Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Тетяна Яковенко

                                                               

    Село Соболівка, що в Теплицькому районі, займає значне місце на літературно-мистецькій карті Вінниччини. Тут народилися талановита письменниця-емігрантка Галина Журба та самобутній художник Едуард Руппельт, багато літ записувала пісенні перлини фольклористка Євгенія Тондій. Сьогодні гордістю Соболівки є чотири народних аматорських колективи: дитячий фольклорний "Цвіт папороті”, жіночий вокальний "Яворина”, камерний хор і драматичний театр, який нещодавно відзначив славне 90-ліття.

    Саме в цьому мальовничому селі в робітничій родині 16 травня 1954 року народилася відома поетеса, науковець і громадська діячка Тетяна Яковенко. Як згадує сама Тетяна Василівна, в їхній родині панував культ книги і для неї найпершими і найдорожчими подарунками були дитячі книжечки, гарно ілюстровані і жалісливо-повчальні. Мама, Розалія Станіславівна, дуже любила вірші, тому довгими осінніми вечорами не раз читала вголос Шевченків "Кобзар”, знала напам’ять усього "Євгенія Онєгіна” в перекладі Максима Рильського. У селянській хаті була доволі ретельно підібрана чимала бібліотека української та світової класики, виписувалися "товсті” журнали. За цим слідкував батько, Василь Ксеньович, головний механік РТС. Він же й підказав дев’ятилітній школярці надсилати свої вірші до республіканської газети "Зірка”, де один з них і був опублікований у 1963 році. Природно, що в сім’ї, де панувала поетична атмосфера, заохочувалися перші творчі спроби доньки.

    Найпершими літературними наставниками для юної поетеси стали Ніна Гнатюк і Михайло Каменюк, Анатолій Бортняк та Михайло Стрельбицький… Саме до їхніх порад дослухалася на творчих нарадах, їм довіряла перші добірки. Мабуть тому Тетяна Василівна згодом, як ніхто інший, з великою любов’ю і терпимістю допомагала юним подолянам розкрити і відшліфувати свій талант. Скільки їх випурхнуло на літературний небосхил з літературно-мистецької студії «Мережка», яку письменниця  понад 10 літ вела при Вінницькому міському палаці дітей та юнацтва, з педінститутської літстудії "Вітрила”, яку очолює з 1995 року.

    Після закінчення десятирічки трудовий гарт дівчина пройшла робітницею Соболівського цукрового заводу. Згодом – вчителювала.

    Педагогічну діяльність Тетяна Яковенко розпочала вчителькою російської та української мови й літератури в школах Тепличчини. Водночас навчалася на заочному відділенні філологічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту (нині університет ім.Михайла Коцюбинського), який закінчила в 1977 році, здобувши фах учителя російської мови та літератури. В 1995 року тут же отримала диплом учителя української мови та літератури.

    Працювала Тетяна Василівна й на комсомольській роботі, однак цей чиновницько-казенний хліб виявився глевким для її поетичної натури. Тому з вересня 1983 року обійняла посаду асистента кафедри російської та зарубіжної літератури Вінницького педінституту, який з того часу став її другою домівкою. Закінчила аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка і в грудні 1987 року захистила кандидатську дисертацію. З жовтня 1994 року вона доцент кафедри світової літератури Вінницького педуніверситету, з вересня 1999 – доцент кафедри української літератури цього ж вузу. За багаторічну плідну працю в 1993 році Т.В.Яковенко удостоєна почесного звання «Відмінник освіти України».

    Не секрет, що всяка творчість – це талант, помножений на невтомну працю, одвічне невдоволення собою і щирість, яка є чи не найважливішою, адже читач не терпить і не прощає фальші. Особисто для мене поняття "щирість” майже завжди асоціюється з іншим – совість. Певне, для Тетяни Василівни – теж, адже не дарма дала своїй першій поетичній збірці просту і водночас ємку назву – "Совість”. Ця книжечка побачила світ 1986 року у столичному видавництві "Радянський письменник” за підтримки нашого славного земляка Олега Чорногуза, хоч могла би вийти набагато раніше, якби авторка не була такою вимогливою до себе. Услід за нею письменниця подарувала поетичним гурманам цілий букет інших: "Любов вам до лиця” (1987), "Щоденна Батьківщина” (1990), "Автопортрет з конваліями” (1992), "Передчуття трави” (1993), "Кольорова ніч” (1998), "Спокуса сповіді” (2001), "І золото сміху, і срібло сльози” (2006). У 1987 році Тетяна Яковенко стала членом Спілки письменників України.

    Кожна її збірка – це неповторна лірично-філософська сповідь жінки, залюбленої у світ, життя і людей. Під цими одкровеннями, глибоко інтимними, щемливими, але завжди оптимістичними, могли б сміливо розписатися сотні тисяч сучасниць. Бо така сутність поезії – зцілювати стражденних, поїти живлющою водою спраглих, вселяти надію розчарованим.

    Вірші Тетяни Яковенко захоплюють чіпкими метафорами та блискучими образами, що надовго запам’ятовуються, свіжими римами і ритмомелодикою (бо ж закінчила в дитинстві музичну школу!).

    Важливе місце у творчості Тетяни Яковенко займають переспіви зі Святого Письма. Починаючи з середньовіччя, до Біблії зверталися багато українських поетів, у томі числі й світочі нашого духу Тарас Шевченко і Леся Українка. Долучилася до цієї подвижницької справи й Тетяна Василівна, пропустивши безсмертні біблейські тексти крізь своє серце. Свідченням цього стали книги переспівів "Псалми Давидові” (2002), "Книга псалмів” (2003), "Пісня над піснями” (2004), "Книга Екклезіястова” (2005), "Книга пророка Даниїла” (2008), "Книга Рут” (2008), "Книга пророка Софонії” (2008), "Книга пророка Йони” (2008).

    "Письменниця тонко відчула делікатність і особливість образної мови Давидових псалмів. Вона зуміла вишуканою мовою передати сакральність їхнього змісту. Той, хто відкриє сторінки книги переспівів Давидових псалмів Тетяни Яковенко, відчує, наскільки вони легко читаються і сприймаються в поетичній формі. Впевнений, що не менш природно вони ляжуть на музику”, – писав про "Псалми Давидові” єпископ Софрон Мудрий.

    З успіхом спробувала себе поетеса і в царині дитячої літератури. Її книжечки "Казка про бджілку Джулю”, "Спорт у звірів у пошані” та "Казка про мишку Бришку”, написані для внука Данилка, сподобалися маленьким подолянам, їхнім батькам, бабусям і дідусям.

    Творчість Тетяни Яковенко поцінована багатьма преміями, серед яких обласна молодіжна літературно-мистецька ім.М.Трублаїні (1978), всеукраїнські літературні ім.Михайла Коцюбинського (2002), "Благовіст” (2003), літературно-мистецька ім. Є. Гуцала (2004), ім. Івана Огієнка (2008), ім. Михайла Стельмаха (2008),  обласна літературно-мистецька ім. Марка Вовчка (2008), міжнародна ім. Івана Кошелівця (журнал "Соборність”, Ізраїль) (2008). У 2004 році їй присвоєно звання "Заслужений працівник культури України”. Та найбільша нагорода для письменниці – це захоплені очі читачів, схвальні відгуки і сльози радості на їхніх очах.

    Як депутат Вінницької обласної ради V скликання, голова комісії з питань освіти, культури та духовного відродження і голова обласної краєзнавчої літературно-мистецької громадської організації "Велика рідня” Тетяна Яковенко проводить велику просвітницьку роботу. За її ініціативи та безпосередньої участі відбулося чимало міських, обласних та всеукраїнських освітніх і культурних заходів, проведених Вінницькою обласною радою, обласною універсальною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва, Вінницьким педуніверситетом, обласним та міським управлінням культури, Національною Спілкою письменників України. На її вірші композитори Ольга Янушкевич, Андрій Шинькович, Олександр Пільчен, Леонід Грушевський та інші написали кілька десятків пісень, які виконують творчі колективи області.

    Напередодні вагомого життєвого рубежу, коли доля виставляє дві славних п’ятірки, Тетяна Яковенко схожа на рясну яблуню, яка цвіте на увесь літературний сад і дарує своїм шанувальникам п’янкі блідо-рожеві суцвіття. Тож нехай те буяння триває якомога довше, а ми будемо вітати назвою її ж збірки: "Любов вам до лиця”.

    Валентина СТОРОЖУК

    поетеса, заслужений працівник культури України

     

     

     

     

    Тайна поетичного вислову.

    Що ж це ми, люди, не спішимо — спимо ?
    Яким бадиллям полину 
    Зрости під українським сонцем 
    На українському лану 
    Засіяний у землю стронцій ?
    Навіть ядерний сивий смертельний останній мороз 
    На вцілілих шматках намалював дерева і трави.
    Живи-живи, спіши, мов навіжений, 
    Бо хтось, здається, бігає хутчіш.
    Ніч не буває чорна, 
    Чорним буває день.
    Політ вві сні — яскрава скалка щастя, 
    Можливою лише після життя, 
    Поміж життям і вічністю.
    Найперше право генія — свобода.
    Я просто жінка
    Не дивуй — їй-бо
    Я в лід абстракцій вірити не хочу.
    Коли і справді є на світі Бог — 
    Твої у нього мусять бути очі.
    А що таке, подумати, любов?
    Це, може, просто — на деревах іній.
    Що я знаю про тебе? 
    Тільки те, що люблю.
    Ніхто нічого не винен. 
    Тим більше — в любові.
    ... любов — це нічний колодязь, 
    де на денці зоря волога.

    ***

     

    Жінка повинна належати

                тільки одному єдиному,

    Тільки одному-однісінькому,

                пошли його, Боже, кожній.

    Жінка повинна жити

                вірністю лебединою,

    лагідно-молодою, трепетною, тривожною.

    Бо жінка – вона ж – сніжинка,

                крапелька - золотинка,

    Очі у неї – неба сонячна пелюстинка.

    Хто її сльози витре?

                Вкриє своїм крилечком?

    Хто захистить од вітру

                свічку її сердечка.

    Ходить пітьма навшпиньки,         

    сонно дитина дише.

    Жінка на те і жінка,

                щоб не вмирала тиша.,

    Щоб на душі – прозоро,     

    як на святий Великдень,

    Щоб задивлялись зорі

                соняшниками у вікна.

    Перша в косі сивинка,

                наче пелюстка вишні.

    Жінка на те і жінка,

                щоб не згасала ніжність,

    Щоби печаль зцілити

                відданістю й любов’ю,

    Щоб її молитва

                швидше дійшла

                            до Бога.

    Бо жінка – вона ж – сніжинка,

                крапелька-золотинка.

    В неї ж не очі –

                неба сонячна пелюстинка.

    Хто її сльози витре?

                Вкриє своїм крилечком?

    Хто захистить од вітру

                свічку її сердечка?

    Жінка повинна належати

                тільки одному-єдиному,

    Тільки одному-однісінькому,

                пошли його, Боже,

                            кожній...

    Пошли його, Боже...

     

     

    Похорон

     

    Ховали „інтернаціоналіста”.

    Блищала глухо цинкова труна.

    Нестерпно пахло тополиним листом,

    і плач дівочий танув, як струна.

     

    Руда земля розверзлась чорнорото.

    Чекає хижо мовчки на своє.

    А мати на колінах у болоті

    обмацує труну: „Чи ж він там є?”

     

    Стоять, відводять очі вбік солдати.

    І шепотить солдатик ледве чуть:

    „Не велено...

                Не можна відкривати...

    Не велено...”

                Уже струмки течуть.

     

    Уже весна така глибока, рання.

    Учора вже летіли журавлі.

    Таке врочисте вийшло поховання –

    школярики стоять, учителі.

     

    А голосок дівочий квилить, квилить,

    соромиться кричати на весь світ.

    Кого клясти? Кого назвати винним?

    І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

     

    На хрест сусідній похилився тато,

    похнюпилися братики малі.

    В селі ховали воїна. Солдата.

    У мирному вкраїнському селі.

     Яблуневий рай

     

    Вір мені – це не гра

    і не пусті слова.

    Цей яблуневий рай

    буде ще день чи два.

    Неба ясний єдваб

    з’їсть дощова імла.

    жовті свічки кульбаб

    завтра згорать дотла.

     

    Може, сьогодні ще

    буде хоч трохи мій

    чорних твоїх очей

    владно-печальний хміль?

    владно-солодкий чад,

    неутоленний біль

    наших гірких мовчань.

     

    Хай залишає нас

    цей неймовірний край,

    наш яблуневий час,

    наш яблуневий рай,

    ніжний до забуття.

    Бачиш, якамораль?

    Як і оце життя


     

    Книга Екклезіястова.

    (Уривок)

     

    Навіть трохи глупоти зганьбить тобі добре імя,

    Так, як миро псують кілька мух, що попали в оливу.

    Серце мудрого прагне туди, де невинність сія,

    А безумного тягне туди, де спокуса зрадлива.

    Нерозумний бреде й ні одної з приваб не мине,

    Навіть там, де нелегко отого багна відшукати,

    Напускає на себе поважність, хоч видно – дурне,

    Дратівливе, нестримне, лихе, ще й до того ж – пихате!

     

    А розумний, що Бога шанує, шанує й людей,

    І уміє у серці притлумити галас обурень,

    Бо розважлива лагідність кару небес відведе,

    І притишить в душі нетерплячій розгніваній бурю.

    Бо не кожен володар земний справедливий завжди –

    Бачив зло я й таке, що спільності людській на благо,

    На великих висотах глупота бездарна сидить,

    А багатий на розум – понижений аж до зневаги.

     

    Бачив я, як на конях баских величались раби,

    Бачив піших князів, що брели, в кров збиваючи ноги.

    Для людини під сонцем доволі і щастя, й журби,

    І неволі. І все це – від Господа Бога.

     

    ***

    Кожен має свою дорогу,

    Щоб на ній залишити слід.

    Кожна жінка шукає Бога

    І на небі, і на землі.

     

    Бога-батька чи Бога-сина

    на увесь свій недовгий вік,

    щоб молитися на колінах

    На його найсвятіший лик.

     

    Щоб молотися, хто як знає,

    На єдність його святу.

    Хто сказав, що його немає

    І на небі, не те, що – тут?

     

    Відступає з душі тривога,

    І марнота, і суєта.

    Кожна жінка шукає Бога,

    І у цьому вона – свята.

     

    Звідки ж брати надію й силу?

    Силу вірити? От скажи!

    Боже праведний, Боже милий,

    Захисти і обережи…

     

    ***

    Ви знову снились. Я вже Вас боюсь.

    Мене уже лякає Ваша врода.

    Я в Ваші сни, як пташка в шибку, бюсь.

    А Ви в моїх – мов камяний господар.

    Ви вже давно чи не у кожнім сні –

    загарбником чи можновладним князем.

    Я Вас люблю. Навіщо ви мені?

    Я Вами нецілована ні разу.

     

    Я Вас люблю, хоч ця любов сумна.

    За те, що Ви – філософ і самітник,

    що пізнання невидима стіна

    усе зростає поміж Вами й світом.

    Я Вас люблю, хоч не завжди збагну

    ні Вашу правду, а ні Вашу мрію.

    Я вашу душу, світлу й крижану,

    ні подихом, ні словом не зігрію.

     

    У світі, де ні віри, ні жалю,

    де не живуть ані орли, ні леви,

    я Вас люблю. Я просто -  Вас люблю.

    Так, може, люблять квіти і дерева,

    так, може, люблять тихий перший сніг

    чи кольори утраченого раю,

    чи голос Ваш, що чи не в кожнім сні

    зове й зове, і сам куди – не знає…

     

     А ніч – на те вона і ніч.

     

    А ніч – на те вона і ніч.

    Щоби земля зливалась з небом.

    Щоб дозволялося мені

    торкатись думкою до тебе.

    І в позахмарній висоті,

    де впереміж -  і зорі, й квіти –

    летіть-летіть-летіть-летіть

    до тебе, і не долетіти.

     

    На те і ніч. Одна вона

    зєднати може небо з тілом,

    коли – ні берега, на дна,

    а тільки – хвиля божевілля

    і піднебесний вир.

                            Невже

    це знову серце воскресає?

    Чекай на мене. Я уже

    твою ріку перелітаю…

     

    Молитва

     

    Дозволь мені жити тихо,

    не заздрити і не гнівитись,

    не побажати лиха

    нікому на білім світі,

    не порадіти болю,

    не позлоститись з горя,

    і не узнать ніколи,

    хто мій найбільший ворог.

    Господи Вседержителю,

    мудрим підтримай словом,

    дай мені так прожити,

    щоб не зробити злого,

    злого не тільки вчинком,

    але й у думці грішній,

    Боже, я ж тільки жінка,

    дай мені в серце тиші.

    Дай мені в серце миру,

    лагідності у мислі,

    дай мені в душу віру

    у найдревнішім смислі.

     

    …Дозволь мені жити тихо.

    …Дай мені в серце миру.

    …Дай мені віру.

     

    ***

    Старенька світлина, де мама іще молода,

    і я, ще мала, коло мами тулюсь огірочком,

    і  мамина мама, і річки повільна вода,

    і дід Станіслав, мамин батько, у білій сорочці.

     

    І дід ще не сивий. І в мами коса, як змія.

    І мамин весь рід – за спиною – гурточком щасливим.

    і річка тече. І за маму тримаюся я.

    І не боїмось обєктивності обєктива.

     

    Ще мама не має зятів, невісток, онучат.

    Далеко й мені до мойого єдиного сина.

    Ми просто собі – на світлині –плече до плеча.

    І річка тече. І далеко іще не осіння.

     

    І дідові вуса, і мамина добра рука,

    І книгу Буття хтось над нами у небі гортає.

    Старенька світлина, де мама, і я, і ріка,

    правічна ріка, що ніколи назад не вертає…

     

     


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии