавши сіре пір’я, вони з превеликим задоволенням  приймали водні процедури. Щебетливі ластівки шугали туди-сюди з черв’яками в дзьобах.  Дихалось свіжо і легко.                       

    Та справжні веселощі наставали тоді, коли дітвора висипала на вулицю, аби посковзатися босоніж ослизлою дорогою, та коли приходила черга „хлопавкам”. „Хлопавка” (а вже тепер я могла б назвати й словом „хлюпавка”) місилася дитячими руками в болотяний коржик з ямкою посередині для того, аби бути з силою кинутою з-за плеча на землю. При цьому вона розривалася, видаючи своєрідний звук – дзвінкий чи глухий, в залежності від майстерності свого творця. Звичайно, після такої гри навіть батькам важко було упізнати своїх улюбленців, комусь, можливо, і діставалося, але – весело ж як! І пам’ятно...

    Ні, кращої вулиці не було  в усьому селі, а, може, й ніде...

                                                       

                                                   Весна.

     

    Хто не жив за часів великих снігів, тому важко уявити великі весняні паводки, коли земля щосили намагається скинути з себе злежану потемнілу ковдру, що неначе губка, набралася вологи, аж не спроможна більше її втримувати. Звідусюди чутно срібне дзюрчання – то маленькі й більші струмочки талої води збираються до ярків та ярочків, звідки долинає глухий шум. З гір, пригірків та полів, вперто пробиваючи собі русла, вони долучаються до великих брудних потоків, що сердито і швидко мчать ровами до ще більших річищ, змітаючи на своєму шляху перешкоди, оминаючи ті, яких не спроможні осилити. І ніщо не в змозі спинити їхніх течій, хіба що мороз намагається трохи притримати, дещо скувавши їх вночі - тоді сніг стає трохи щільнішим, і калюжі стягуються крижаною прозорою плівкою. На той час вода трохи спадає – до часу, поки сонце на спочинку. Та досить блиснути першому його променю, аби пробудити і веселе грайливе дзюркотіння, і нестримні брудні потоки, що були неначе дикі звірі, які вирвалися з клітки на волю.

    Ось так і людське життя – збігаються всі його дні – безжурні і невеселі, чисті і не зовсім, проте кожен по-своєму неповторний – до одної ріки, назва якій Життя, і стоїш ти на одному її березі, а на другий можеш лише дивитися з глибини спогадів, бо до нього тобі ніколи вже не повернутися – в одну воду не вдалося вступити ще нікому.

    Двори в цей час залиті прозорою талою водою на льодяному покрові, що проблискує твердою кіркою з-під талого снігу. Господині поспішають використати їх для прання – виносять з хати домоткані доріжки, рядна, мішки та інші речі, замочують у тих калюжах – бо що краще

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии