|
Олеся АкімоваАвтор Олеся Акімова – член районного літературно-мистецького об’єднання „Дивослово”, член
літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса. Автор книги лірики «Мелодії
білих конвалій» (Вінниця – 2008). Народилася
і виросла в смт Теплик Вінницької області, закінчила Монастирищенське
профтехучилище, отримала фах лаборанта. Публікувалася в альманахах „Ми в дорогу вийшли
на світанні”, „” Холодною росою умилася земля. І так приємно
босоніж іти по полю. Ген сонечко з-за
змари вигляда, прозоре диво, жаль
– тече водою.
І квіти дикі маки і волошки, ромашки дрімота
схилила в житі. Той сон
сполохають вітрів гармошки, і їх уже не можна
не любити.
А жайворон
сміливо збудить тишу, і бджілка в
пошуках злотої серединки. Свою ходу
поволеньки притишу. Розсипле сонце
бурштину жаринки. *** А цвіркуни
заполонили ніч, тремтять зірниці
в темних володіннях. І Їжаки – колючі
сотворіння, і трепетний танок
холодних свіч.
Дрімоту, аж до
хрускоту крихку, ламає спогад в
заспаних зіницях. Я сутінкову
ниточку м’яку сплітаю на
нервових голих спицях.
Дарма, вже очі заслані від сліз. Сповзають
сутінки. Я сліпну, петлі гублю. Колючий із
сопінням в шпарку вліз. Любов загублену й
світанок приголублю.
*** Не вірю сліпо, що
цвіте ріпак. То скалки
відкололися від сонця. У вальсі мрій б’є чобітком гопак. В маршрутці
припадаю до віконця.
І в ріках не
втопилась синя синь, в молитві небо
стало на коліна. Уяві не скажу:
„Пощезни, згинь!” Для мене хмари
вже – молочна піна.
І хто сказав, що
зеленіють трави, то задарма
коштовний малахіт. І сірий мозок
кольорів приправи, щоб з божевіллі
зиркати на світ.
Мені б осою дикою
– в ріпак квітчастий! Зав край у серці
хлюпають жалі. Я стережусь у
когось рими вкрасти – хилю в зажурі
небо до землі.
Боюся зурочити.
Боюся зурочити
осінь вродливу: а що, як для мене
її не буде? По цей бік життя
перетвориться в зливу, по цей – ще
гарячим заповнює груди.
Букет з хризантем
і поволі хмеліти... В похмілля з
кизилу наливки терпкої. А що, як востаннє
для мене ці квіти? І раптом не
втраплю масляток у хвої?
Притомлену
землю - під леміш, як масло... В ріллі
гайворонні викохують гриви. А в зоряних
скибочках щастя не згасло? Його ще
роздмухають вітру пориви?
Кохання
ворушиться на павутинці, ледь дише теплом
і береться літати. Без нього зійду
на кінцевій зупинці, як сили забракне
кохати-кохати...
На битий келих.
Били хвилі
засмагле тіло... Може, тіло у
хвилях билося? Море з ним
шепотіти хотіло, слів солоних
вуста напилися. Скільки мала на
суші щастя? З рук коханого м-
ласки коралі. Вже медузи палять
зап’ястя і розіпнута
пристрасть на палі. Гнідий серпень
шалено, галопом - аж гарячим із
ніздрів дише! Штиль вітрам є
покірним холопом. Чайки нудять у
звичній тиші. Йду свідомо на
битий келих, щоб ступням
закривавленим – милі... Хай піски
обвуглюють берег – залишаються морю
хвилі... *** Україно моя! З
помаранчевим серцем. Голуба і червона
тече в тобі кров. Бродять мрії
хмільні, настояні з перцем. Лиш хвилює вітрів
біль зелених дібров.
Славна ненько
моя! Щеплені ми від болю... Навпіл тіло твоє
душі нам не ятрить. Я твоїми слізьми
свої рими присолю так, щоб прісних
думок обірвалася нить.
О, квітуча моя!
Ген й могили в барвінку. Хімікатами труєм
пшеничні поля. Ми на вірність
тобі заливаємось дзвінко солов’ями – від трути ж... марніє земля.
Батьківщино моя!
Ми не гледим далеко, та кровиночки
наші – майбутні батьки. А кого принесе їм
у дзьобі лелека? Кропим знов з
літаків бурякові рядки...
Україно моя! Чи
віддам тобі серце? Чи до краплі тобі
переллю свою кров? Лиш не питиму
мрії, настояні з перцем... Біль мені, як
тавро – біль зелених дібров. |
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!