Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 284

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Віта Коваль-Дем`янюк


    Коваль-Демянюк Віта Василівна

    Народилася 4жовтня 1987року в селі Степанівка Теплицького району Вінницької області. В 2005році закінчила Степанівську СЗШ 1-111ст. З 2005 по 2011 рр. – навчання в інституті історії, ентології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.

    Член районного літературно-мистецького обєднання „Дивослово”

     

    Люби мене такою, як я є.

    Земною. Справжньою.

    Без домішок гламуру...

    Бо мить не рано-пізно настає,

    коли знімають маску із ажуру...

    Люби мене буз фальші, без прикрас.

    Без пафосу... Нічого це не значить!

    Хай буде найсолодший твій екстаз –

    любити ту, що наскрізь тебе бачить!

    Люби мене... Ти – болем крізь роки,

    Сніжинкою на серці ти розтанеш...

    Таким, як є. Солодким чи гірким.

    Та все одно ріднішим вже не станеш.

    Люби мене!!! Лиш ролей не давай.

    Актрисою доводилось бувати.

    Таку, як є – кохай мене, кохай!

    Дозволь мені саму себе зіграти...

    Зрадник...

    Уквітчала осінь золоту берізку...

    Заплела їй в коси золоті стрічки.

    Розбишака-вітер смикає за кіску,

    Ніжно шепче юнці: „Разом-навіки!”

    Похилилась журно в воду горобина.

    І осика лячно затремтіла враз.

    Бо ще так недавно і верба, й калина

    Слухали цю пісню і банальність фраз...

    Вітер-буревісник очі не ховає,

    Без жалю зриває одяг із гілок...

    Люди теж так само швидко забувають

    Всі слова й присяги, ніби й не було...

    ... А зима оділа тую в пишні шати,

    Білосніжка гордо підніма чоло,

    Бо тепер вітрисько їй співа сонати,

    А любов осінню снігом замело...

    ***

    Осінній дощ.

    Осінній дощ в моїй душі...

    Я розбиваю себе об інших.

    Збиваю ноги об спориші,

    І глухну я від німої тиші.

    Вже слово лагідне ріже слух

    Різке й болюче – пече й тривожить...

    Від мого крику вже світ оглух!!!

    Шепоче осінь мені: „Ти зможеш...”

    Банальність душ і банальність фраз

    Банально просто мене дістала...

    Ховаю серце моє щораз

    В дощу осіннього покривало...

    ***

    Прокинусь вранці-ранком,

    Сховаю в серці ніч,

    Із росяним світанком

    Зостанусь віч-на-віч...

    Прокинуся без тебе,

    Моя терпка любов,

    Та плакати не треба,

    Собі шепочу знов.

    Тече-пече сльозинка

    І тане на щоці.

    Я серця половинку

    Стискаю у руці...

    Болить моє серденько,

    Зітхає без жалю.

    Повторюю тихенько:

    „Люблю, люблю, люблю...”

    Ще мить, і сонце небо

    Запалить, мов свічу.

    Я згадую про тебе -

    Ти тільки це відчуй...

    Вже більше не ворожу

    На квіт весняні,

    Без тебе я чи зможу –

    Не відано мені...

    А одиноке небо

    Вже сонечко вітає,

    Чи проживу без тебе –

    Ніхто того не знає...

    Плаксива зникла нічка,

    Не встигла й попрощатись.

    Вже догорає свічка –

    час знову посміхатись...

    Літо

    Літо любило, літо цвіло.

    Пахло жоржиновим квітом.

    В кров мою влилось,

    В плоть увійшло.

    Заворожило літо...

    Осінь дихнула туманами вмить,

    Мов розятрила рану.

    То не любов моя – віра болить,

    Вийшовши із туману...

    За пеленою шалу й вина –

    Де ти, високе небо?

    Випила віру свою до дна –

    В Бога, в кохання, в себе...

     

    Скільки триватиме холод – хто зна,

    Це ж бо не випадково.

    В шибку постукає якось весна,

    Повториться радість  знову...

    ***

    Хочеш...

    Рідний мій, найдорожчий!

    Серця мого радість і біль.

    Єдиний мій, мій хороший,

    Небо прихилити б тобі...

    Стати монашкою в келії –

    Неприступною, як стіна.

