Раїса Гарбуз

Раїса Василівна Гарбуз

Народилася 15 серпня 1954 року в с. Хорів Острозького району Рівненської області. Проживає в смт. Теплику.

1972 року закінчила школу-інтернат в м. Остріг. Закінчила училище хімічного волокна м. Києва. З 1978 року проживає в смт. Теплик Вінницької області.

Автор збірки „Мої безсонні ночі” (2004, самвидав), член літературно-мистецького об’єднання „Дивослово” та обласного літературного об’єднання імені В. Стуса. В 1987 році закінчила Брацлавський сільськогосподарський технікум за фахом бухгалтер, працювала у відділі культури і туризму райдержадміністрації.

            Дипломант всеукраїнського конкурсу сатири і гумору ім.. А. Сови та обласного конкурсу ім.. С.Руданського. Майстриня-вишивальниця.  В її творчому доробку відтворені нитками на полотні рушники, ікони, картини, портрети митців України, серветки, доріжки.

                            Прізвище.

У мене прізвище округле, стигле і дорідне.

І мені підходить так, немов моє рідне.

Я й не думала тоді, як долю шукала,

бо не прізвище, а саме кохання обрала.

 

Відгадайте, що за овоч

жовтий і кругленький.

За пліт часом перелазив,

як був молоденький.

 

Головне, що я щаслива.

З ним не знаю лиха.

Бо у мене він Гарбуз,

а я – Гарбузиха!

Мотоцикліст.

Їде Петро мотоциклом,

позаду дружина,

а на бачок посадив

ще й малого сина.

 

Тут інспектор молоденький

його зупиняє.

Крутить жезлом,

документи із папки виймає.

 

А Петро: «Пробач, синок,

можеш не просити.

Я четвертого не візьму –

ніде посадити».

Пита спікер депутата.

На засіданні ранковім

у Верховній Раді

пита спікер поважного

депутата-дяді:

-          Не присутствував чому

ти на засіданні,

як рішали ми питання такі сонце дайні?

-          Та чого тут присутствувать?

І що тут рішати?

Дома краще на дивані,

ніж тут в кріслі спати.

Тещин нюх

Жінка лає чоловіка,

та ще й докоряє:

-    Чому, коли моя мама

до нас приїжджає,

ти її не поведеш

у цирк чи на ринок,

або хоч в кінотеатр

на добрий спочинок?

-Нема сенсу – теща нюх,

мов собака, має.

Кругом водив, але вона

Назад повертає!

***

Ми з тобою, любий, наче

-          Голуб’яток двоє.

Але скоро, мабуть, нас

уже буде троє .

-          Це чудово! Чоловік

Від щастя аж сяє.

-          Так, коханий, завтра мама

Моя приїжджає.

Гарний півник

-          Який в тебе гарний півник

веселий співає.

-          Курочок усіх глядить,

усім догоджає.

-          Чом йому не веселитись –

Скаче, крильми плеще...

Десять курок біля нього,

і жодної тещі!

Чекання

Сіла сім’я вечеряти,

Чекають на тата

(а родина величенька,

дітей повна хата).

Вже пройшла година, друга –

ще немає тата.

-          Так, сідайте за стіл, діти, -

озвалася мати.

Я якби усе життя

на нього чекала –

завжди сама вечеряла б,

і вас би не мала.

Свято

Я з дружиною три дні

вже не розмовляю –

шанувати чоловіка

так її навчаю.

Хоч мовчати стільки днів

жінці забагато,

та для мене цих три дні –

це ж суцільне свято!

Вірний муж

Полягали пізно спати

жінка й муж.

Він крутився у постелі,

наче вуж.

-          Не крутися, заспокойся

хоч на мить, -

жінка каже, - голова

у мене болить.

Я така сьогодні хвора –

не чіпай!

Крутять ноги й тиск у мене

через край.

-          Ну, тоді полеж тихенько,

чи засни,

а я збігаю швиденько

до куми.

Принесу тобі пігулок

Видів п’ять –

нехай ноги в тебе, люба,

не болять!

Болячки твої вивчати

не берусь.

Спи, кохана, я до ранку

повернусь!

Щирий дядько

Що це, дядьку, ви їсте? –

Дозвольте присісти!

Я їм сало, та ви його

не будете їсти.

