Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Василь Піддубняк


    Василь Піддубняк - поет, прозаїк, публіцист, есеїст.


    Народився 1951 року на хуторі Червоний Кут Теплицького району на  Вінниччині в сім’ї робітника цукрозаводу і колгоспниці.

    Був вантажником на заводі, арматурником у Вінницькій ПМК.  

    Закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І.І. Мечникова (1974). Працював кореспондентом і редактором радіо, газет Теплика (Вінниччина), Одеси, Кривого Рога, директором видавництва "Степ” (Херсон), головним редактором альманаху "Степ”, начальником редакційно-видавничого відділу видавництва "Наддніпрянська правда ”, власкором газет «День» і «Сільські вісті», «Голос України», Національного радіо.

    Першим із місцевих журналістів обнародував у пресі факти голодомору на Херсонщині («Жниво Молоха», газета «Ленінський прапор», 1989).

    Член Національної Спілки журналістів України (з 1979), Асоціації українських письменників (з 2001).

    Нагороджений Золотою медаллю української журналістики (2011).

    Публікації у обласних і всеукраїнських виданнях. Окремо вийшли: збірка поезій «Пізній листопад»(1997), «Словник журналіста і видавця» (2005), публіцистичний нарис «Жниво Молоха» (2006).

    Я – храм поезії 

    ПЕРЕДСЛОВО

    1.

    Сміялися вельможні свинопаси,

    Коли на прикрі ревища вітрам,

    Я будував із відстаней і часу,

    Із покаянь і віри в Тебе

    Храм.

     

    Скресали ріки,

    Пінилися вишні,

    Хтось зводив дім, хтось – власний комунізм...

     

    А я на гору, довгу і всевишню,

    Ніс камінь білий, мідь і бронзу ніс.

     

    І став лицем обвітреним до Сходу:

    - За хліб насущний у моїй судьбі,

    За білий камінь,

    За цілющу воду

    Дозволь до ніг вклонитися Тобі!

     

    2.

    Господи, почуй слова мої,

    Пригорни всі помисли до Слова!

     

    В досвітку яснім і соборовім

    Храм і мій (між храмів) ген стоїть.

     

    Я прозрів! І дух мій не розтав,

    Як туман над вічною рікою.

     

    Йти у Царство вічне за Тобою,

    І нести всевишнього хреста!

     

     

    Сон лукавий відійшов опріч,

    Серце надихає дух Владичний.

    Нахиляюсь до Твого обличчя

    (Я ще не стрічав таких облич!).

     

    На Голготі бувши, біля брам,

    Не один вінок зносив терновий,

    Щоб сказати пошепки:

    "Я – храм,

    Зведений до зводів під Покрову...”

     

    ...

     

    Під пологами давньоруських кленів,

    Під вежами доісторичних хат –

    Уже Ісус, а не "таваріщ Ленін”

    Наводять на землі і в небі лад.

     

    ...Воскрилюю під оболоки. Далі.

    Туди, де світло б’є пітьму крильми.

    Цей день мені – для радості й печалі,

    Для сповіді глибокої – ця мить!

     

    Я світел Храм на тлі дерев горішніх,

    На березі Всевишнього Дніпра...

    Прошу прощень. За те, що правда грішна

    Під куполом витала, мов мара.

     

    За те, що дослухався до витії,

    Котрий курив облудний фіміам.

    Я брів за ним, за преподобним, тінню...

    Аж доки знову не збагнув: я – Храм!

     

    Витія вже не курить фіміами,

    Вже світло ллється з висі – не з підпіль.

    Біліють на горбах вітчизни храми -

    Зійшлись на свято храмів звідусіль!

     

    На вітрі, мов корогви, - білі крони.

    Корогви ті мільйони душ несуть.

    Їм кажуть путь протяжні й чисті дзвони,

    Котрим колись чинили самосуд.

     

     

    ...

    У небі записане ім’я твоє,

    Ти силуєш явища. І незвичайні...

     

    Червона зозуля кувала й кує,

    І досі замулена млістю Почайна.

     

    Ти наче не той, що учора. Ти вже

    У святці занесений, ті, покаянні.

     

    Та хто ж твої блуди старі стереже,

    Чи вічний татарин, чи жид, а чи Янус?

     

    Прокинься в дорозі, прокинься в Саду,

    Протри вітражі від іржі екзальтовні! -

     

    Уже ж бо Земля не в травневім меду,

    Уже ж бо твій скит не у скелі – у човні.

     

    Шляхи – до Почайни. Бо є іще час,

    Ще Молох не вислідив серця мойого.

     

    Мої небеса понад вечір мовчать,

    Лиш сиплеться біла мука на дорогу.

     

    А може то пил з незнайомих світил

    У пил український забрів ненароком?

     

    ...Читаю ім’я крізь туман суєти,

    Як Вчителя мудрого віщі уроки.

     

     

    УКРАЇНІ

     

    Мочариння. Вигорки. Руїни.

    Пруг безодні.

    Передчас зими…

    Що з тобою, ненько Україно?

    На коні вже знову – Князь Пітьми?

     

    Вже навкіл – і потемки, і хижо:

    Розбрелися сестри і брати…

    Ти взялася за пекучі крижі,-

    Хочеш зло подалі віднести?

     

    Де твоя державницька погорда?

     

    Здано

    У оренду чужакам

    Душу й думу рідного народу.

    Вдарено ударно по руках!

     

    Забагніли устремління наші,

    Вперлись в камінь золоті плуги…

    Україно, і тобі не страшно,

    Влазити в лахміття і борги?

     

    Ти ідеш. На Січ. В лиху годину.

    На Січі – хороми й картоплі…

    Та невже година – до загину,

    А вже далі – "музика без слів”?

     

    Україно, ненько захмеліла,

    Хто тебе, тверезу, напоїв?

     

    …На горі зимою забіліло.

    Князь Пітьми

    На Стікс коня повів.


     

    Чужа своя хата

     Образок

     

    Час од часу на крилах сну приспіває до мене з туману туманного, із туманища хата. Нічого в тій хаті незвичайного: білі стіни, двоє вікон високих на причілку, цинкова бляха, привезена контрабандою (надворі ж розвинутий соціалізм!) з-під самої Москви.

    І двір, мов озеро, прохолодний, і зелений, як ліс Кизиманський. І стежка через той двір, що плутається у густому спориші і ніяк не виплутається: мабуть їй у споришах ліпше, ніж на голій землі.

    Сон полоще крила у воскреслому з давнини піднебессі, а я у здогадах (підсвідомо) гублюся: чи ж та це хата?

    А ось із хати виходить дівчинонька, мов мак гожа. І хоча ту діву ніколи у справдешньому бутті не стрічав, але ж привиджається, що це та, яка викликала в душі таємну бурю почуттів.

    Саме та!

    Самота…

    Невже у такий фасон люди силкуються попам'ятати свою минувшину? І той сон – лиш сердечний знак доброго Духа?

    Любомудр просвіщає: мовляв, при народженні Вищою Силою дарована тобі, як і всім, «завіса забуття» - аби не розпорошувався на минуле. Бо ж знати мусиш: людська душа не спроможна виконати свою місію і на Землі за одне життя. Бо ж одного життя – замало!

    А та хата не з нашого хутора наче обдивляється мене з усіх боків, бо й собі не пізнає того, хто, полишивши малу вітчизну, так досі не збагнув і великої.

    Намагаюся вгадати, де ж я: Стражгород, Росоша, Кожухівка, Теплик…

    А згори, з піднебесся, мов блискавкою: «Не намагайся – життя не вистачить!...»

    Це перевтілення, реінкарнація по-вченому?

    Це пізнавання придуманого… сном?

    Але чому ж не залізничний полустанок, не рибальський причал, не цукровий завод, де жодного бодай звіддалі знайомого обличчя?

    Крила сновидіння вже беруться ярим золотом передсвітання. І за це золото новий день знову викупить усі дев’ять ключів до таємниці сновидінь. Ні, не всі – один я таки випросив залишити на майбутнє.

    Ключ цей від золотої брами, крізь яку можна повертатися в один і той же сон, аби розгадати важну для мене таїну: у якому ж селі стоїть біла хата з високими вікнами, хто та діва красна і чому стежка не хоче виплутуватися із густого споришу… 

    Може даремний труд? Сказано ж бо: Душа пам’ятає про минуле, а ми самі не пам’ятаємо. І лише спалах… лише спалах… лише – спалах!

    Біла хата в чужому селі, високі вікна і знайома з дитинства пісня:

     

    Постав хату з лободи,

    А в чужую не веди…

     

    Хіба ж мені та хата чужа? Але хто відповість? Лише може колись, коли шлях мій земний поверне круг останній, відкриється мені незбагненна поки що таїна. І станеться це напевне тоді, коли закінчу роботу, доручену святим Провидінням.

     

    1 липня 2012 р.

     

    ШИПШИНА В СНІГАХ ГЛИБОКИХ

     

    Уже по селах і хуторах давно весілля одгучали. Ще учора, юними князями і княгинями бувши, стали до самостійних весел кілька пар подружніх: ріка життя ще дужче закипіла!

    Дядько Яків, характерник і казкар, незлим сумом перейнявся:

    - Хмара з Бутової суне – зима з осінню бореться.

    Осінь розтанула, але зима барилася – мов дорогу забула, пославши у розвідку дошкульні вітри. А ті, захмелівши од золотих скирт, пахучих сін, від кущуватих деревіїв на косогорах, не надто поспішали звітуватися...

    Бовваніли підхмарні осокори у подертих одежах і мовчки осипали поіржавленим трепетом вимерзлу дорогу.

    Дорозі нікуди не хотілося поспішати. Зрідка глухий тракт пересварювався з возами сухим скрипом. Вантажівки, вкотивши її до блиску (возили буряк на цукрозавод) подалися на південь – до Херсона. Вже й блиск потьмянів. І дорозі більше хотілося мовчати.

    Узувши модні на тоді серед сільських підпарубків черевики "прощай, молодість” (сукно, підбите гумою), виміняні батьком на одеському Привозі на цукор, нап’явши на вихор ворсистого всепогодного картуза, летів із хутора в сусіднє село Ромця. На побачення!

    Крила летіли, а ноги гуділи: цілий день на бурашні кидав буряки у холодну киплячу воду. Тут не злайдакуєш...

    - Оддихнув би, далася тобі та Бутова...

    - Ще встигну, ма...

    Відганяв утому веселим свистом, бо ж попереду – жаданий хутір. А в хуторі тому…

    І снувалася та мелодія через порожнє поле, і полю повеселіло. Хтось в душі чужим голосом: "Чи ж ти на розум небагатий? Може ти для неї – черговий кадр чорно-білого кіно про Франческу?.. І черговий "кіномеханік” обірве твою легенду про двоє сердець... А обірве ж...”

    Із небес аж до самісінької дороги приземлився. До груддя озимого. До полинів сполотнілих.

    "Ні-ні, - другий голос з іншого краю душі. – Ти таки спробуй умовити Франческу (звідки таке таємниче ім’я?). Ти помрій, помрій. Скажи їй, що не доведеться ставити хату з лободи – дядькову одпишуть: три роки пусткою край хутора. А природа ж там яка! Глянеш у вікно – сама первозданність. І до заводу – два кілометри. А з Бутової – п’ять...”

    Рожева Венера зійшла. За нею – інші невідомі світила.