    Хочеш, прозорим келихом,

    Хочеш, ковтком вина...

    Хочеш, буду перчинкою,

    Щоб не знав, в чому мій секрет.

    А хочеш, гіркою скоринкою,

    Щоб солодшим здавався мед.

    Рідною... і не знаною.

    У швидкій круговерті літ.

    Єдиною. На весь вік коханою.

    Найдорожчою на землі.

     

    ***

    Я памятаю присмак твоїх губ,

    Тепло долонь і шал жагучих слів.

    Минають дні, а ти мені ще люб...

    Минають дні, а ти не відболів.

    І далі рветься серце на шматки –

    Щодня його по клаптю віддаю

    За ніжний дотик рідної руки,

    За посмішку розхристану твою.

    За випадковий погляд, за привіт

    За щастя жити кожен день тобою.

    За цей обділений любовю світ,

    Такий потрібний, як і ти –

    До болю

     

    Вересень.

     

    Вересень мрійливо усміхається.

    Жовтень мружиться з-під довгих вій.

    А листопад слізьми заливається –

    Місяць руйнування всіх надій.

    Літечко пограється і викине,

    Заморозить серденько зима.

    Тільки осінь, вітром геть засмикана,

    Задощить пелюстками всіма.

    Ми чужими станемо й далекими,

    Та розтане лід мого озерця

    В день, коли любов моя лелеками

    Навесні постукає до серця.

    І не буде більш між нами відстаней,

    Осінь не вкраде мене у тебе.

    Бо любов моя така ж розхристана,

    Як розгойдане вітрами небо.

    Молитва

    Коли догорає остання надії свіча,

    Коли не потрібна вона ні далеким, ні ближнім,

    Ховає сльозинку в рукав босоноге дівча,

    І руки до неба здіймає в молитві Всевишньому.

    Коли крок за кроком ступає біда назирці,

    А сльози біжать і біжать по засмученім личку,

    Стискає пошарпану душу свою у руці

    І Господа палко в згорьоване серденько кличе.

    Злітають із уст відчайдушні пекучі слова,

    Сплітаються, мов у канву, в щиросердну молитву,

    Де кожне зітхання, де кожна сльозинка жива,

    Нагадує гостру, мов лезо відточене, бритву.

    Коли догорає осіння надії свіча,

    Теперішнє все видається поволі колишнім,

    При світлі лампадок в пітьму відступає печаль,

    Під звуки молитви, що лине, розрізавши тишу...

    ***

    Ти нівелюєшся в мені,

    Як дифузує цукор в каві...

    Твої слова такі сумні,

    А дотики такі ласкаві!

    Усмішки теплі ваблять зір,

    Лоскочуть слух палкі зізнання.

    Та почуття твої, повір,

    Це ще й не натяк на кохання.

    Ти причаровуєш мене

    Щоранку вариш нове зілля

    Та знаю, любий, що мине

    Це тимчасове божевілля.

    Бо для кохання вічність –мить,

    Йому не владні жарти долі.

    Любов сльозою забринить –

    Відпустиш почуття на волю!

    Осенний бал.

     

    Осенний бал.

    Кружится в вальсе Осень.

    Ее сентябрь на танец пригласил.

    Он Августу с ухмылкой тихо бросил:

    «Ну что, братишка, нету больше сил?»

    Ах, как она прекрасна в этот вечер!

    И как-то по-осеннему грустна…

    Бродяга-ветер задувает свечи,

    И всюду музыка волшебная слышна.

    Прощальный бал.

    Еще чуть-чуть, и Осень

    Уйдет неспешно с нашего двора.

    Но если нас об этом кто-то спросит,

    Мы просто скажем: «Странная игра»

    Прощальный вальс – осенняя соната.

    Но нас с тобой не огорчают сны…

    Я просто знаю, что пока ты рядом,

    Надежда будет жить и ждать весны.

    Осенний лист так друг за дружкой падал…

    Когда-то это повторится вновь!

    Осенний бал… Шепну: «Грустить не надо!»

    Пока играет музыка – жива любовь

     

    Серце.

    Новела.

    Впало додолу серце. Закотилося під старий скрипучий диван і сидить там із учорашнього дня. Принишкло, налякане, анічичирк. Довкола метушаться люди, бігають в пошуках пропажі, гукають: „Агов, серце-е-е!” Родичі, друзі, лікарі... Доброзичливці і не зовсім. А то й просто випадкові вуличні роззявляки.

    З усіх- усюд сипляться тупуваті і відверто-безглузді запитання: коли? де? як? Ажіотаж – величезний! Не вистачає тільки представників мас-медіа.

    А серце просто випадково почуло, як пухкенькі рожеві вуста його чарівної власниці прошепотіли, ковтаючи рясні солоні сльози: „Він мене більше не кохає...” І завжди трішки задерикуватий носик похнюпився...

                Воно тоді закалатало часто-часто, заболіло, і раптом – скік! – обірвалося і просто впало на підлогу...

                Бідолашна дівчина віднині відчуватиме лише велику ПОРОЖНЕЧУ всередині, а ще у холодну дощову погоду там гулятимуть шибайголови-протяги. Добре, що в юної леді серце не зі скла було, не з льоду, кришталю чи ще якогось ламкого і недовговічного матеріалу, а то б розлетілося на друзки ще на півдорозі до підлоги!!!

                Та ніж бо! Серденько у неї було живе, справжнісіньке. Велике, жваве, палке й гаряче...

                Взагалі-то, воно не звикло подорожувати. Лише один-єдиний раз його віддали у чиїсь незнайомі, але напрочуд теплі, лагідні й мужні Долоні. І Серце ніжилося в них, світилося від щастя, грілося в щедрих променях ласки, купалося в любові й турботі...

                Тут, у кутку під старезним дореволюційним диваном, в темряві і густому стовпі сивого пилу, окутане павутиною Серце з легкою ностальгією і ледь помітною тінню смутку згадує ті давні добрі часи.

                Проте, так тривало недовго. Долоні з кожним днем ставали все холоднішими. Згодом вони вже не пестили його, як раніше, а просто жбурляли, мов кульку на мотузочці – то об стіну, то об підлогу... Мабуть, від нудьги. Жбурляли й спостерігали з насолодою за невимовними стражданнями бідолашного...

    Коли воно вже починало вкриватися памороззю, юна господиня змилувалася над ним, відібрала і, виснажене, змарніле – намагалася заховати глибоко в груди. Несподівано мокре від сліз серце послизнулося у її тонких пальцях...

                О, лишенько! Мабуть, обірвалося щось у ньому. Неначе зникло з єства щось вагоме, якась життєво важлива часточка, що тривалий час служила в житті

     і бампером, і баластом, і ключиком, що відмикав щастя. Натомість зявилося те, чого ніколи-ніколи раніше не було: щось тяжке й холодне. Воно, ОТЕ, ставало дедалі більшим і міцнішим. Спочатку нічим особливим не вирізнялося, тільки злегка поколювало в грудях. А згодом усе частіше нагадувало про себе і вимагало знаків уваги.

                Одного разу примхливе, воно заговорило мовою, зрозумілою тільки його носієві. Чванливо відрекомендувавшись сером БОЛЕМ, заявило, що віднині він буде новим господарем Серця. При цьому добавило, що той, хто освідчувався в коханні, назавжди розлюбив. А те, що дівчина без нього жити не зможе, означає: сенс життя втрачено. Отже, бути саме йому одноосібним і неподільним повелителем її серця довіку...

    -          А як це – кохати? Що воно – кохання? – несміливо поцікавилося Серденько.

    - Це... – на якусь мить Біль замовк, неначе збираючись з думками. – це – як дихати, як спрага у нестерпну спеку, як ходити по землі, як жити. Це дивитися в очі іншого, і бачити там себе. Кохання – це дивовижне полумя, що обпікає, але не спопеляє; це океан, якого не випити до дна; це вірус, що проникає всюди – в шкіру, кров, серце, душу. Коли помирає кохання, людина також неначе маленьку свою смерть переживає. Як і раніше, вона ходить, дихає, розмовляє, по-іншому, та все ж, усміхається – але не живе...

    – Так ось чого в мені не стало! – зойкнуло бідолашне Серденько і зайшлося диким плачем. Скрикнуло – і навіть Біль не в силі був заглушити той крик. Затріпотіло востаннє. Зупинилося... Бо що воно – без кохання?


    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июнь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    2627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Архив записей

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии