Світлана Стадник

З потойбіччя….

Світлана Опанасівна Стадник. 1954, Теплик Вінницької області -80-і роки.

Педагог, поетеса. Закінчила філологічний факультет Вінницького перінституту. Працювала в краєзнавчому музеї викладачем кафедри  іноземних мої політехнічного інституту. Заочно навчалася в аспірантурі інституту літератури ім.. Т.Г.Шевченка. Писала кандидатську дисертацію. Художня своєрідність української ліричної поезії 70-х років. Деякі проблеми поетики. Друкувалася з 14 років, будучи членом літературно-мистецької студії «Струмочок» при редакції райгазети «Зірка». Її вірші публікувалися в альманахах «Вершини», «Горизонт», «Вітрила-79», «Поезія», в журналі «Радянська жінка», обласних та районних газетах. Стадник належить понад 40 книг, статей, рецензій, оглядів, відгуків. Співавтор перекладу книги В.Муравйова «Перші пісні». (Літ: Кантарук П. Про себе і світ// Зірка – 1982 -5 жовтня). «З-над Божої ріки»- літературний довідник Вінничини

Немає народження без крові,

без болю не б’є джерело.

Якби я не мала любові,

то й віршів, мабуть, не було.

***

Подільський соловейко.

Глиняний подільський соловейко,

що зліпила в ранні я роки!..

Як хотілося співать тоненько,

пісню неньки взявши залюбки.

…Вже на короваї соловейко,

вже – на вишиванім рушнику.

Так дружки співали веселенько

на красиву долю, на терпку.

Сину мій, маленький соловейку,

так мені щебечеш: -Тру-лю-лю,-

в мене і співа тому серденько,

що під хмарами я солов’я ловлю.

***

Мені так гірко,

мені так гірко,

що б’є по серцю

осіння гілка…

Що мій журавлик,

що мій єдиний

мене покинув.

Мене покинув.

І я згортаю

останнє листя.

Вертайсь, коханий,

вертайсь колись-то.

***

Читаєш вірш – не віриш, що він твій.

Отак мені не вірили уперше.

І знову я – крутий, нестримний вершник

і важко так триматися в сідлі.

Питаєш, чи довіку вдасться

живого слова не розтратити срібло?

У мене більше горя, аніж щастя,

а я ще вірю у людське добро.

І в тому, мабуть, є найвище щастя –

заточувати серце, як перо.

Я все життя люблю, як у сімнадцять,

а ще – я вірю у людське добро.

Троянда і хлібина.

Троянда на столі й хлібина…

Так ваблять пахощі обох.

Погожа хліборобська днина,

будяк у затінку присох.

А руки теж шорсткі й гарячі.

А комбайнер п’є молоко.

Над ланом трактор тарахтаче,

та ж солодко і їм обом!..

Погожа хліборобська днина,

бджола не випустить і жало.

… Троянда на столі й хлібина

з нового хліба урожаю.

Мої маленькі радощі земні…

Мої маленькі радощі земні…

У серця кожного є свій куточок.

Он одцвітає лісовий дзвіночок,

он зайнялась суничка у траві.

Отут, серед галяви лісової,

де любимося в гаснучім теплі,

маленькі радощі колишуться травою,

великі радощі по ній – мов кораблі.

Вишенька.

(Льоньчику).

Були дітьми… А нині – серце тенькне:

весна й життя чекали на розмай…

Ти обчухрав деревце молоденьке,

й мені схилив гіллячку: -Обчухрай!

Із ранки свіжої росинка скапала,

заструменіло небо голубе.

Я ляснула  долоньку…і заплакала,

бо вже тоді любила я тебе.

В житті вже є і пагінці, й листочки,

нас живить і сьогоднішнє, й колишнє.

Я стала поетесою, ти – льотчик,

судилося розквітнути і вишні.

І не забулась наша дружба давня,

така ж сердечна, як у дні малечі.

В гостях у мене ти на 1 Травня,

цвіт опада тобі на мужні плечі.

Пригадуєш: - О. як давно було те!

Невже ті пагінці – ця вишенька? Невже?

В нас на долонях вся тепер планета –

весну її квітучу бережем!..

***

Як легко розгадати твої очі і зір –

так, як важко розгадати

гравітаційну сталу зірок,

з якою вони притягуються одна до одної

і утримуються в Галактиці.

Так, як важко тримат твої очі в своїх очах,

і так, як легко

нести мені їхнє світіння по землі.

***

Ожина, ожинка,- сказав.

І я пригадала жнива.

І пору густу сінокосну,

і яблуню в росах…

І я не забула тебе…

***

Чічка

Ти назвав мене чічкою!..

Як несподівано вразило

і затріпотіло в свідомості це слово:

чічка, чічечка!..

І раптом осінило німе запитання:

а яка я чічка: довголітня чи однорічна?

Буду квітнути в твоїй пам’яті довгі роки

чи одцвіту за один день?-

ти цього не сказав.

Я б хотіла бути для тебе незабудкою…

А ти відповів, що я тобі нагадую

лісовий дзвіночок.