Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Валентина Тигипко



    Валентина Іванівна Тигипко

    Народилась в селі Степанівка Теплицького району Вінницької області. Закінчила Степанівську середню школу, навчалась у Вінницькому державному педагогічному інституті ім. М.Островського на філологічному факультеті. Після закінчення навчання працює за призначенням в Теплицькому професійному аграрному ліцеї викладачем української мови та літератури.

    Публікувалась в газетах «Вісті Тепличчини», «Вінницька правда», «Освіта Вінниччини», «Сільський вісник» та у поетичній збірці «Я не люблю жорстокий світ». Авторка чотирьох книг «самвидавом».

    ПУСТОТЛИВИЙ ВІТЕРЕЦЬ

     Спекотний літній вітерець вривається до задушливої кімнати через відчинені балконні двері, заглядає у складки старих, зношених і вицвілих на сонці за довгі роки, гардин, пробігає по стінах, обнишпорює кутки, ніби там когось шукає і тихенько заглядає під ліжко, щоб звідти нишком спостерігати за всім тим, що діється у цих маленьких хоромах.

     Пустун… Він такий наївний, думає, що його ніхто не запримітив. Моє зірке око і гострий слух і бачать, і чують його. І ця гра у хованки веселить мене. Мені хочеться підвестися з-за столу і, як колись у дитинстві, погратися з ним. Але я не роблю цього. Я нишком спостерігаю за бешкетником.

     Ось він тихенько підповз до столу, лоскотнув за ногу, сподіваючись на те, що я, відчуваючи його дотик, пограюся з ним, як з пустотливим кошеням. Але я навіть не поворухнулась. Тоді він хитнув простирадлом на ліжку, перебіг на гардини, звідти перекотився на підвіконня і попестив своїм ніжним дотиком листячко Ісусового дерева, доторкнувся до колючок і від болю скрутився клубочком, цибнув на стіл, звідти скотився на мої коліна. Я відчула ніжний його дотик і розгледіла у цьому маленькому теплому створінні великі голубі, широко відриті оченята, а в них прочитала прохання: «Пожалій, приголуб». Рука мимоволі потягнулась до цього пухнастого, кругленького створіння, а він, вередун, кліпнув своїми великими очицями, весело засміявсь і сповз на підлогу. А потім вихором пролетів по кімнаті, підняв зі столу листок, весело закружляв ним у повітрі й тихенько опустив на підлогу, стомлений важкою роботою. Переповз на ліжко, прошелестів настінним календарем, відраховуючи щось своє, продріботів ноженятами по дзеркалу, милуючись собою, задерикувато передражнив мене і так заходився бешкетувати, що захотілось зловити його за руку і, як неслухняного хлопчика, поставити в куток.

     І тільки я піднялась із стільця, щоб впіймати його, як він, показуючи мені язика, випурхнув у відчинене вікно і принишк у листі розкішного каштана.

     - Він, мабуть, розсердився, - подумала я. – Та це не біда. Він довго не всидить на одному місці, я знаю його.

     Я прихилила двері, причинила вікно. Ось тепер можна і за ручку взятись.

     В кімнаті запала тиша, ніхто не турбував мене, і на папері з’явились перші слова про спекотний день і пустотливого вітерця.

     

    ДІЛЮ ВАШ БІЛЬ НАВПІЛ

     Чорним воронячим крилом постукало горе у заплакану шибку. Страшну звістку принесло у її хату морозним осіннім ранком. А чи думала вона, що отой віщий сон, який наснився їй ще в дівочі роки, справдиться через стільки літ і принесе стільки горя і сліз.

     

     У пам'яті спливала юність, старенька мамина хата на Вилах (так називали куток, де жила), білі акації і тиха розмова з ненькою.

     - Сон дивний бачила, мамо. Ніби у раю я, і Бог веде мене райським садом. А потім він десь зник, а з'явилась старенька бабу­ся, яка підвела мене за руку до столу, на якому горіли три свічечки: дві довгі, а третя — маленька. Що би то значило, мамо?

     - Свічечка - то життя, доню. У кого воно довге, то і свічечка та горить довго, а в кого коротке, то свічечка спалахне і погасне.

     Роки спливали, як весняні води. Вийшла заміж, народила трійко дітей. Жилося не дуже лег­ко. Помер батько, потім мати, так і не дочекавшись третього онука. Та й сама була нездорова, хвороби чіплялись одна за одною. Але дітей треба було ставити на ноги. Дівчатка - старшенькі, а синок - геть малий. Нестатки. А тут ще й дали клаптик землі під забудову, почали зводити хату...

     Сльози густою пеленою за­стелили очі, і знову, як журавлиний ключ по небу, полетіли у минуле спогади. Спогади, спогади, спогади...

