Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Павло Фоменко

    Павло Олексійович Фоменко. Народився 5 березня 1920 року на Луганщині. Майже 70 літ прожив на Вінничині в селі Велика Мочулка. Автор автобіографічної повісті  «Слово моїм нащадкам». У ній автор, батько вісьмох дітей, сповідує читачеві свої радощі і болі нелегких доріг,  роздуми, переповнені простою невимушеною філософією життя.

     

    Коштовні перлини мудрості:

    Багато зерен сіється, але зійдуть не всі,

    тому мені шумується, як вітру восени…

    Здається, мов недавно дзвеніло тут Життя,

    Але тепер все кануло у лету забуття…

     

    Багато зерен сіється, та не всі сходять…

     

    …Коли любиш життя, його захід відчувається пізніше.

     

    Нічого не відбувається рано, нічого не відбувається пізно – все відбувається вчасно. І сонце не перестає гріти, коли заховається за хмари.

     

    Жття любить той, хто з ним бореться.

     

    Гарні діти батьків на ногах тримають.

     

    Дитина – це своєрідна скриня: що в неї покладеш – те й виймеш.

     

    Пам’ять гіркою сльзою обпікає серце.

     

    Думки – переписка з Богом (уривки).

    Поволі, ніби з чародійного рукава, висіваються зорі на небесах. Думки повертаються у край дитинства…

    Ось я, вільна птаха, лечу босоніж у жнива. пахне полином і підсмаженими на сонці хмарами. Млосно духмяніє пшеничне колосся. І жайвір у чистім піднебессі. На цих дивних птахів, маленьких кобзарів жнив, можна дивитися годинами, вбираючи всім серцем їх чарівний спів. вони ніби змагаються, хто вище підійме над полем пісню, й падають в обійми густих пшениць, трепетних маків, мрійні очі волошок…

    Мої батьки – селяни з діда-прадіда понад усе прагли мати достаток, щоб сімя не бідувала. Тато, Олексій Митрофанович Фомеко, 1886 року народження. Мама, Явдоха Стефанівна, 1885 року народження. Мешкали в Луганській області Мілоському районі у с. Миколаївка, що неподалік станції Черткова. Мама родом із ростовської області, що межує із Луганщиною, із хутора Гострий, козачка. Діда звали Стефан, а от імя Бабці забув. У неї був брат Яків.

    Родина діда Митрофана складалася із 7 дітей: чотирьох синів – Івана, Олексія, Михайла, Андрія; трьох дочок – Наталки, Ярини, Параски.

    Село Миколаївка, памятаю, велике, гарне. Люди роботящі, але, перважно, безземельні. Коли після революції ділили поміщицьку землю, миколаївським селянам наділили, в так званому, трикутнику, що утворився на межі трьох областей: Луганської, Ростовської, Воронезької. На наділах почали створюватись родинні хутори, на віддалі 5-6 кілометрів один від одного. Серед поля, що належало родині Фоменків, звели 4 хати. Три сини із сімями поселилися окремо, а моєму батькові дісталася хата діда Митрофана, з умовою жити разом з ними і доглядати батьків до старості. Для справедливого рішення батькові брати між собою кинули жеребок, який випав татові.

    В селі Миколаївка розібрали добротну дідову хату й перенесли на нове місце. Будинки були деревяні, тому їх легко розбирали і швидко по-новому складали, обмащуючи глиною прогалини між деревиною.

    На новому місці виросло 10хуторів, які отримали назву Троїцьке. Чудова була місцевість нашого хутора – справжнє храмове свято природи. Хотілося бити поклони цій казці. Мої дядьки мали власні оселі, але сад посадили спільний вздовж річки, що сріблом виблискувала серед долини. Воду брали також із спільної криниці. А ще запамяталося багато терену, яким обсадили садок. Його збирали з першими морозами.

    Говорили українською мовою, хоч межували з Росією.  Та нвіть на її території були українські села.

    У тата була пара волів, різний сільськогосподарський реманент, корова, вівці, свині, птиця. Потім воли продали, купили кобилу. Найбільше закарбувався у память дитинства сінокіс. На полях, до яких до цього ще не торкалася рука людини, роздавали сінокоси. Але потрібно було, зібравши сіно, виорати грунт. Так як у сім’ї я був єдиним хлопчаком, маючи трьох сестричок – Мотрю, 1918 року народження, Марусю – 1923 року народження і Мусю – 1925 року народження, змалечку допомагав татові  у полі, на сінокосі. Памятаю, як раннім-рано їхав з ними траву косити, а потім бралися за оранку ниви. Тато ходив за плугом, а я поганяв коня. Він мене дуже жалів, але змалечку привчав до роботи, господарювати.

    …Немов смерч хуторами рознеслася новина про колективізацію. Неохоче люди записувалися до колгоспів, усуспільнюючи нажите добро тяжким трудом. Ті, хто нічого не мав, не дуже переймався роботою, до колгоспу першими написали заяви. А в кого було міцне господарство, як могли, впиралися. Їх відразу нарекли куркулями, вивезли родинами хто-зна куди.

    Під колесо цього страшного маховика попав і мій дядько Іван. Спочатку розкудлачених загнали у невеличку кухоньку. Новоствореним колгоспникам наказали по черзі їх стерегти, поки з району не приїде начальство. Тяжка участь випала і моєму батькові, який відвів до колгоспу кобилу, віддав с/г реманент, разом з іншими вартувати арештованих, серед яких був його рідний брат. Жителів села «Раківський» всіх розкуркулили, відправили на Колиму. Їхні добротні будинки розібрали і в центрі села, яке знаходилося за 25 кілометрів від райцентру, звели відділення пошти, магазин, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, сільську Раду.

    Розривалося серце від голодного ревіння усуспільненої худоби – годувати не було чим. До весни майже всі коні, бики, корови попухли від голоду і загинули. Обробляти землю, проводити посівну не було чим. Як наслідок – почався голод 1932-1933 років.

    У сусідній, Ростовській області, звідки родом моя мама, голоду не було. Козаки зуміли відстояти свою гідність, не дали владі позбиткуватися над собою.

    ***

    …Сніг рідкою кулешем розмастився по дорозі. Перші струмочки дзюрчали по ровах, легковажні, як перша юність, і раділо разом з нами замурзане весняне сонце.


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии