Теплик-life
Тепличани всiх країн, єднайтесь!
|
Василь Піддубняк Уклінно живим і убієнним – Василь ПІДДУБНЯК, член Асоціації Українських письменників. Пам'ять повертає у дальні 50-ті роки минулого століття, у занесену снігами хатину на закрайку хутора, котрий у голодовку змалолюднів: під орудою страшного мору виснажені до безкровних тіней тіла переставлялися поближче до ненависної сільради – на росошанський (у село за обрієм) цвинтар. Свіча по убєнних
*** ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ НА ТЕПЛИК Пісня Серце мліє, серце терпне, Сонцем повниться земля: Журавлі летять на Теплик – З-за кордону, звіддаля. Приспів: Зустрічаю я вас, мої віддані птиці. Ви не зрадили гнізд, ні трави, ні води. Не полишили сіл, не осіли в столицях, - Повертаєтесь знову сюди!
На роздоллі пахне димом, Дим вітчизни – як вино. Рідна далеч несходима, Мов знаменне знамено! Приспів. Ми не бачились давно вже,- Пролетіло зим і літ… Журавлі серця тривожать,- Не кінчається політ. Приспів. Серце мліє, серце терпне, Сонцем повниться земля: Журавлі летять на Теплик – З-за кордону, звіддаля.
СОЛДАТИ ВІЧНОСТІ Пісня За туманом туман, мов літа за літами, Шлях пливе і пливе у нову далину. Коні втомлено йдуть, ми втомились так само. Чи з війни ми йдемо, а чи знов на війну? Приспів: Не стрічає ніхто – ні вітчизна, ні хата. Нас давно поховали у землях чужих. Тільки хто ж там стоїть, чи тополя, чи мати, Край села на межі, на самотній межі?
Чи юга, чи жара , день і ніч ми на марші Не під шовком знамен, не під крики «ура». І священне вино тихо плещеться в чаші, І за кожним горбом серце вмить завмира. Приспів. Хоч війна заросла полинами гіркими І дороги війни полонила імла, Та бійці все ідуть через весни і зими,- Від столиць до столиць, від села до села. Приспів. *** День ПеремогиСело при Бузі при Південнім… Трави… Бузок в цвіту. Над цвітом – жовтий рій. На все село – Єдиний орден Слави, А решта орденів – в землі сирій. Та й той мовчить (один): «А що казати? Спасибі, що згадали, що – отут…» З трибуни кличуть: «Виступи, солдате!» «Нагору, - каже,- ноги не несуть…» Ридає мідь. Ридають з міддю вдови, Яких вже теж – десяточка нема! Блищить в траві загублена підкова. Яку ніхто чомусь не підійма. А дід Максим побачив та й схилився: «Не було щастя, може хоч тепер…» …Втомилась мідь. Притихло з листям листя. Над білим світом пам’ятник завмер. І десь далеко – лиш вогні і зорі, І десь далеко – Прага і Берлін… А поруч, поруч – далі неозорі, Які не годен подолати він. Віддав би все – від ордена до хати. І хай би ті хати – без орденів! …Так мало вже вітчизни у солдата! А й та, що ще лишилась – вдалині. Лиш думи димом облягають знову, Нема тим думам і димам кінця. …День Перемоги ходить по діброві. Та тільки ж Перемога – без вінця! Куте мiй Красний (вiрш у прозi) Iду наослiп – погляд мiй у сльозi… I не потрiбно нiяких закордонiв. Ностальгiя на рiдних теренах набагато гiркiша, нiж де-небудь у запашнiй кав`ярнi Злата Праги, чи у лязкотi нью-йоркському. Ностальгiя моя маϵ визначенi координати: 48* 37` 12`` пн. ш., 29* 5` 24`` сх. д. середня висота над рiвнем моря 189 м. Є ще один визначник: густота населення – 2350 осіб на квадратний кілометр. Одначе повинен уточнити: велелюдність ця теоретична, позаяк площа мого хутора всього-на-всьго 0,04 квадратного кілометра, а утримують його від загибелі всього (на початку сьогоденного тисячоліття) 94…93…92… пари рук – здебільше старечих і малечих. Більше рук вже ніколи не випаде – ні на цьому віку Красного Кута, ні на наступному. Ще одне літечко… ще одна зимонька промчали по прадідизні – на край світу! А ген переблискуються, мов перемовляються, ставки-свідчада хутора. У тих свідчадах завжди відбивався хід провінційної історії: бруньки… листя… сухі гілки… листопадові вогнища..сліди погаслих сур`їв… голоси черід і пастушків. Де й ділося! А онде зелені хрести – це неопалима купина народопереселення – множаться і множаться: густота хрестів хутірських на квадратний кілометр перейшли усі мислимі і немислимі межі, утворивши окрему державу, у гербі якої – кетяги калини, бо ж і тут, як повсюди: "Без калини нема України". Нема її і без того причілкового вікна, у рамцях якого, як у срібному іконному окладі – печальне обличчя найдорожчої людини із одвічними запитаннями: «То ти, синочку?.. Де ж ти так забарився?..» Замість вікна – лиш крилата тінь низенької хмари, накликана сеї ночі сичами: жди дощів! Це побачу. Побачу, коли теплицький автобус, моргнувши фарами солов`їнній станції Кубліч, із малої вітчизни помчить (гучно мовлено) на ще меншу. А попереду коліс – моє серце! От-от налучить під ті запиленні колеса зі стертою гумою, як попадає під них усяка мурашва без імені, роду і племені. І ніхто не помітить і не оплаче – ніхто! А досвід поволі дніє, і вже за постарілими топольками зринає цегляна труба цукроварні, де не один Андрій Волик, Михайлом Коцюбинським описаний, залишив свої молоді сили, і вроду, і надїї. І мені зараз – як героєві добродія Михайла: «Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок горілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялося вороння, а в середину з лоскутом посипались тиньк і цегла. Хоча сахарня давно вже закинена, розсипалася і заросла вже травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився в старому житлі. Минаючии купи битої цегли, білі плями вапна, напівприкриті молодими бур`янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри – вікна, з яких немов щось виглядало, - Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром, або біля апарата…»
|
|
Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!