    Ромця знов піднімається над шляхом: "Не з лободи поставимо хату, Франю... " І сам до себе: "Далася тобі та лобода! Є юність, є любов, є таїна, про яку тобі ніхто, крім мене, ніколи може й не скаже. А якщо й скаже, то не так, як я. Я до тебе все життя – віршами: "Грають зорі у срібнім мовчанні...” Хіба тобі повідає отой морячок вихрочубий про сокровенне?.. Чи й не пара!”

    Дужчає шум на осокорах – з листям останнім допалює розмову. Густі оболоки, знесилившись, збилися у нічну отару – на зорях пасуться, скоса позираючи на простудженого місяця над задубілим мостом.

    На мосту Ромця стишує політ. Зіпершись на вербові перила, вдивляється у воду: "А дивися: зими не чує, тече і льодком не береться. Таїна природи!”

    Жде, заким пастух знову з’явився при отарі, піднявши над головою ліхтаря: "Видно, хоч голки збирай...” Пірнувши у леваду, проз верби летить на близьку гору – у Бутову, хутірець праслов’янський на кілька допотопних хат, у одній з яких (біля дерев’яного журавля) серце впаде далеко-далеко, на дно криничне, а озветься предківським срібним подзвоном...

    Голос мов примерз до місячного сяйва: "Франю, Фра... "

    "А може вона уже морякова?”

    "На Одесу чи Севастополь поїхала з вихрочубим?”

    "А ти – хата з лободи...”

    "Ти мене, Франю, не гудь. Бо ж хіба встигла пізнати? Весняне кохання не рівня любові осінній, а зимовій – тим паче...”

    Голос одігрівся наче, посміливішав. Але вікно все темне, все темне... Подумки викликає світло і голос. І вони з’являються!

    Світло:

    - Хто у таку пізню пору?

    Голос:

    - Ромцю, дорогий, дивак ти та й годі! Чудний... Лебедина вірність у вирій полетіла, у вирій! – її недопиті юні уста, її погляд кароокий, її граціозний помах руки ще там, у теплих осінніх вечорах, а тут – хтось інший, чужіший, холодніший, доросліший. – Я зараз...

    А він стоїть близь обмерзлих воріт і посилає у споночілий насторожений двір стукіт свого серця:

    - Франю, Фра...

    По якійсь хвильці, такі довгій і нетерплячій, скрипнули двері сінешні цього згорбленого від сніпків, густо обліплених снігом, палацу. Та так скрипнули – на увесь хутір. "Нічого, хай чують, хай знають: я без неї жити більше не зможу...”

    А вона якось так холодно:

    - Навіщо ти в таку хуртечу? Ми ж іще – ніхто. Ми ж...

    - Не можу, чуєш...

    - Чудний... Ти все ще віриш у своє небесне кохання, де й хмарки малої? У лебедину вірність віриш?

    У кутиках її красивих, її трояндових, її ще тільки-тільки надпитих кимсь вуст – грайлива, лукав посмішка. І погляд її кароокий – не до тебе, ні...

    - Ходімо в долину. Там так прекрасно. Там почуєш, як джерело з-під верби б’є, як річечка сріблом грає... побачиш...

    Сніг – веселий і непорочний, невинний і кипучо-білий, нападавшись із небес на грішну землю, вже й затих у високосній смиренності, вже приліг до землі і до сутінків – не підняти!

    "Е-х, аби ж вітер, то можна було іти і мовчати. Мовчати з тишею не годиться. Треба щось говорити. Але що?”

    А вона – сміхом сипле, насмішечкою:

    - Замерз?!

    - Та ні, оце про шипшину думаю. Вона така ж прекрасна, така ж колюча, як і ти. А хочеш, я тобі легенду розповім? З Давньої Греції легенда. Справжня: з книжки вичитав...

    - Давай!

    І Ромця вже не на цьому засніженому горбі Панасенковім – біля підніжжя сонячного Олімпу.

    - Так ото на тому Олімпі німфи жили, божества такі жіночі. Одне від одного краще. Та найкраща між ними – Розас. По-нашому ружа, троянда... І такої краси ніхто не зміг змалювати, хоч не один художник прицінювався до краси. Але не змалював. Аж тут звідкись амур з’явився – наш, можна сказать, одноліток. Той, що з луком і стрілами. Пробачив Розас – сон втратив, стріли зачохлив...

    Тиша прислухалася до легенди, а Франя – до тиші. Діти природи і легенд, вони почали було втрачати до них цікавість: до праоснови і пракореня свого.

    - Розас відповіла амурові взаємністю, не знаючи, що вродливого юнака давно покохала Діана, покровителька полювання і лісів.

    - А мене мама хотіла назвати Діаною, та вибрала це ім’я: в клубі тоді часто крутили фільм про любов, і дівчину звали Франческою, - лукаво сяйнули очі дівчини.

    - Мені теж це ім’я – божественне! – зізнався Ромця. І далі: - Діана страшенно приревнувала амура до Розас, підстерегла її на схилі гори і грубо штовхнула на терновий кущ...

    - Прощай, любов, у морі пламеннім! – вихопилося у дівчини.

    ...- Колючки вп’ялися у тіло Розас, пустили кров. І утерявши її, дівчина умерла... Ось така легенда.

    - Вся? – запитала Франя, підкидаючи чобітками легкі хмарки молодого снігу.

    - Ні. Амур, коли побачив мертву Розас, заплакав. А тоді звернувся до Бога Зевса: "Поверни, о могутній, їй життя!” Та Зевс не повернув: він тільки глянув на терновий кущ і кущ розцвів дивними квітами!

    І десь над ними зоря молода заграла, мов той кущ терновий, сяйвом неповторним.

    - Я, Ромцю, не дуже вірю в ці легенди. Баєчки... Та нам уже повертатися додому: пізно і холодно. А ти... Ти не здумай до свого Зевса звертатися: я терновим кущем ніколи не стану. Ні-ко-ли! Розумієш?

                                                         ***

    ...Вільглий, стуманілий, змішаний з полиновим, дух деревію закружляв над біло-чорними просторами і чорно-біло іскрилася закуценіла биндочка ріллі над косогором.

    Цей дух деревію з присмаком далекої глухої печалі. І ця осінь, що за один вечір стала зимою...

    І доки Ромця повертався з одного, її хутора, до другого, свого, сховалися у небесній кошарі і місяць, і Чумацький шлях з Волопасом. Забіліло ще дужче!

     Замовкли собаки по дворах. Тільки десь за хуторами заблукана вантажівка колесами ще не отерпле підсніжжя молотить.

    А деревій на косогорі геть притрусило. І над маревом білим щось чорніє.

    Ромця сходить з польової дороги, і по бездоріжжю – на чорну пляму: "Може людина замерзає?”

    "Ні, не людина... – каже про себе. – На щастя, не людина”.

    То чорніє терновий кущ, пливе у безвість океаном білого косогору.

    - Шипшина! – каже хлопчина.

    І уявляє її у травні. І спускається в долину. А там, під гору, – і вже удома...

     

    Сліди на піску

    Притча

     

    Жарінь немилосердна потьмарила довкілля і вода у великій в Ріці більше скидалася на розплавлену магму родимого слов’янського Везувія, що вихитувався у мерехтливій фата-моргані на горі – поверх принишклих ще плакучих і уже виплаканих верб. А я брів по довжелезному, ще довшому, ніж сама Ріка, піску.

    Клигав від передсвіту  до після світу: довгий день враз іщез навіть вгорі, - навіть слід простиг.

    І вже пломенистий молодик заступав на нічну свою невтомленну вахту, покриваючи фосфоричними тонкими стальками повечірні роси.

    Пісок… прибережжя… шерхіт…

    Ні Везувія, ні Ріки, ні втоми. Все стало сном, як стане колись і Вічністю. 

    І снилось мені та ж Ріка, той берег, той пісок…

    Тільки йдемо теперечки удвох – я і Господь. Скоріше так: Господь і я. 

    А навколо – фосфоричні місячні дощі і знову фата-моргана, тільки не денного спековища, а мого шляху – по бетону швидкісних трас і гудрону летовищ, по асфальту приморського міста, по неосвітлених бездоріжжях, а виявилося, що все те – пісок, котрий вітри вічності просто переставляють з місця на місце, аби не здавалося, що рухаються винятково колеса.

    І зримо, загальними, середніми і крупними планами зринуло моє скінченно-нескінченне поприще: повз хмари і храми, повз моря і лимани, пшениці і безхліб’я, пісні юності і думи зрілості. Я міг би конкретно обрисувати кожен епізод, та кому те нині приманливе?

    Власне, в сю мить, коли ви зацікавились моїм писанням, не хтось інший – я покликаний спонукати вас до медитацій: чи одинока Земля, чи самотня Людина на тій Землі?

    А те, що ніхто і ніколи не перебуває у самотності, свідчать сліди на нескінченному піску від  Валдайської височини до лиману. Так було завжди, коли ріка перебувала Борисфеном, Данапрісом, Данапером, Узу, Дніпром, Славутою, Славутичем – у дні праслов’янські і грецькі, давньоримські і скіфські…

    І ось – Врата!

    Розложистий позолочений коловорот о двох половинах до іншого, вищого Світу виринув негадано: так відбувається непідготовлений політ, коли перехоплює Дух, коли твоя дорога стає маленькою, як стебельце в дзьобику білого Голуба…

    …Я стартував із лікарняної палати на сім чоловік, де я перебував здається сьомим і мріяв, аби чимшвидше полишити се тимчасове місце, де щоночі хтось умирав і ніхто не народжувався. Переді мною (крізь мене) проходив довжелезний тунель. Я летів по тунелю, як заблуканий ангел, і цей світ мені то гримів колесами воложистого метрополітену, то ставав безмовним, наче переддення у кришталику роси. І лиш коли в кінці тунелю нагально визорилася мерехтлива смужечка світла і затріпотіла на свіжому леготі, утямив: ще не увесь ряст витоптаний.

    Уявилося, що піщаний берег не голий і пустельний, а всіяний верстовими стовпцями, значить не я один іду по ньому і бачу все тих же дві паралельних сув’язі слідів.

    Паралельних? Але ж тоді, коли я брів, помережаний хірургічним скальпелем добросердого ескулапа, то помітив: слід на піску – один. А коли ще уважніше роззирнувся на перейдені верстви, то помітив, що все той же один слід був у кількох місцях: коли бував бездомним і голодним, хворим і самотнім. Але ж – вижив, хоч різні помисли являлися…

    І тоді я насмілився запитати у Господа:

    «Невже ти покидав мене у найтяжчі дні мої? Тоді, коли Ти був мені найнеобхіднішим – як Хліб, Вода і Слово?»

    Я ще допитувався у мого заступника:

    «Це ж Ти мене вів, напучуючи: йтимеш Моїм шляхом, йтимеш за Мною – я не залишу тебе… А що ж насправді виходить? Даруй, але ж чому тоді на піску – лиш одні мої сліди?»

    Настала пауза. Коротка чи довга – не знаю. Небо леліло між позолочених верховіть і шестикрилий серафим трепетав наді мною плинними своїми крильми.

    І поклав Господь десницю свою на моє ослаблене після хірургічного втручання плече і мовив:

    - Чадо моє заповітне! Я ніколи, у жоднім разі, ні на мент не полишав тебе, тим паче – на доленосних перехрестях доріг і! А самотній слід на піску… Заприміть: у дні, коли стеля лікарняної палати застувала тобі небозвід, по довгому піску – теж один слід. Але не твій, а мій: Я ніс тебе на руках. Так буде завжди – нині і прісно.

    Пісок… Ріка… Сліди…

    І тільки зорі летючі нагадують про те, що Ріка моя уже не до моря плине, а піднімається все вище.

     

    9-10 липня 2006 року.

    Херсон.




    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии