Валентина Тигипко

Валентина Іванівна Тигипко

Народилась в селі Степанівка Теплицького району Вінницької області. Закінчила Степанівську середню школу, навчалась у Вінницькому державному педагогічному інституті ім. М.Островського на філологічному факультеті. Після закінчення навчання працює за призначенням в Теплицькому професійному аграрному ліцеї викладачем української мови та літератури.

Публікувалась в газетах «Вісті Тепличчини», «Вінницька правда», «Освіта Вінниччини», «Сільський вісник» та у поетичній збірці «Я не люблю жорстокий світ». Авторка чотирьох книг «самвидавом».

ПУСТОТЛИВИЙ ВІТЕРЕЦЬ

 Спекотний літній вітерець вривається до задушливої кімнати через відчинені балконні двері, заглядає у складки старих, зношених і вицвілих на сонці за довгі роки, гардин, пробігає по стінах, обнишпорює кутки, ніби там когось шукає і тихенько заглядає під ліжко, щоб звідти нишком спостерігати за всім тим, що діється у цих маленьких хоромах.

 Пустун… Він такий наївний, думає, що його ніхто не запримітив. Моє зірке око і гострий слух і бачать, і чують його. І ця гра у хованки веселить мене. Мені хочеться підвестися з-за столу і, як колись у дитинстві, погратися з ним. Але я не роблю цього. Я нишком спостерігаю за бешкетником.

 Ось він тихенько підповз до столу, лоскотнув за ногу, сподіваючись на те, що я, відчуваючи його дотик, пограюся з ним, як з пустотливим кошеням. Але я навіть не поворухнулась. Тоді він хитнув простирадлом на ліжку, перебіг на гардини, звідти перекотився на підвіконня і попестив своїм ніжним дотиком листячко Ісусового дерева, доторкнувся до колючок і від болю скрутився клубочком, цибнув на стіл, звідти скотився на мої коліна. Я відчула ніжний його дотик і розгледіла у цьому маленькому теплому створінні великі голубі, широко відриті оченята, а в них прочитала прохання: «Пожалій, приголуб». Рука мимоволі потягнулась до цього пухнастого, кругленького створіння, а він, вередун, кліпнув своїми великими очицями, весело засміявсь і сповз на підлогу. А потім вихором пролетів по кімнаті, підняв зі столу листок, весело закружляв ним у повітрі й тихенько опустив на підлогу, стомлений важкою роботою. Переповз на ліжко, прошелестів настінним календарем, відраховуючи щось своє, продріботів ноженятами по дзеркалу, милуючись собою, задерикувато передражнив мене і так заходився бешкетувати, що захотілось зловити його за руку і, як неслухняного хлопчика, поставити в куток.

 І тільки я піднялась із стільця, щоб впіймати його, як він, показуючи мені язика, випурхнув у відчинене вікно і принишк у листі розкішного каштана.

 - Він, мабуть, розсердився, - подумала я. – Та це не біда. Він довго не всидить на одному місці, я знаю його.

 Я прихилила двері, причинила вікно. Ось тепер можна і за ручку взятись.

 В кімнаті запала тиша, ніхто не турбував мене, і на папері з’явились перші слова про спекотний день і пустотливого вітерця.

ДІЛЮ ВАШ БІЛЬ НАВПІЛ

 Чорним воронячим крилом постукало горе у заплакану шибку. Страшну звістку принесло у її хату морозним осіннім ранком. А чи думала вона, що отой віщий сон, який наснився їй ще в дівочі роки, справдиться через стільки літ і принесе стільки горя і сліз.

 У пам'яті спливала юність, старенька мамина хата на Вилах (так називали куток, де жила), білі акації і тиха розмова з ненькою.

 - Сон дивний бачила, мамо. Ніби у раю я, і Бог веде мене райським садом. А потім він десь зник, а з'явилась старенька бабу­ся, яка підвела мене за руку до столу, на якому горіли три свічечки: дві довгі, а третя — маленька. Що би то значило, мамо?

 - Свічечка - то життя, доню. У кого воно довге, то і свічечка та горить довго, а в кого коротке, то свічечка спалахне і погасне.

 Роки спливали, як весняні води. Вийшла заміж, народила трійко дітей. Жилося не дуже лег­ко. Помер батько, потім мати, так і не дочекавшись третього онука. Та й сама була нездорова, хвороби чіплялись одна за одною. Але дітей треба було ставити на ноги. Дівчатка - старшенькі, а синок - геть малий. Нестатки. А тут ще й дали клаптик землі під забудову, почали зводити хату...

 Сльози густою пеленою за­стелили очі, і знову, як журавлиний ключ по небу, полетіли у минуле спогади. Спогади, спогади, спогади...

 Якось після літньої грози вибіг синок на вулицю, бачила, як бігав по калюжах, які йому - у пояс, бо які тоді дороги були. Запрацювалась, озирнулась, а дитини немає. Гукала - не відгукнувся, годину шарила руками по калю­жах, думала втопився. А він тим часом з сусідським хлопцем дивився у хаті телевізор, бо свого ще тоді не було. Бешкетником був. Але сестри його завжди "прикривали", жаліли, щоб не би­ла, тому й брали на себе його провини.

 А ще згадалось, як робила вальки на хату. А він, шестирічний, носив їх на горище, де чоловік валькував стелю. Виніс один, другій, а з третім доліз до середини драбини й спустився назад.

 - Мамо, зробіть маленький, бо не винесу.

 I сміялась, і плакала водночас. Діти, діти... Хіба ж думалось тоді, що давши їм життя, не даси долі й довгого віку.

 I знову поринула думками у минуле. Ось і в хату перейшли. Син пішов до першого класу. До навчання не дуже брався, але співав, як соловейко, й до малювання хист мав. Де він - там сміх і жарти, веселощі, дитячі пустощі. Всього було, заким виріс. Ось вже й школу закінчив, потім технікум. Красень - син. Очі голубі, як волошки на пшеничному полі, русявий чуб в'ється. Вишитим рушником перев'язала, вивела за ворота.

 - Служи, синку, - мовив ба­тько, і скотилась по щоці скупа чоловіча сльоза.

 Непомітно пролетіли два ро­ки, повернувся синок додому. Вже і хліб понесли у сусіднє село, матимуть невісточку. Скільки приємних клопотів було перед весіллям, але водночас, ніби черв'як, тривога точила зсередини.