Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Олена Павленко

    Олена Павленко. Член районного літературно-мистецького обєднання «Дивослово». Член Вінницького обласного літературно-мистецького обєднання ім. В. Стуса. Народилася 17 березня 1977 року в с. Саша Теплицького району Вінницької області. Закінчила Іллінецький радгосп-технікум. Нагороджена обласною молодіжною премією «Кришталева вишня». Автор збірки лірики «Молюсь за тебе, світе мій» (ТВП «Книга-Вега», м. Вінниця).   Публікації в обласних журналах «Вінницький край», «Вінничанка». 

     Живе в селі Саша Теплицького району, працює у фермерському господарстві

     

    Запросити тебе у гості

    у холодний зимовий вечір

    посадити б на теплій лежанці

    і закохано дивитися в очі

    виколисуючи у долонях

    світлоокі тонкі хвилинки

    лоскотати їм теплі вуста…

    А мороз, що тріщить надворі

    пахне м’ятою і айвою

    заглядає в прозору шибку

    залишивши по собі казку…

    Запросити б тебе у гості…

    Та до тебе, немов до неба

    дуже близько і так далеко.

    ***

     

    Село старіє, проситься до Бога,

    за болем- біль, то вже й не так болить,

    Колись дзвеніло піснею з порога,

    тепер –шибками – в праведну блакить.

    Село мовчить. Та сказано вже досить.

    У буйних вербах надіють слова.

    Червоні маки у житах голосять.

    Душа держави плаче, ледь жива.

    Душа тремтить без примх і привілеїв,

    як марево над тисячею розпять.

    А я за пальчик із верби твоєї

    готова навіть місто промінять!

    Село, сілечко, серденько зелене...

    І я колись у вічність відійду.

    А ти  - живи і нагадай промене

    черешенькою в батьковім саду.

    ***
    Страшний, з великим чорним ротом

    стогнав, і множився, й кректав.

    „Ой, що то, Господи, ой, що то?” –

    тремтіли спалені вуста.

    А він скрадався попід груди,

    поміж листочків у траві...

    „Агов, озвіться, люди... Люди!..

    Чи ще живі? Чи ще живі...”

    Котився небом над кромами

    і кожну кісточку проймав:

    „Я хочу їсти... Хлібця, мамо...

    Я хо...” І все. Нема... Нема!!!

    Ані сльозинки: „Боже, сину!

    О Боже, Боже, Боже...” Страх!

    І хилиталась безупинно,

    як дзвін на зболених вітрах.

    І так дзвонила, так дзвонила,

    що й небо очі відвело:

    „То люля, сину, - не могила...” –

    й святу земельку – на чоло...

    Везли десятками щоденно,

    ой, болю, болю – через край!

    Моя Вкраїнонько стражденна,

    не смій, не спи, не забувай!

    Запричастилась кровю й тілом,

    наїлась –нудить до цих пір.

    Тоді скорилася, посміла,

    то хоч тепер, тепер – не вір!

    Поглянь ув очі баби Ганни:

    із десяти – одна душа...

    Як ще не вмерла, чом не встанеш?

    Трусни кістками! Світе – ша!

    То плаче мати Україна

    по всіх соборах і церквах

    за жах, за смерть, за одуріння,

    за рік, що трупами пропах.

    Чом сліз твоїх ніхто не бачить,

    болючих зморшок межи брів?

    На голі коті ворон кряче,

    а світ оглух і онімів!

    Влонись низенько, що є сили –

    ти звикла, щоб завжди і всім!

    Прости. А люди, а могили,

    що без імен і без хрестів?

    ... А до війни – ще вісім років.

    Ще де те німцеві ярмо!

    Радій, чужинцю синьоокий,

    що ми самі себе їмо!


    Згорнув він крила від утоми,

    не зрозуміть, чи „кру”, чи „мру...”.

    Прощальне соло на соломі

    завів старий самотній крук.

    О, вітре – в небо! Небо й воля

    така солодка, ох, така...

    Висока скирта серед поля,

    немов трибуна для крука.

    Душа не вірила, не сміла

    і серце рвалося в політ.

    Лягли на посивілі крила

    всі двісті з гаком довгих літ.

