|
Раїса ГарбузРаїса Василівна Гарбуз Народилася 15 серпня 1954 року в с. Хорів Острозького району Рівненської
області. Проживає в смт. Теплику. 1972 року
закінчила школу-інтернат в м. Остріг. Закінчила училище хімічного волокна м.
Києва. З 1978 року проживає в смт. Теплик Вінницької області. Автор збірки „Мої
безсонні ночі” (2004, самвидав), член літературно-мистецького об’єднання
„Дивослово” та обласного літературного об’єднання імені В. Стуса. В 1987 році
закінчила Брацлавський сільськогосподарський технікум за фахом бухгалтер,
працювала у відділі культури і туризму райдержадміністрації. Дипломант всеукраїнського конкурсу
сатири і гумору ім.. А. Сови та обласного конкурсу ім.. С.Руданського.
Майстриня-вишивальниця. В її творчому
доробку відтворені нитками на полотні рушники, ікони, картини, портрети митців
України, серветки, доріжки. Прізвище. У мене прізвище
округле, стигле і дорідне. І мені підходить
так, немов моє рідне. Я й не думала
тоді, як долю шукала, бо не прізвище, а
саме кохання обрала.
Відгадайте, що за
овоч жовтий і
кругленький. За пліт часом
перелазив, як був
молоденький.
Головне, що я щаслива. З ним не знаю
лиха. Бо у мене він
Гарбуз, а я – Гарбузиха! Мотоцикліст. Їде Петро
мотоциклом, позаду дружина, а на бачок
посадив ще й малого сина.
Тут інспектор
молоденький його зупиняє. Крутить жезлом, документи із
папки виймає.
А Петро: «Пробач,
синок, можеш не просити. Я четвертого не
візьму – ніде посадити». Пита спікер депутата. На засіданні
ранковім у Верховній Раді пита спікер
поважного депутата-дяді: -
Не
присутствував чому ти на засіданні, як рішали ми
питання такі сонце дайні? -
Та
чого тут присутствувать? І що тут рішати? Дома краще на
дивані, ніж тут в кріслі
спати. Тещин нюх Жінка лає чоловіка, та ще й докоряє: -
Чому,
коли моя мама до нас приїжджає, ти її не поведеш у цирк чи на ринок, або хоч в кінотеатр на добрий спочинок? -Нема сенсу – теща нюх, мов собака, має. Кругом водив, але вона Назад повертає! *** Ми з тобою, любий, наче -
Голуб’яток двоє. Але скоро, мабуть, нас уже буде троє . -
Це
чудово! Чоловік Від щастя аж сяє. -
Так,
коханий, завтра мама Моя приїжджає. Гарний півник -
Який
в тебе гарний півник веселий співає. -
Курочок
усіх глядить, усім догоджає. -
Чом
йому не веселитись – Скаче, крильми плеще... Десять курок біля нього, і жодної тещі! Чекання Сіла сім’я вечеряти, Чекають на тата (а родина величенька, дітей повна хата). Вже пройшла година, друга – ще немає тата. -
Так,
сідайте за стіл, діти, - озвалася мати. Я якби усе життя на нього чекала – завжди сама вечеряла б, і вас би не мала. Свято Я з дружиною три дні вже не розмовляю – шанувати чоловіка так її навчаю. Хоч мовчати стільки днів жінці забагато, та для мене цих три дні – це ж суцільне свято! Вірний муж Полягали пізно спати жінка й муж. Він крутився у постелі, наче вуж. -
Не
крутися, заспокойся хоч на мить, - жінка каже, - голова у мене болить. Я така сьогодні хвора – не чіпай! Крутять ноги й тиск у мене через край. -
Ну,
тоді полеж тихенько, чи засни, а я збігаю швиденько до куми. Принесу тобі пігулок Видів п’ять – нехай ноги в тебе, люба, не болять! Болячки твої вивчати не берусь. Спи, кохана, я до ранку повернусь! Щирий дядько Що це, дядьку, ви їсте? – Дозвольте присісти! Я їм сало, та ви його не будете їсти. -
Чом
не буду? Підтримаю компанію вам... -
Щиро
вдячний - не надійтесь, сала вам не дам! Татова наука На канікули в село студент приїжджає. І з порога, що він „гей” Рідним заявляє. -
Із
дівчатами тепер не буду дружити! Так що, предки, не старайтесь мене оженити. Бути „геєм”, кажуть, тату, тепер дуже модно. В місті собі дозволяєш усе, що завгодно. Зажурився старий батько: що ж йому робити? -
Постараюсь
тебе, сину, я переучити! По нашому, по-сільському, прости – так, як зможу. Не получиться, то ще батогом поможу! Вносить миску огірків свіженьких, з городу... -
Сідай
і їж, щоб знав добре, якого ти
роду! Жує синок, та з-під лоба на старого косить. Батько вийшов, та ще глечик молока
приносить. -
На,
запий, і то – до дна, - я проконтролюю. І не дай Бог, щось подібне, від тебе почую! Синок випив і проситься: -
Більш
не можу, тату... – І прожогом у нужник кинувся за хату.
Не було його, мабуть, добрую годину. Ледве входить... Пита батько: -
Ну,
як справи, сину? -
Ой
таточку, ой, не можу... – мене розібрало... -
А я
цього й добивався, щоб тебе прорвало. А як іще научити тебе, лобуряку, щоб пам’ятав, для чого Бог дав мужчині с...? Мезим Тече річка невеличка Поміж берегами. А по берегах село З білими хатками. Везе донька жениха Знайомить з батьками. Таке мале, в окулярах, З довгими вухами... Батько вийшов привітати Майбутнього сина, По плечу його поплескав: -
Хороша
дитина... В того мало окуляри Із носа не впали. Стоїть, кліпає очима, А з уст – ані пари! Зайшли у двір. Батьки раді... Просять їх до хати, А тоді уже за стіл Всіх дружно сідати. А на столі бараболя, Ковбаса і шинка, І чорнослив із ребрами, Й з грибами печінка. Це байдуже, що зятьок Такий худий вдався, А жере, немов собака Із цепу зірвався. Аж тут теща варенички На стіл виставляє. Зять неквапом у кишеню, І „мезим ”виймає. Дві пігулки проковтнув, Втер губи руками... Як став їсти вареники – Свище за вухами. -
Ах,
молодець, - батько радий, Зятя вихваляє... А тоді на вушко доньці Стиха промовляє: -
Бідна
доню, як він отак Буде жерти й пити, То ми будемо лише На харчі робити! Мамина наука Мати бідкається гірко: - Сьогодні ж зарплата – Ось чому нема з роботи отак довго тата. Поглядає у вікно: - Що ж мені робити? Треба бігти на роботу ще підлогу мити. Ви тут, дітки, не пустуйте, а сидіте тихо. Не чіпайте сірників, щоб не було лиха. Та підкликала до себе старшенького сина: -
Тобі
уже вісім рочків – доросла дитина. То ж дивися за меншими, порядок тримайте! Подивіться телевізор, та й спати лягайте. Не бігайте, не шуміть – трохи розум майте. Якщо тато прийде п’ яний – краще не чіпайте. Положіть його у ліжко, роздягніть, роззуйте - Хай, чухачка, спить до ранку, а ви не гарцюйте. Та не здумайте йому ще труси знімати, Бо там в гнізді вуж великий – може покусати. Чогось серце не на місці, боюсь вас лишати, Але я вже мушу бігти – треба працювати. Раптом дзвінок телефонний від малого сина: -
Мамо,
тато прийшов п’яний – ледь
зайшов до хати. Та ми його вговорили, й положили спати. Працюй, мамо, і не бійся – ми тому вужові Обрізали головешку при самій основі. А під вужом знайшли яйця – то ми їх побили. Щоб ти зовсім не боялась – ще й гніздо спалили.
Пісні Марусі Чурай „Моя любов чолом торкалась
неба, а Гриць ходив ногами по
землі” Ліна Костенко Її пісні - душа всього народу, що у слова всю душу виливав. Так повелось від роду і до
роду: народ страждав, але усе ж
співав.
Та як же так кохати було
треба, щоб світ зчорнів у сонячній
імлі? ЇЇ любов чолом торкалась неба, а він ходив ногами по землі.
Маруся Чураївна,
Марусенька... В її піснях слова, як
зорепад. Ішли в похід з піснями
козаченьки, і з піснею верталися назад.
І сад співав, і річка, і
заплава, і Балка Дідова, і
Пушкарівський ліс, співала Україна і Полтава, Дніпро і Ворскла, Лубни і
Три ліс.
А над вікном ошатної хатини, яка дивилась вікнами в
блакить, було гніздо маленьке
ластовинь, й за них в Марусі серденько
болить.
І так було в хатині тій
затишно, калина заглядала у вікно, буяли цвітом білопінним
вишні, здавалось їй – то зради
полотно...
З дитинства знала мамину науку: „не гоже плакати, бо то
великий брид. Здушили сльози – не виходь
на люди, болить душа – не виявляй на
вид”.
Вона співала. В ті пісні від
ранку вслухалися пташки і дикий
звір. Мелодію відтворював на ґанку старий лелека, що моливсь до
зір.
І досі ті пісні народ
співає, й співатиме, допоки світ
стоїть.... І пісня українська оживає, і житиме впродовж
тисячоліть. Вишиваю Шевченка.
Вишиваю Шевченка: підбираю
до ниточки нитку. Хочу вишити світлим цей
образ базсмертний, ясний. Синім вишию очі, чорно-сірим
я вишию свитку... Тільки погляд чомусь
залишається знову сумний.
Чом в зажурі, Тарасе?
Нерозділене кличеш кохання, чи у сні повернулися дикі
Аральські степи? Чи згадав, як на кручі
Дніпрові приходить світання, чи як мати на панщині в’яже пшеничні снопи? ...Підголубила очі, рум’яними вишила щоки, трохи світлої нитки – на
високе розумне чоло. Сивину заплела у козацькії
вуса широкі, лиш усмішки нема на портреті
– так завжди було...
За плечима Дніпро – проти
сонця вода, наче криця, і тополя у полі тихо вітра
запрошує в сни. Кущ калини в долині, з-за
дерев виглядає дзвіниця. Чом же в тебе, Кобзарю,
залишається погляд сумний?
Зелена неділя.
Зелена неділя, зелена
неділя... Ніхто у цей день не справляє
весілля. Червневої ночі чар-зілля
шукають, і стеляться трави під ноги
шовками.
... До зілля татарського
руки тяглися, в’язали у снопики трави і листя. Щасливі, на плечах несли їх
додому, за жартами жарт - не зважали
на втому.
Ми зеленню дома встеляли
долівку, сміялася зелено кожна
билинка. Дурманило хмільно клечанням
чар - зілля... В неділю таку не справляли
весілля...
Подільська Швейцарія.
Село Печора над
величним Бугом – мала Швейцарія в
Подільському краю. Купальні кам’яні магічним кругом утворюють жертовну колію.
Тут дім побудував
Георгій Дука, його зробив намісником
султан. А влада – кожен зна, яка то
штука... Жорстоким був пихатий
молдаван.
Потоцький Костянтин –
відомий красень! Здається, з ним попід-руку
ходжу. А що іще? Цього я людям,
власне, ніколи нізащо не
розкажу. У пам’яті алей Яніна -
пані... А нині я на камені сиджу – картинно, на переднім, отже,
плані; проникла час, історію чужу.
Ведуть розмову кам’яні пороги з дубами старовинними, як
світ. На тесані диванчики, під
ноги - і досі липа трусить медоцвіт.
Мохами поросли старі
підмурки, химерно розкошують чагарі... Край річки жаби граються у
жмурки, як чорногуз кружляє угорі.
Усе тебе бентежить тут,
хвилює, події всі великі і малі. Здається, день тут світлим
„алілуя” встає й лягає з сонцем на
чолі.
|
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!