Тетяна Приймасюк

Тетяна ПРИЙМАСЮК, член НСПУ

(Матеріал з інтернету)

Приймасюк Тетяна Євменівна

Поетеса, фольклорист, вишивальниця.
Народилася 11 вересня 1954 року в селі Брідку Теплицького району Вінницької області в родині колгоспників. Член Національної Спілки письменників України з 2005 року.
У 1971 році закінчила Соболівську середню школу № 1. Через три роки – з відзнакою режисерське відділення Тульчинського культосвітнього училища. В системі культури району працює з 1974 року: художнім керівником Бджільнянського, Петрашівського СБК, методистом Теплицького РБК, бібліографом-краєзнавцем Теплицької центральної районної бібліотеки.
З 28 березня 1998 року протягом дванадцяти років очолювала районне літературне об’єднання «Дивослово».
Писати вірші розпочала в шкільні роки. Друкувалася в республіканській періодиці. Автор трьох поетичних збірок: «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003); книжки для дітей «Комарик» (2008), ряду колективних збірок: «Вруна» (1978), «Подільська пектораль» (2002), «17 вересня» (2002), «Сторожові вогні над Божою рікою» (2007), «Соняшник» (2009).
Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2003).

Молитва душі

- Дай, Боже, сили, - заклинала душа,-

трудитися на цім світі без гроша,

чи за мізерний, як мачина, гріш,

щоб жити від людей усіх не гірш.

Та мати хліб й до хліба на столі,

в роботі – зустрічати солов’їв,

твердити дітям, як самим собі:

- Ви землю рідну серцем всім любіть,

сягайте і джерел її й висот.

Ми українці! Гордий ми народ!

Дай, Боже, сили пережить ці дні,

щоб не зламалась гордість у мені,

у тому місці, де болить душа,

й день пережитий вічності проща.

Україні

Ми не судимо матір, не кажем: «Злодійка!»

Все тому, що Господь нам сказав: «Не суди!»

То є шлях, де зроста, як бур’ян, безнадія,

де щодень, то чекай горя, суму, біди.

Ми так любим її, як дощі – спраглі квіти,

хоч про це, щоб кричать, не йдемо до трибун,

не б’ємо себе в груди – слухняні ми діти,

і терплячі, й покірні, не здатні до бур.

Десять років блукаєм. Блукали ж віками…

Був колись у нас Гонта і був Залізняк.

В наше щастя кидає все доля свій камінь

і глузує, і кривдить щохвилі, щодня.

Ми не судимо матір, а журимось з нею,

теплий дощ пада в жито удень і вночі,

нас прийма закордон і стає нам ріднею,

журавлино кигичуть за обрій ключі…

Але віримо ми в те прекрасне Майбутнє,

в яке вірив Грушевський та ще й Чорновіл.

Без народу Вкраїні, ми знаєм, не бути.

Із народом країна сягає до зір.

Галині Журбі.

               1

Змиває хвиля океану

мої дороги і сліди…

О, ти чужино невблаганна!

Бери мене, зі мною йди.

Така до болю невідома,

а хліб даєш мені і сіль…

- Додому, - повертай, -додому!  -

самотнє серце що є сил.

Додому хочу, в Соболівку,

де починавсь мій перший день:

вінок з кульбаби – на голівку,

вінок думок, вінок пісень…

Додому! Сонячні стежини

через поля і через ліс…

Тут – чужина. Там  Україна…

Пучки калини. Жмені сліз.

І як пройти мені пустиню?

Нема вже сил до вороття…

Що ж дочекалась, Україно?

Знов з смерті воросло життя.

                       2.

Повертав голівку, наче сонях,

мати знов бурчала, цвьохкав серп.

Знов панянки їхали на конях –

сонце усміхалося ясне.

Недожато ще журилась нива

перевеслам поруч з ососки.

Зупинилась панночка красива –

шапочка, тендітний змах руки:

     - Добрий день! А жати ще багато?

      Будеш чий? Мала селянська знать.

     - Тато був. І Григір звався тато.

      Хочу я навчитися читать.

Панночка книжки подарувала –

світ широкий в літерах – дива!

…Мати свою нивку дожинала –

син селянський пізнавав слова.

Їй від сліз незвично забіліло –

пан Домбровський вражений ходив…

Україна вперше заболіла

Галі, щоб боліти так завжди.