Олеся Акімова

Автор Олеся Акімова – член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”, член літературно-мистецького об’єднання  ім. В. Стуса. Автор книги лірики «Мелодії білих конвалій»  (Вінниця – 2008). Народилася і виросла в смт Теплик Вінницької області, закінчила Монастирищенське профтехучилище, отримала фах лаборанта.  Публікувалася в альманахах „Ми в дорогу вийшли на світанні”,  „”

Холодною росою умилася земля.

І так приємно босоніж іти по полю.

Ген сонечко з-за змари вигляда,

прозоре диво, жаль – тече водою.

І квіти дикі  маки і волошки,

ромашки дрімота схилила в житі.

Той сон сполохають вітрів гармошки,

і їх уже не можна не любити.

А жайворон сміливо збудить тишу,

і бджілка в пошуках злотої серединки.

Свою ходу поволеньки притишу.

Розсипле сонце бурштину жаринки.

***

А цвіркуни заполонили ніч,

тремтять зірниці в темних володіннях.

І Їжаки – колючі сотворіння,

і трепетний танок холодних свіч.

Дрімоту, аж до хрускоту крихку,

ламає спогад в заспаних зіницях.

Я сутінкову ниточку м’яку

сплітаю на нервових голих спицях.

Дарма,  вже очі заслані від сліз.

Сповзають сутінки. Я сліпну, петлі гублю.

Колючий із сопінням в шпарку вліз.

Любов загублену й світанок приголублю.

***

Не вірю сліпо, що цвіте ріпак.

То скалки відкололися від сонця.

У вальсі мрій б’є чобітком гопак.

В маршрутці припадаю до віконця.

І в ріках не втопилась синя синь,

в молитві небо стало на коліна.

Уяві не скажу: „Пощезни, згинь!”

Для мене хмари вже – молочна піна.

І хто сказав, що зеленіють трави,

то задарма коштовний малахіт.

І сірий мозок кольорів приправи,

щоб з божевіллі зиркати на світ.

Мені б осою дикою – в ріпак квітчастий!

Зав край у серці хлюпають жалі.

Я стережусь у когось рими вкрасти –

хилю в зажурі небо до землі.

Боюся зурочити.

Боюся зурочити осінь вродливу:

а що, як для мене її не буде?

По цей бік життя перетвориться в зливу,

по цей – ще гарячим заповнює груди.

Букет з хризантем і поволі хмеліти...

В похмілля з кизилу наливки терпкої.

А що, як востаннє для мене ці квіти?

І раптом не втраплю масляток у хвої?

Притомлену землю  - під леміш, як масло...

В ріллі гайворонні викохують гриви.

А в зоряних скибочках щастя не згасло?

Його ще роздмухають вітру пориви?

Кохання ворушиться на павутинці,

ледь дише теплом і береться літати.

Без нього зійду на кінцевій зупинці,

як сили забракне кохати-кохати...

На битий келих.

Били хвилі засмагле тіло...

Може, тіло у хвилях билося?

Море з ним шепотіти хотіло,

слів солоних вуста напилися.

Скільки мала на суші щастя?

З рук коханого м- ласки коралі.

Вже медузи палять зап’ястя

і розіпнута пристрасть на палі.

Гнідий серпень шалено, галопом -

аж гарячим із ніздрів дише!

Штиль вітрам є покірним холопом.

Чайки нудять у звичній тиші.

Йду свідомо на битий келих,

щоб ступням закривавленим – милі...

Хай піски обвуглюють берег –

залишаються морю хвилі...

***

Україно моя! З помаранчевим серцем.

Голуба і червона тече в тобі кров.

Бродять мрії хмільні, настояні з перцем.

Лиш хвилює вітрів біль зелених дібров.

Славна ненько моя! Щеплені ми від болю...

Навпіл тіло твоє душі нам не ятрить.

Я твоїми слізьми свої рими присолю

так, щоб прісних думок обірвалася нить.

О, квітуча моя! Ген й могили в барвінку.

Хімікатами труєм пшеничні поля.

Ми на вірність тобі заливаємось дзвінко

солов’ями – від трути ж... марніє земля.

Батьківщино моя! Ми не гледим далеко,

та кровиночки наші – майбутні батьки.

А кого принесе їм у дзьобі лелека?

Кропим знов з літаків бурякові рядки...

Україно моя! Чи віддам тобі серце?

Чи до краплі тобі переллю свою кров?

Лиш не питиму мрії, настояні з перцем...

Біль мені, як тавро – біль зелених дібров.