|
Тетяна Яковенко![]()
Тайна поетичного вислову. Що ж це ми, люди, не спішимо — спимо ? Яким бадиллям полину Зрости під українським сонцем На українському лану Засіяний у землю стронцій ? Навіть ядерний сивий смертельний останній мороз На вцілілих шматках намалював дерева і трави. Живи-живи, спіши, мов навіжений, Бо хтось, здається, бігає хутчіш. Ніч не буває чорна, Чорним буває день. Політ вві сні — яскрава скалка щастя, Можливою лише після життя, Поміж життям і вічністю. Найперше право генія — свобода. Я просто жінка Не дивуй — їй-бо Я в лід абстракцій вірити не хочу. Коли і справді є на світі Бог — Твої у нього мусять бути очі. А що таке, подумати, любов? Це, може, просто — на деревах іній. Що я знаю про тебе? Тільки те, що люблю. Ніхто нічого не винен. Тим більше — в любові. ... любов — це нічний колодязь, де на денці зоря волога.
*** Жінка повинна належати тільки одному єдиному, Тільки одному-однісінькому, пошли його, Боже, кожній. Жінка повинна жити вірністю лебединою, лагідно-молодою, трепетною, тривожною. Бо жінка – вона ж – сніжинка, крапелька - золотинка, Очі у неї – неба сонячна пелюстинка. Хто її сльози витре? Вкриє своїм крилечком? Хто захистить од вітру свічку її сердечка. Ходить пітьма навшпиньки, сонно дитина дише. Жінка на те і жінка, щоб не вмирала тиша., Щоб на душі – прозоро, як на святий Великдень, Щоб задивлялись зорі соняшниками у вікна. Перша в косі сивинка, наче пелюстка вишні. Жінка на те і жінка, щоб не згасала ніжність, Щоби печаль зцілити відданістю й любов’ю, Щоб її молитва швидше дійшла до Бога. Бо жінка – вона ж – сніжинка, крапелька-золотинка. В неї ж не очі – неба сонячна пелюстинка. Хто її сльози витре? Вкриє своїм крилечком? Хто захистить од вітру свічку її сердечка? Жінка повинна належати тільки одному-єдиному, Тільки одному-однісінькому, пошли його, Боже, кожній... Пошли його, Боже...
Похорон
Ховали „інтернаціоналіста”. Блищала глухо цинкова труна. Нестерпно пахло тополиним листом, і плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото. Чекає хижо мовчки на своє. А мати на колінах у болоті обмацує труну: „Чи ж він там є?”
Стоять, відводять очі вбік солдати. І шепотить солдатик ледве чуть: „Не велено... Не можна відкривати... Не велено...” Уже струмки течуть.
Уже весна така глибока, рання. Учора вже летіли журавлі. Таке врочисте вийшло поховання – школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить, соромиться кричати на весь світ. Кого клясти? Кого назвати винним? І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато, похнюпилися братики малі. В селі ховали воїна. Солдата. У мирному вкраїнському селі. Яблуневий
рай
Вір мені – це не
гра і не пусті слова. Цей яблуневий рай буде ще день чи
два. Неба ясний єдваб з’їсть дощова
імла. жовті свічки
кульбаб завтра згорать
дотла.
Може, сьогодні ще буде хоч трохи
мій чорних твоїх очей владно-печальний
хміль? владно-солодкий
чад, неутоленний біль наших гірких
мовчань.
Хай залишає нас цей неймовірний
край, наш яблуневий
час, наш яблуневий
рай, ніжний до
забуття. Бачиш, якамораль? Як і оце життя
Книга Екклезіястова. (Уривок)
Навіть трохи
глупоти зганьбить тобі добре ім’я, Так, як миро
псують кілька мух, що попали в оливу. Серце мудрого
прагне туди, де невинність сія, А безумного тягне
туди, де спокуса зрадлива. Нерозумний бреде
й ні одної з приваб не мине, Навіть там, де
нелегко отого багна відшукати, Напускає на себе
поважність, хоч видно – дурне, Дратівливе,
нестримне, лихе, ще й до того ж – пихате!
А розумний, що
Бога шанує, шанує й людей, І уміє у серці
притлумити галас обурень, Бо розважлива
лагідність кару небес відведе, І притишить в
душі нетерплячій розгніваній бурю. Бо не кожен
володар земний справедливий завжди – Бачив зло я й
таке, що спільності людській на благо, На великих
висотах глупота бездарна сидить, А багатий на
розум – понижений аж до зневаги.
Бачив я, як на
конях баских величались раби, Бачив піших
князів, що брели, в кров збиваючи ноги. Для людини під
сонцем доволі і щастя, й журби, І неволі. І все
це – від Господа Бога.
*** Кожен має свою
дорогу, Щоб на ній
залишити слід. Кожна жінка шукає
Бога І на небі, і на
землі.
Бога-батька чи
Бога-сина на увесь свій
недовгий вік, щоб молитися на
колінах На його
найсвятіший лик.
Щоб молотися, хто
як знає, На єдність його
святу. Хто сказав, що
його немає І на небі, не те,
що – тут?
Відступає з душі
тривога, І марнота, і
суєта. Кожна жінка шукає
Бога, І у цьому вона –
свята.
Звідки ж брати
надію й силу? Силу вірити? От
скажи! Боже праведний,
Боже милий, Захисти і
обережи…
*** Ви знову снились.
Я вже Вас боюсь. Мене уже лякає
Ваша врода. Я в Ваші сни, як
пташка в шибку, б’юсь. А Ви в моїх – мов
кам’яний господар. Ви вже давно чи
не у кожнім сні – загарбником чи
можновладним князем. Я Вас люблю.
Навіщо ви мені? Я Вами нецілована
ні разу.
Я Вас люблю, хоч
ця любов сумна. За те, що Ви –
філософ і самітник, що пізнання
невидима стіна усе зростає поміж
Вами й світом. Я Вас люблю, хоч
не завжди збагну ні Вашу правду, а
ні Вашу мрію. Я вашу душу,
світлу й крижану, ні подихом, ні
словом не зігрію.
У світі, де ні
віри, ні жалю, де не живуть ані
орли, ні леви, я Вас люблю. Я
просто - Вас люблю. Так, може,
люблять квіти і дерева, так, може,
люблять тихий перший сніг чи кольори
утраченого раю, чи голос Ваш, що
чи не в кожнім сні зове й зове, і
сам куди – не знає…
А ніч –
на те вона і ніч.
А ніч – на те
вона і ніч. Щоби земля
зливалась з небом. Щоб дозволялося
мені торкатись думкою
до тебе. І в позахмарній
висоті, де впереміж
- і зорі, й квіти – летіть-летіть-летіть-летіть до тебе, і не
долетіти.
На те і ніч. Одна
вона з’єднати може небо з тілом, коли – ні берега,
на дна, а тільки – хвиля
божевілля і піднебесний
вир. Невже це знову серце
воскресає? Чекай на мене. Я
уже твою ріку
перелітаю…
Молитва
Дозволь мені жити
тихо, не заздрити і не
гнівитись, не побажати лиха нікому на білім
світі, не порадіти болю, не позлоститись з
горя, і не узнать
ніколи, хто мій
найбільший ворог. Господи
Вседержителю, мудрим підтримай
словом, дай мені так
прожити, щоб не зробити
злого, злого не тільки
вчинком, але й у думці
грішній, Боже, я ж тільки
жінка, дай мені в серце
тиші. Дай мені в серце
миру, лагідності у
мислі, дай мені в душу
віру у найдревнішім
смислі.
…Дозволь мені
жити тихо. …Дай мені в серце
миру. …Дай мені віру.
*** Старенька світлина, де мама іще молода, і я, ще мала, коло мами тулюсь огірочком, і мамина мама, і річки повільна
вода, і дід Станіслав, мамин батько, у білій сорочці.
І дід ще не сивий. І в мами коса, як змія. І мамин весь рід – за спиною – гурточком щасливим. і річка тече. І за маму тримаюся я. І не боїмось об’єктивності
об’єктива.
Ще мама не має зятів, невісток, онучат. Далеко й мені до мойого єдиного сина. Ми просто собі – на світлині –плече до плеча. І річка тече. І далеко іще не осіння.
І дідові вуса, і мамина добра рука, І книгу Буття хтось над нами у небі гортає. Старенька світлина, де мама, і я, і ріка, правічна ріка, що ніколи назад не вертає…
|
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!