     Якось після літньої грози вибіг синок на вулицю, бачила, як бігав по калюжах, які йому - у пояс, бо які тоді дороги були. Запрацювалась, озирнулась, а дитини немає. Гукала - не відгукнувся, годину шарила руками по калю­жах, думала втопився. А він тим часом з сусідським хлопцем дивився у хаті телевізор, бо свого ще тоді не було. Бешкетником був. Але сестри його завжди "прикривали", жаліли, щоб не би­ла, тому й брали на себе його провини.

     А ще згадалось, як робила вальки на хату. А він, шестирічний, носив їх на горище, де чоловік валькував стелю. Виніс один, другій, а з третім доліз до середини драбини й спустився назад.

     - Мамо, зробіть маленький, бо не винесу.

     I сміялась, і плакала водночас. Діти, діти... Хіба ж думалось тоді, що давши їм життя, не даси долі й довгого віку.

     I знову поринула думками у минуле. Ось і в хату перейшли. Син пішов до першого класу. До навчання не дуже брався, але співав, як соловейко, й до малювання хист мав. Де він - там сміх і жарти, веселощі, дитячі пустощі. Всього було, заким виріс. Ось вже й школу закінчив, потім технікум. Красень - син. Очі голубі, як волошки на пшеничному полі, русявий чуб в'ється. Вишитим рушником перев'язала, вивела за ворота.

     - Служи, синку, - мовив ба­тько, і скотилась по щоці скупа чоловіча сльоза.

     Непомітно пролетіли два ро­ки, повернувся синок додому. Вже і хліб понесли у сусіднє село, матимуть невісточку. Скільки приємних клопотів було перед весіллям, але водночас, ніби черв'як, тривога точила зсередини.

    Квітнева заметіль

     

    Заметіллю квітневою

    Душу мою замело,

    Не гадалося, що миттєвою

    Буде зустріч ця за селом.

     

    Ти у снах моїх падав зіркою

    І жоржинами цвів в квітнику,

    Я до тебе горнулась гілкою

    Нерозквітлого ще бузку.

     

    І сьогодні квітує квітень,

    Та у серці моїм заметіль,

    Скільки буде у нас ще стрітень?

    А, можливо, лиш серця біль.

     

    Сивоок

     

    Я назвала тебе Сивооком.

    Твої очі були в колір сливи.

    Ніч стояла глибока—глибока,

    я ж, не знати чому - мовчазлива.

     

    Ті слова, що хотіла сказати,

    з голови раптом зникли, розтали.

    Ні двох слів, щоб докупи звязати...

    тільки клени щось листом шептали.

     

    Розгубилась тоді, як дівчисько,

    та очей твоїх сиві озерця

    то далеко від мене, то близько -

    гріють спогадом приязним серце.

    ***

    Не блукай у бездольному світі,

    Заверни з манівців на дорогу

    Все чекаю тебе літ без ліку,

    Щоб навпіл розділити тривогу.

     

    Вітром тихо постукай у шибку

    Чи дощем дай про себе знати,

    Притули до грудей своїх скрипку,

    Час ще є, щоб на ній міг зіграти.

    ***

    А пам'ятаєш, колись

    заздрили нам зорі з неба?

    Сором’язливі ромашки обсипали

    нас пелюстками чистоти й незайманості.

    Ти щебетав мені соловейком

    у первозданній розквітлості калинового куща,

    а я- тендітна,

    ніжна лілея на широкому плесі

    ріки життя була найщасливішою

    на всім білім світі.

     

    Тиша. Ніч. Зоря.

    келих щастя розбила твоя зрада.

    Крапля вина ще тремтить на скельці -

    частинка надщербленого мого

    серця.

    ***

    Плачуть вікна сивим дощем

    і трава ронить сльози – роси.

    У повітрі кохання щем

    і спадають туману коси.

     

    Не сказала тобі тоді

    слів палких, що в душі тримала,

    що почути давно хотів,

    для яких було серця мало.

     

    Дивувалась з тих пір не раз,

    як в наївній сліпій довірі

    ми нещирості і образ

    помічати впритул не вмієм.

     

    Ніби крила хтось обрубав,

    їх навряд чи пізнаю більше...

    Я - одна із твоїх забав,

    бо до шлюбу покликав іншу.

     

    Тихим спогадом промайнеш,

    вітерцем в літню спеку з гаю,

    почуттям, що не знають меж,

    бо таємно усе ж кохаю.

    ***

     

    Я до тебе крізь час лечу

    і плекаю в душі надію.

    В твоїм серці вогонь свічу,

    Твою душу коханням грію.

     

    Пробіжу по шибці в вікні

    Сяйвом місяця і зоряниці.

    Серця спів переллю в пісні,

    в час, коли солов’ю не спиться.

     

    На світанку тебе торкнусь

    Ніжним променем свого серця.

    Ромашковою ніжністю уст -

    Не розбити б щастя на скельця.

     

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии