Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Василь Піддубняк

    Уклінно живим і убієнним – 
    Василь ПІДДУБНЯК, 
    член Асоціації Українських письменників. 

    Пам'ять повертає у дальні 50-ті роки минулого століття, у занесену снігами хатину на закрайку хутора, котрий у голодовку змалолюднів: під орудою страшного мору виснажені до безкровних тіней тіла переставлялися поближче до ненависної сільради – на росошанський (у село за обрієм) цвинтар.
    Підсліпуватий гасничок вихоплює виснажене нестатками і непосильною колгоспною працею дороге мамине лице. Кругла сирота, забрана у найми далеким родичем Гарійоном, вона, семирічна дівчинка, дивом вирвалася з міцних лабетів голодомору. 
    Сидимо, а каганець вихоплює з мороку обличчя і закарбовані у маминій горьованій памяті слова, від яких сльозяться очі: «Висить Сталін на стіні, Посміхається мені, Він показує рукою: Геть на цвинтар за мукою…» 
    Моя дитяча вразлива допитливість ще довго ятрить мамі душу. І от уже наша похила хатчина серед снігів безкрайніх опиняється у… весні. Весні 33-го року!
    Моє сприйняття трагедії і моя Пам'ять – у поезіях, а також у книзі «Жниво Молоха» (Херсон, 2006), примірники якої є у парламентській бібліотеці України.

    Свіча по убєнних


    Плаче свіча…опливає…не гасне…
    Тіні хитається… 
    Марить мара...

    Хата за хатою гаснуть дочасно, 
    І відлітають за жовті моря. 

    Сонце не сонце . Вже далі – охлялі.
    Скритні депеші на Теплик спішать :
    «Люди… від голоду… Як же нам далі?..»
    Теплик замовк – мов закляк од проклять. 

    Теплик безсилий, бо Вінниця править.
    Вінницю ж Київ поставив над рів…

    Сонце не сонце, а символ кривавий, -
    «Батька народів» і сучих «батьків».

    Ворон застиг…
    Нагулялося горе…
    Жалощі никнуть. Вкраїна мовчить.

    …Часу пройшло – безбережнеє море,
    Тільки ж здається – пройшла лише мить! 


    Як маку в городі – 
    Плачу у селі.
    Зів’яли дими над журними дахами…
    А півні червоні: 
    - Души куркулів!
    А чорні півні:
    - Всіх попалимо к… мамі! 

    «До двору» доводять іще один «план»,
    Але, виявляється, й цей – не останній! 

    І голод кружляє, мов аероплан,
    І бомби скидає свої окаянні.

    А Лазар лютує: 
    - Зничтожим хохла!.. 
    І косу кармінну криваво мантачить.

    Уже у живих не лишилось села,
    Вже ворон московський по-харківськи кряче! 

    Аж осьде замовк.
    П’ятикутна зоря 
    Сіяє врочисто над ганком сільради.
    І ранок, ледь визрівши, притьма згора…
    І музика скрізь, рапорти і паради!

    Як маку в городі –
    Хрестатих хрестів,
    І пів-України – за цвинтарним колом.

    …Ми кажемо, що колоски – золоті,
    Але ж золотими не стануть ніколи! 

    ...
    Глибока зморшка тридцять третього.
    А може шрам:

    Глибокий рів, -
    Без хрестів і пізнавальних знаків. 

    Там калина, там бузок, там косиця,
    Там квітка подолянка, - 
    Усі у чиїхось узголів’ях...

    Дощі, як небесні пошуковці,
    Іноді вимивають кістки, що стали корінням,
    Іноді коріння, що стало кістками. 

    А над ровом – 
    Тінь від дерев’яної вишки лютого дозорця.
    А може то марево, постале від гарячих колосків? 

    І ворон з печальними очима
    На гілці старої акації складає усну книгу 
    "Україна: 1933-2003”...

    На росошанському цвинтарі 
    Той ворон сидить навіть у заметіль.

    А місячними ночами 
    Та глибока зморшка тридцять третього 
    Фосфорить невмирущими поглядами…

    ***

     ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ НА ТЕПЛИК

    Пісня

    Серце мліє, серце терпне,

    Сонцем повниться земля:

    Журавлі летять на Теплик –

    З-за кордону, звіддаля.


    Приспів:


    Зустрічаю я вас, мої віддані птиці.

    Ви не зрадили гнізд, ні трави, ні води.

    Не полишили сіл, не осіли в столицях, -

    Повертаєтесь знову сюди!

     

    На роздоллі пахне димом,

    Дим вітчизни – як вино.

    Рідна далеч несходима,

    Мов знаменне знамено!


    Приспів.


    Ми не бачились давно вже,-

    Пролетіло зим і літ…

    Журавлі серця тривожать,-

    Не кінчається політ.

    Приспів.

    Серце мліє, серце терпне,

    Сонцем повниться земля:

    Журавлі летять на Теплик –

    З-за кордону, звіддаля.

     

    СОЛДАТИ ВІЧНОСТІ 

    Пісня


    За туманом туман, мов літа за літами,

    Шлях пливе і пливе у нову далину.

    Коні втомлено йдуть, ми втомились так само.

    Чи з війни ми йдемо, а чи знов на війну?


    Приспів:


    Не стрічає ніхто – ні вітчизна, ні хата.

    Нас давно поховали у землях чужих.

    Тільки хто ж там стоїть, чи тополя, чи мати,

    Край села на межі, на самотній межі?

     

    Чи юга, чи жара , день і ніч ми на марші

    Не під шовком знамен, не під крики «ура».

    І священне вино тихо плещеться в чаші,

    І за кожним горбом серце вмить завмира.


    Приспів.


    Хоч війна заросла полинами гіркими

    І дороги війни полонила імла,

    Та бійці все ідуть через весни і зими,-

    Від столиць до столиць, від села до села.


    Приспів. 

    ***

    День Перемоги

    Село при Бузі при Південнім… Трави…

    Бузок в цвіту. Над цвітом – жовтий рій.

     

    На все село –

    Єдиний орден Слави,

     А решта орденів – в землі сирій.

     

    Та й той мовчить  (один):

    «А що казати?

    Спасибі, що згадали, що – отут…»

     

    З трибуни кличуть: «Виступи, солдате!»

    «Нагору, - каже,- ноги не несуть…»

     

    Ридає мідь.

    Ридають з міддю вдови,

    Яких вже теж – десяточка нема!

     

    Блищить в траві загублена підкова.

    Яку ніхто чомусь не підійма.

     

    А дід Максим побачив та й схилився:

    «Не було щастя, може хоч тепер…»

     

    …Втомилась мідь. Притихло з листям листя.

    Над білим світом пам’ятник завмер.

     

    І десь далеко – лиш вогні і зорі,

    І десь далеко – Прага і Берлін…

     

    А поруч, поруч –

    далі неозорі,

    Які не годен подолати він.

     

    Віддав би все – від ордена до хати.

    І хай би ті хати –

    без орденів!

     

    …Так мало вже вітчизни у солдата!

    А й та, що ще лишилась –

    вдалині.

     

    Лиш думи димом облягають знову,

    Нема тим думам і димам кінця.

     

    …День Перемоги ходить по діброві.

    Та тільки ж Перемога – без вінця!

     ***

    Куте мiй Красний

    iрш у прозi)

    Iду наослiп – погляд мiй у сльозi

    I  не потрiбно нiяких закордонiв. Ностальгiя на рiдних теренах набагато гiркiша, нiж де-небудь у запашнiй кав`ярнi Злата Праги, чи у лязкотi нью-йоркському.

    Ностальгiя моя маϵ визначенi координати: 48* 37` 12`` пн. ш., 29* 5` 24`` сх. д. середня висота над рiвнем моря 189 м.

    Є ще один визначник: густота населення – 2350 осіб на квадратний кілометр. Одначе повинен уточнити: велелюдність ця теоретична, позаяк площа  мого хутора всього-на-всьго 0,04 квадратного кілометра, а утримують його від загибелі всього (на початку сьогоденного тисячоліття) 94…93…92… пари рук – здебільше старечих і малечих. Більше рук вже ніколи не випаде – ні на цьому віку Красного Кута, ні на наступному.

    Ще одне літечко… ще одна зимонька промчали по прадідизні – на край світу!

    А ген переблискуються, мов перемовляються, ставки-свідчада хутора. У тих свідчадах завжди відбивався хід провінційної історії: бруньки… листя… сухі гілки… листопадові вогнища..сліди погаслих сур`їв… голоси черід і пастушків. Де й ділося!

    А онде зелені хрести – це неопалима купина народопереселення – множаться і множаться: густота хрестів хутірських на квадратний кілометр перейшли усі мислимі і немислимі межі, утворивши окрему державу, у гербі якої – кетяги калини, бо ж і тут, як повсюди: "Без калини нема України".

    Нема її і без того причілкового вікна, у рамцях якого, як у срібному іконному окладі – печальне обличчя найдорожчої людини із одвічними запитаннями: «То ти, синочку?.. Де ж ти так забарився?..»

    Замість вікна – лиш крилата тінь низенької хмари, накликана сеї ночі сичами: жди дощів!

    Це побачу.

    Побачу, коли теплицький автобус, моргнувши фарами солов`їнній станції Кубліч, із малої вітчизни помчить  (гучно мовлено) на ще меншу.

    А попереду коліс – моє серце! От-от налучить під ті запиленні колеса зі стертою гумою, як попадає під них усяка мурашва без імені, роду і племені. І ніхто не помітить і не оплаче – ніхто!

    А досвід поволі дніє, і вже за постарілими топольками зринає цегляна труба цукроварні, де не один Андрій Волик, Михайлом Коцюбинським описаний, залишив свої молоді сили, і вроду, і надїї.

    І мені зараз – як героєві добродія Михайла:

    «Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок горілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялося вороння, а в середину з лоскутом посипались тиньк і цегла. Хоча сахарня давно вже закинена, розсипалася і заросла вже травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився в старому житлі. Минаючии купи битої цегли, білі плями вапна, напівприкриті молодими бур`янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри – вікна, з яких немов щось виглядало, - Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром, або біля апарата…»

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии