Соловйов – Куценко В.Я.

Забіг довжиною в життя.

Анатолiй Ковтун.

В 13 років залишив він рідну Петрашівку в пошуках кращого життя, кращої долі, свого щастя.

Після декількох років поневірянь, важкої та виснажливої праці, молодий юнак набрався сили, змужнів і волею випадку потрапив на арену Одеського цирку. Чуда не відбулося і переможений Василь вже подумки не бачив себе борцем,  але зрозумів, що в спорті не лише сила є визначальною. І йому поталанило. Він зустрів свого вчителя, тренера і наставника.

Завдяки унікальній природній силі, феноменальним борцівським здібностям, які розвив у ньому родоначальник спортивної боротьби в Царській Росії тренер Владислав Питлясинський, в минулому сам борець, керівник  школи фізичного розвитку в м. Одесі,  хлопець з простої селянської сім’ї досяг вершин борцівської слави. Був визнаний в Росії, Середній Азії Європі. На поєдинках борців в той час на кон ставились звання, нагороди, навіть життя. Переможець отримував все. Крок за кроком молодий силач вирушив до здобуття визнання.

В 1909 р. в Кишеневі  переміг чемпіона світу італійця німецького походження Дікмана. Додавши його прізвище до свого і отримавши в нагороду за перемогу діамантовий борцівський пояс. Як справжній лицар -  нагороди залишив переможеному, за що став улюбленцем публіки.

Всією душею зустрів революцію, в Громадянську керував всеобучом червоноармійців в місті Уфі викладаючи спортивну підготовку майбутнім воїнам.

В 1922, 1923, 1924 рр. отримав звання Червоного  чемпіона, чемпіона – чемпіонів молодої республіки.

За перемогу над російським атлетом А. Соловйовим на циркових афішах уже писали Соловйов – Куценко В.Я. (прізвище Дікман прибрав з афіш, так як воно йому не подобалося).

А далі робота в цирках: Мінськ, Оренбург, Ташкент, Ашхабад, Пенза, Вологда, Махач – Кала і т.д. Його оплесками зустрічали в Європі.

Потім війна, важкий шлях на батьківщину у рідну Петрашівку. Поранений, але не зламаний, до кінця свого життя залишився вірний батьківській землі.

Багато написано про життєвий шлях та долю нашого земляка. Про те цікавість до його неординарної особистості залишається  і на сьогодні.

Краєзнавець із Соболівки Фурдик Іван Карпович доклав багато зусиль, щоб розповісти про долю Соловйова-Куценка. Писав про нього, брав інтерв'ю, товаришував з ним.

Одного разу Іван Карпович показав мені пожовтілу від часу вирізку з якоїсь газети, де Василь Якович очолює Теплицьку делегацію на обласних змаганнях. Захотілось детальніше взнати про цю подію.

Беручись за цю справу, я зустрічався з сином, доньками славетного земляка і ми дійшли до висновку, що люди мають знати більше про Василя Яковича.

Зі слів доньки Світлани Василівни в 1952 році до них в село з району приїхали двоє (один із районного спорту, інший з галстуком, мабуть, партійний функціонер) і стали вмовляти Василя Яковича поїхати на обласні змагання.  Він погодився.

І не просто очолив делегацію, а навіть   прийняв участь у забігу на 100 метрів.

Світлана Василівна розповіла, як батько згадував цей забіг. Серце ледь не вискочило з грудей Василя Яковича. З тих грудей, які прикрашали численні нагороди, які були увінчані діамантовим поясом переможеного Дікмана, золотим хрестом подарованим за перемогу дружиною  італійського короля.

І я уявив собі, яку силу духу, яку спортивну злість необхідно було мати, щоб у віці 66 років відстоювати честь Теплицького краю. 

Батько довго ходив по стадіону переводячи подих, згадуючи свою молодість, борцівські поєдинки, свої перемоги.

- «Ех, скинути б мені років 20 – 30, я  знову був би одним із кращих.»

Після тривалих пошуків переді мною газета «Вінницька правда»  за 1952 рік № 184  від 16 вересня.

На фото колгоспник сільськогосподарської артілі с. Петрашівки В.Куценко. 

Василь Якович завжди радо приймав гостей. До нього приїздили на зустріч учні, він охоче давав інтерв’ю, особливо любив дітей.

В 1967 році про Василя Яковича був знятий кінофільм. На весь Радянський Союз -  кіножурнал «Новости дня» № 24, а в Україні «Радянський спорт» № 4.

На цих кінокадрах наш герой, учні та жителі Петрашівки. 

Ці кіноматеріали знайдені в архівах м. Красногірськ (під Москвою, при допомозі нашого земляка з с. Погорілої Шабатури Романа Володимировича) та Києва (при допомозі жителя с. Костюківки Склярука Дениса Володимировича). Сьогодні їх  може переглянути кожен бажаючий.

За рік до смерті в 1970 р. Василь Якович виступив перед учнями та викладачами Теплицького СПТУ, жителями Теплика.

Як бачимо все своє нелегке, але цікаве життя, він посвятив рідній землі і людям, які на ній живуть.

Я звертаюсь до тих, хто володіє інформацією про виступи Куценка в районі (Петрашівці, Соболівці, Орлівці) в Гайсинському цирку, до всіх хто має матеріали чи фото,  кому не байдужа доля Василя Яковича, хто бажає пролити світло про життя цієї великої людини – до співпраці.

                                                                            З повагою  А. Ковтун

                                                           тел. 067 431 26 28      

До 125-ї  річниці з дня народження Василя Яковича Соловйова-Куценка.

  Богатир із Петрашівки

Анатолiй Ковтун

      На теплицькій землі народився, жив і відійшов у вічність наш славетний земляк – Куценко Василь Якович. Для когось він був сином, комусь чоловіком і батьком, а комусь просто людиною - людиною неординарною. Народившись в простій багатодітній селянській родині, змалку звик до важкої селянської праці, зростав дужим, спритним, сміливим та відважним. Ці риси характеру створили його, як атлета, спортсмена, відомого у всьому світі борця, як людину - легенду.

Фото Анатолiя Ковтуна: Паспорт Соловйова-Куценко В.Я.

     У неповні тринадцять років, пішов у люди в пошуках  щастя-долі. Роки поневірянь та важка праця, ще більше загартували юнака і невідомо, що було б далі та потрапив Василь до Владислава Питлясинського, засновника Одеської школи фізичного виховання - в минулому видатного борця, одного з родоначальників французької боротьби в Росії. Через кілька років важких тренувань про Куценка вже говорили з повагою, з ним рахувались відомі атлети. Потім прийшло і світове визнання. Кишинів 1909 року. На світовому чемпіонаті не було рівних італійцю німецького походження Гансу Дікману, якого називали чемпіоном чемпіонів. Вірячи у свою непереможність, він поклав на кон всі свої заслуги і звання (по законах того часу). Коли йому дійшла черга боротися з Куценком, публіка ставила на фаворита. І тут сталося диво. Непереможний Дікман лежав на обох лопатках! Від несподіванки глядачі заніміли. Дікман вимагав реваншу ,але і в другому і в третьому поєдинках він знову виявився переможеним. Тут уже публіка бурхливо аплодувала нашому земляку. Отримавши в нагороду фамільний Дікмнів пояс з позолотою та діамантами,  всі нагороди повернув переможеному.

      Потім були нові перемоги в Росії, в Європі, нічия з І.Піддубним, участь у громадянску війну  в боротьбі з Колчаком, володар звання Червоного Чемпіона Республіки 1922-23-24 років, виступи в цирках по Союзу під псевдонімом Анатолій Соловйов, війна, повернення в рідну Петрашівку, жалюгідна пенсія і старість.

Останнi роки життя

      Не навчилась  наша Батьківщина шанувати своїх синів по заслугах. Не написано про Василя Яковича Соловйова- Куценка   книг, був правда знятий у 1967році кіно-матеріал, що увійшов кількома хвилинами у кіножурнали „Новости дня” та „Радянський спорт”.

Фото: Інтерв ю Для потомків,1967 р.

Життя славетного атлета цікаве, багатогранне, драматичне потребує всебічного вивчення і висвітлення. Ще живі його дочки: Лілія і Світлана та син В’ячеслав. Ще є багато свідків його життя. Є чимало архівних матеріалів. Скупі газетні публікації кореспондента обласних  газет Леоніда Шаміса та краєзнавця із Соболівки Івана Карповича Фурдика, які неодноразово зустрічались, брали інтерв`ю, писали про  нашого славного земляка, могли б стати основою для створення такої книги. Пропоную долучитись до цієї справи всіх тепличан і виходців із тепличчини, всіх, кому не байдужа доля цієї людини.

      Про  Василя Яковича  повинні знати нинішні і прийдешні покоління.

      Він це заслужив.