|
Тетяна ПриймасюкТетяна ПРИЙМАСЮК, член НСПУ (Матеріал з інтернету)
Приймасюк Тетяна ЄвменівнаПоетеса, фольклорист, вишивальниця. Молитва душі - Дай, Боже, сили, - заклинала
душа,- трудитися на цім світі без гроша, чи за мізерний, як мачина, гріш, щоб жити від людей усіх не гірш. Та мати хліб й до хліба на столі, в роботі – зустрічати солов’їв, твердити дітям, як самим собі: - Ви землю рідну серцем всім
любіть, сягайте і джерел її й висот. Ми українці! Гордий ми народ! Дай, Боже, сили пережить ці дні, щоб не зламалась гордість у мені, у тому місці, де болить душа, й день пережитий вічності проща. Україні Ми не судимо матір, не кажем: «Злодійка!» Все тому, що Господь нам сказав:
«Не суди!» То є шлях, де зроста, як бур’ян, безнадія, де щодень, то чекай горя, суму,
біди.
Ми так любим її, як дощі –
спраглі квіти, хоч про це, щоб кричать, не йдемо
до трибун, не б’ємо себе в груди – слухняні ми діти, і терплячі, й покірні, не здатні
до бур.
Десять років блукаєм. Блукали ж
віками… Був колись у нас Гонта і був
Залізняк. В наше щастя кидає все доля свій
камінь і глузує, і кривдить щохвилі, щодня.
Ми не судимо матір, а журимось з
нею, теплий дощ пада в жито удень і
вночі, нас прийма закордон і стає нам
ріднею, журавлино кигичуть за обрій
ключі…
Але віримо ми в те прекрасне
Майбутнє, в яке вірив Грушевський та ще й
Чорновіл. Без народу Вкраїні, ми знаєм, не
бути. Із народом країна сягає до зір. Галині Журбі. 1 Змиває хвиля океану мої дороги і сліди… О, ти чужино невблаганна! Бери мене, зі мною йди. Така до болю невідома, а хліб даєш мені і сіль… - Додому, - повертай, -додому! - самотнє серце що є сил. Додому хочу, в Соболівку, де починавсь мій перший день: вінок з кульбаби – на голівку, вінок думок, вінок пісень… Додому! Сонячні стежини через поля і через ліс… Тут – чужина. Там Україна… Пучки калини. Жмені сліз. І як пройти мені пустиню? Нема вже сил до вороття… Що ж дочекалась, Україно? Знов з смерті воросло життя.
2.
Повертав голівку, наче сонях, мати знов бурчала, цвьохкав серп. Знов панянки їхали на конях – сонце усміхалося ясне. Недожато ще журилась нива перевеслам поруч з ососки. Зупинилась панночка красива – шапочка, тендітний змах руки: - Добрий день! А жати ще багато? Будеш чий? Мала селянська
знать. - Тато був. І Григір звався
тато. Хочу я навчитися читать. Панночка книжки подарувала – світ широкий в літерах – дива! …Мати свою нивку дожинала – син селянський пізнавав слова. Їй від сліз незвично забіліло – пан Домбровський вражений ходив… Україна вперше заболіла Галі, щоб боліти так завжди.
|
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!