-          Чом не буду? Підтримаю

компанію вам...

-          Щиро вдячний - не надійтесь,

сала вам не дам!

Татова наука

На канікули в село

студент приїжджає.

І з порога, що він „гей”

Рідним заявляє.

-          Із дівчатами тепер

не буду дружити!

Так що, предки, не старайтесь

мене оженити.

Бути „геєм”, кажуть, тату,

тепер дуже модно.

В місті собі дозволяєш

усе, що завгодно.

Зажурився старий батько:

що ж йому робити?

-          Постараюсь тебе, сину,

я переучити!

По нашому, по-сільському,

прости – так, як зможу.

Не получиться, то ще

батогом поможу!

Вносить миску огірків

свіженьких, з городу...

-          Сідай і їж, щоб знав добре,

якого  ти роду!

Жує синок, та з-під лоба

на старого косить.

Батько вийшов, та ще глечик

молока  приносить.

-          На, запий, і то – до дна, -

я проконтролюю.

І не дай Бог, щось подібне,

від тебе почую!

Синок випив і проситься:

-          Більш не можу, тату... –

І прожогом у нужник

кинувся за хату. 

Не було його, мабуть,

добрую годину.

Ледве входить... Пита батько:

-          Ну, як справи, сину?

-          Ой таточку, ой, не можу... –

мене розібрало...

-          А я цього й добивався,

щоб тебе прорвало.

А як іще научити

тебе, лобуряку,

щоб пам’ятав, для чого Бог

дав мужчині с...?

Мезим

Тече річка невеличка

Поміж берегами.

А по берегах село

З білими хатками.

Везе донька жениха

Знайомить з батьками.

Таке мале, в окулярах,

З довгими вухами...

Батько вийшов привітати

Майбутнього сина,

По плечу його поплескав:

-          Хороша дитина...

В того мало окуляри

Із носа не впали.

Стоїть, кліпає очима,

А з уст – ані пари!

Зайшли у двір. Батьки раді...

Просять їх до хати,

А тоді уже за стіл

Всіх дружно сідати.

А на столі бараболя,

Ковбаса і шинка,

І чорнослив із ребрами,

Й з грибами печінка.

Це байдуже, що зятьок

Такий худий вдався,

А жере, немов собака

Із цепу зірвався.

Аж тут теща варенички

На стіл виставляє.

Зять неквапом у кишеню,

І „мезим ”виймає.

Дві пігулки проковтнув,

Втер губи руками...

Як став їсти вареники –

Свище за вухами.

-          Ах, молодець, - батько радий,

Зятя вихваляє...

А тоді на вушко доньці

Стиха промовляє:

-          Бідна доню, як він отак

Буде жерти й пити,

То ми будемо лише

На харчі робити!

Мамина наука

Мати бідкається гірко: - Сьогодні ж зарплата –

Ось чому нема з роботи отак довго тата.

Поглядає у вікно: - Що ж мені робити?

Треба бігти на роботу ще підлогу мити.

Ви тут, дітки, не пустуйте, а сидіте тихо.

Не чіпайте сірників, щоб не було лиха.

Та підкликала до себе старшенького сина:

-          Тобі уже вісім рочків – доросла дитина.

То ж дивися за меншими, порядок тримайте!

Подивіться телевізор, та й спати лягайте.

Не бігайте, не шуміть – трохи розум майте.

Якщо тато прийде п’ яний – краще не чіпайте.

Положіть його у ліжко, роздягніть, роззуйте -

Хай, чухачка, спить до ранку, а ви не гарцюйте.

Та не здумайте йому ще труси знімати,

Бо там в гнізді вуж великий – може покусати.

Чогось серце не на місці, боюсь вас лишати,

Але я вже мушу бігти – треба працювати.

 

Раптом дзвінок телефонний від малого сина:

-          Мамо, тато прийшов п’яний – ледь зайшов до хати.

Та ми його вговорили, й положили спати.

Працюй, мамо, і не бійся – ми тому вужові

Обрізали головешку при самій основі.

А під вужом знайшли яйця – то ми їх побили.

Щоб ти зовсім не боялась – ще й гніздо спалили.

 

 

Пісні Марусі Чурай

„Моя любов чолом торкалась неба,

а Гриць ходив ногами по землі”

Ліна Костенко

Її пісні -  душа всього народу,

що у слова всю душу виливав.

Так повелось від роду і до роду:

народ страждав, але усе ж співав.

 

Та як же так кохати було треба,

щоб світ зчорнів у сонячній імлі?

ЇЇ любов  чолом торкалась неба,

а він ходив ногами по землі.

 

Маруся Чураївна, Марусенька...

В її піснях слова, як зорепад.

Ішли в похід з піснями козаченьки,

і з піснею верталися назад.

 

І сад співав, і річка, і заплава,

і Балка Дідова, і Пушкарівський ліс,

співала Україна і Полтава,

Дніпро і Ворскла, Лубни і Три ліс.

 

А над вікном ошатної хатини,

яка дивилась вікнами в блакить,

було гніздо маленьке ластовинь,

й за них в Марусі серденько болить.

 

І так було в хатині тій затишно,

калина заглядала у вікно,

буяли цвітом білопінним вишні,

здавалось їй – то зради полотно...

 

З дитинства знала мамину науку:

„не гоже плакати, бо то великий брид.

Здушили сльози – не виходь на люди,

болить душа – не виявляй на вид”.

 

Вона співала. В ті пісні від ранку

вслухалися пташки і дикий звір.

Мелодію відтворював на ґанку

старий лелека, що моливсь до зір.

 

І досі ті пісні народ співає,

й співатиме, допоки світ стоїть....

І пісня українська оживає,

і житиме впродовж тисячоліть.

 

                      Вишиваю Шевченка.

 

Вишиваю Шевченка: підбираю до ниточки нитку.

Хочу вишити світлим цей образ базсмертний, ясний.

Синім вишию очі, чорно-сірим я вишию свитку...

Тільки погляд чомусь залишається знову сумний.

 

Чом в зажурі, Тарасе? Нерозділене кличеш кохання,

чи у сні повернулися дикі Аральські степи?

Чи згадав, як на кручі Дніпрові приходить світання,

чи як мати на панщині в’яже пшеничні снопи?

...Підголубила очі, рум’яними вишила щоки,

трохи світлої нитки – на високе розумне чоло.

Сивину заплела у козацькії вуса широкі,

лиш усмішки нема на портреті – так завжди було...

 

За плечима Дніпро – проти сонця вода, наче криця,

і тополя у полі тихо вітра запрошує в сни.

Кущ калини в долині, з-за дерев виглядає дзвіниця.

Чом же в тебе, Кобзарю, залишається погляд сумний?

 

              Зелена неділя.

 

Зелена неділя, зелена неділя...

Ніхто у цей день не справляє весілля.

Червневої ночі чар-зілля шукають,

і стеляться трави під ноги шовками.

 

... До зілля татарського руки тяглися,

в’язали у снопики трави і листя.

Щасливі, на плечах несли їх додому,

за жартами жарт - не зважали на втому.

 

Ми зеленню дома встеляли долівку,

сміялася зелено кожна билинка.

Дурманило хмільно клечанням чар  - зілля...

В неділю таку не справляли весілля...

 

           Подільська Швейцарія.

 

Село Печора над величним  Бугом –

мала Швейцарія в Подільському краю.

Купальні кам’яні магічним кругом

утворюють жертовну колію.

 

Тут дім побудував Георгій  Дука,

його зробив намісником султан.

А влада – кожен зна, яка то штука...

Жорстоким був пихатий молдаван.

 

Потоцький Костянтин – відомий красень!

Здається, з ним попід-руку ходжу.

А що іще? Цього я людям, власне,

ніколи нізащо не розкажу.    

 

У пам’яті алей Яніна - пані...

А нині я на камені сиджу –

картинно, на переднім, отже, плані;

проникла час, історію чужу.

 

Ведуть розмову кам’яні пороги

з дубами старовинними, як світ.

На тесані диванчики, під ноги -

і досі липа трусить  медоцвіт.

 

Мохами поросли старі підмурки,

химерно розкошують чагарі...

Край річки жаби граються у жмурки,

як чорногуз кружляє угорі.

 

Усе тебе бентежить тут, хвилює,

події всі великі і малі.

Здається, день тут світлим „алілуя”  

встає й лягає з сонцем на чолі.