    „Напитися б небес огрому

    до сліз, до болю, до плачу.

    На мить у небо, а потому

    на віки в нього полечу!”

    І він злетів! Так біло-біло...

    Аж зблиснув, як прощенний гріх.

    І цілував схололі крила

    йому ще юний перший сніг.

    ***

    Наш город

     

    Пахне зілля, рута-м’ята,

    диво-чебреці

    Ходить літечко кирпате

    з сонцем на щоці.

    По садах і по дібровах,

    аж ясніє даль,

    п’ють веселки кольорові

    голубий кришталь.

    Чудеса! Здається, схожий

    наш город на рай.

    Жовтий сонях, мов сторожа:

    пильно наглядай!

    Крутить носом часничище

    стиглий, зимовий.

    Бо – найкращий, бо найвищий.

    Я ж візьми, й зірви!

    Кучеряві довгі вуса

    розпустив горох.

    «Я нікого не боюся!»-

    цар на весь город.

    Кавунята гріють боки,

    в диньках мліє мед.

    Та й красиві, ох, морока...

    Кавуни, вперед!

    Вирву щир, мокрець завзятий,

    виполю пирій;

    огірочки – козачата,

    до відра – мерщій.

    А жуків! Картопля... Мамцю!

    Лиш встигай, кропи.

    Он посходились до танцю

    молоді кропи.

    Та підморгують до моркви

    й до капусти, от!

    Розходилися, морока, на увесь город.

    Літо, літечко ласкаве,

    просимо за стіл!

    Дзвонять золотом по травах  -

    хоч тікай, хоч стій!

     

    ***

    Осінні зорі…Леле, зорепад!

    Бо то ж не айстри - справжні тобі зорі.

    Віват, красуне! Осене, віват!

    Світи, руда, світи, бо грудень скоро.

    Нехай цвітуть і айстри, і серця.

    У баби літо світить павутинням.

    І як же бабі літо до лиця,

    І дух оцей, від картоплиння синій.

    Курличуть журавлі кукурудзам,

    Прив’ялі перевесла пахнуть статком.

    Ще їде сіно в говірких возах,

    Ще я удвох на тому возі з татком.

     

    ***

                       Україні

    Батогами та шаблями вишита,

    піднімайся над світом вище ти!

    Недоспівана, недосіяна,

    ти ж надіями нашими всіяна...

    По тобі йшли татари ордами –

    не зламали смиренногордую.

    По тобі – і фашисти зграями - 

    тіло вишите рвали й краяли.

    Україно моя знедолена!

    Твої рани в мені відболюють.

    По великій і сильній нації

    вже Європа веде пальпацію.

    У кайдани важкі закована,

    ти занадто русифікована.

    Заростають стежки Тарасові,

    гіркнуть з болю стежки пра-Спасові.

    Чорнобривців чубаті голови –

    чорним болем, як чорним коливом,

    попритрушено, попригірчено,

    синьоока русява дівчино!

    Журавляток твоїх скалічено!

    Та ще стогне – реве засмучено

    одинокий Дніпро над кручами.

    Ще рясніє ланами жито...

    Нам би жити, Вкраїно, жити!

    Гей, воскресни, моя державо!

    Хай засяє козацька слава

    на тризубі святім. Матусю!

    Я кровинка твоя. Молюся

    за пісень срібнодзвонні крила,

    за просторів ясні вітрила

    і за вишите хрестиком небо,

    щоб добрішим було до тебе.

    Україно, любовю вишита,

    нам з тобою судилось вижити!

    ***

    ***

    А ви дивилися корові в очі?

    А літо бачили? Це ж стільки літа!

    Ще й добрий шмат серпневої півночі,

    вишневим вогнищем дбайливо обігрітої.

    У цих пре темно-синіх озер чатах

    бринить сльоза на темній тятиві.

    Дивитися б і зелено мовчати.

    Там стільки зелені, що й серце у траві.

    ***

    ***

    Морозить грудень груди снігура,

    і небо так замерзло, аж посиніло...

    А зорі сплять. І шлях Чумацький сам

    розсипавсь сіллю – білою по синьому.

    Торкнеться сніг схололої землі,

    і обпече, прикриє голу груду.

    Блакитна сіль на зболеній ріллі.

    Червоні снігурі.

    Солоний грудень

    ***

    Лежать біля ставу стриножені коні.

    Лежать? То здається. Насправді – летять!

    Ось-осьдечки, завтра, можливо, й сьогодні

    над світом, над ставом із білих латать.

    В них очі сливові, пре темні, як ночі,

    і ніздрі нервово торкаються дня.

    - А можна, я з вами, - тихенько шепочу, -

    у небо полину малим коненям?

    … І коні очима здивовано косять,

    губами мякими лоскочуть траву.

    А літо – як казка! А сонце – як просо,

    жовтеньке і кругле, ще трішки – й зірву!

    … Лошатко маленьке з тонкими ногами

    відмірює світ: скік та скік, цок та цок!

    А він не близький – аж від ставу й до мами.

    - Авжеж того світу! – сміється ставок.

     


    ***

    Нехай цвітуть і айстри, і серця ,

    Заблукало дитинство у вишнях,

    край села дріботить засмучено.

    Там бабуся стрічати нас вийшли

    із хвостатим рябим кавунчиком.

    У бабусі спідниця складками,

    що накрила б село, здавалося.

    Під хатиною дрова складені,

    щоб міцніше на світі стоялося.

    То й не хата, а так-хатятко,

    з-під соломи у небо – зіркою.

    Край села називався Гаткою

    тихий рай у селі Костюківка.

    Нижче хати город, мов золото,

    баштанець дозрівав під листям.

    І мені самій не дозволено

    між добра отого товктися.

    Чи ж то бачено, чи не бачено –

    я сама на баштан крадуся.

    - А нехай же йому усячина,-

    шамкотіли мої бабуся.

    І ступали ногами босими

    по розпеченій сонцем днині,

    несли жовту, з рябими осами,

    диво-медом налиту диню.

    А сіна! Боже ж мій! Те сінечко

    пахкотіло, немов у пісні.

    Ще до вечора – ось-де стілечки,

    ще до раю – променів з вісім.

    Де той рай у вербовій шапці?

    Де хатина, що в небо зіркою?

    Кожен раз я святила бабці

    головою сінешні одвірки.

    Відсвятила та й відігралася...

    Вже у небі хатина з бабусею,

    я ж і досі дівчам зосталася,

    хоч сіна пахкотінь забулися.

     

    ***

    А я ж тебе, осене, не ждала,

    а ти з берізки павучком – зухвала.

    А я ж тебе, осене, просила:

    - Мені б тепла. А ти дощем щосили.

    Я ж не пробачу ні дощу, ні вітру,

    а ти у душу чорнобривців-хитра,

    а ти під ноги – яблука духмяні.

    А може, все не так уже й погано?

    Я ще зоря, я сміх, що серце живить,

    ще моє сонце світить не журливо.

    Ще моє тіло пахне чебрецями.

    Ти не до мене? До моєї мами?


    ***

    Осінні зорі! Леле, зорепад!

    Бо то ж не айстри, справжні тобі зорі.

    Вів ат, красуне! Осене, вів ат!

    Світи, руда, світи, бо грудень скоро.

     Нехай цвітуть і айстри, і серця.

    У баби літо світить павутинням,

    і як же бабі літо до лиця

    і дух оцей від картоплиння синій.

    Курличуть журавлі кукурудзам,

    привялі перевесла пахнуть ставом.

    Ще їде сіно в говірких возах,

    ще я на тому возі – з татом.

    ***

    Пів на четверту ранку вийду з хати,

    сховаю страх у півня під крилом.

    Ми підем разом сонце зустрічати,

    будити співом заспане село.

    Ще темна ніч, і тиша спить у вербах,

    од матіол ще вітер не спянів.

    Моє село,

     я в гості йду до тебе,

    торкнусь щокою снів своїх і див.

    Вже й ранок молоденький капризує,

    промінчик босий мяткою промчав.

    Я твій листочок, яблунько, зозуле,

    ти мій ковчег із сотнями стрічань.

    Іду. Сама. А півень мружить очі:

    -          Кому не спиться о такій порі?

    І крізь тумани днів зорю лоскоче

    дзвінке, грайливе, вперте: „Ку-ку-рі...”

     


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии