Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Сентябрь » 16 » А чи…
    10:11
    А чи…
    Петро Кондратюк

    Якось наприкінці 1960-х до Вінницького педінституту під час екзаменаційної сесії приїжджає академік Глушков, член АН УРСР та СРСР, віце президент АН УРСР, директор Київського інституту кібернетики (одного на увесь Радянський Союз), керівник творчого колективу, який створив перший в Європі комп’ютер!!!. Поколінню, що виростає зараз, й не відома атмосфера авторитаризму, остраху і покори, характерними для тієї системи. Йому й важко зрозуміти, що приїзд такої людини було подією неординарною і навіть доленосною для декого.

    — Той що? Нехай собі приїжджає якийсь дядько, — приблизно була б такою реакція сьогоднішнього студента.

    Але щоб зрозуміти тривогу тодішніх викладачів педінституту, їх внутрішній стан — в кожного ж сім'я, діти тощо — пригадаймо той шок і оціпеніння бомонду міста М під Полтавою, в яке направлявся, «пόсланий» Миколою Гоголем, ревізор. А ціль візиту академіка, як довірливо розкриє той свої карти декану фізико-математичного факультету, — відібрати талановиту молодь для кібернетичної науки і свого інституту майбутнього. Він, мовляв, не сумнівається, що «декан… — після паузи, яка ще майже й не розпочалася, в кабінеті… поспіхом прозвучало прізвище декана — усвідомлює глибину державницької справи і майбутнє не лише для нашої країни…»

     — Тут ще така деталь, так би мовити, етична — ні́яково зауважив гість. — У цьому вічному неспокої, державній круговерті лишень й встигнеш із одного літака чи поїзда в інший перестрибнути. Як казав поет: «Спокій нам лише сниться!» Я ж у Києві лише із своєї службової «Волги» і знову у поїзд — оце до вас. Навіть не вистачило часу змінити свіжу сорочку і захопити краватку...

    Допоки академік розглядав поспіхом спорожнілий кабінет декана, — звичайно, кожна ж хвилина дорога! — двері рвучко відчинилися, біля яких уже й стояв декан із білою сорочкою в одній руці й краваткою в іншій. Хоча академік і кинув погляд на свій годинник, та… промовчав.

    (Хтось може запитати: «Чому це я розповідаю про Вінницький педінституті?» Адже навчався я в Уманському. Справа в тому, що група, яка здавала математичний аналіз і на порозі якої появився їхній заклопотаний декан із високим інтелігентом в окулярах поруч, була саме та, де навчалась моя, уже пізніше, дружина. То ж ця розповідь із других уже вуст).

    Декан відрекомендував високого гостя, пояснив причину його візиту. (Хоча уже по всьому інституті блискавкою рознеслася новина: АКАДЕМІК на екзаменах!) Спочатку наголошувалося на значимості відбору кращих — талановитих! — студентів для держави (тоді завжди державу ставили на перше місце). «Тай, врешті, — завершив декан свою невеличку промову, — для когось з вас поталанить: продовжувати своє служіння Радянському Союзу у Києві, в інституті кібернетики».

    Знервовані студенти давно вже поспіхом повторювали із своїх конспектів, а викладачі, почухуючи чуби, й також щось прикидали собі… Можна зрозуміти розгубленість і навіть острах студентів. Адже ще ніколи в їхньому житті у них не приймав екзамен академік. Та ще й — який! І для якої цілі!..

    Викладач матаналізу викликáв спочатку кращих студентів до академіка. Та, як щойно з’ясується, вони — академіки — також звичайнісінькі люди! Екзамен розпочався, майже як завжди спокійно, без ніякого надриву. І студенти, після змірювання їх академіком спочатку поглядом, а потім уже вияснення розуміння глибин математичного аналізу, виходили задоволені. Адже у заліковій книжці кожного із них стояв підпис, Боже, — АКАДЕМІКА!

    Тож врешті дійшла черга і до нашої знайомої. Після того, як вона відповіла на всі питання витягнутого білета, у Віктора Михайловича (а саме так звали академіка) появилося додаткове запитання. Він намалював карл… — криву лінію і запропонував їй поставити на ній КРАПКУ! Студентка, хоча й з острахом, та ткнула тремтячим олівцем якраз на саму намальовану криву... І, очам своїм не повірила: АКАДЕМІК, порадившись з викладачем, похвалив її, поставив «п’ятірку» і власноруч розписався у заліковій книжці!   

    Та одну студентку, Світлану із Калинівки, яка також була в окулярах й високого зросту, ладно і по сучасному вдягнена, академік екзаменував більш детальніше. Відчувалося, що його вибір зупинився на ній, бо якісь її якості для радянської кібернетики уже академіком й нащупувалися. Та в ейфорії розслабленості, після тривалої напруги і досить таки успішного складання екзамену академіку, якось не помітили, що десь не стало ні його, ні … Світлани.

    І саме ця раптовість зникнення, особливо у керівництва ВУЗу, викликала не те, що здивування, а навіть обурення. Як же так! Адже усе підготовлено вже до, так би мовити, неофіційної частини зустрічі високого гостя: по-столичному накриті столи тріщали від різноманітних страв і напоїв! Перед тим, довго вияснялося, що ж п’є академік Глушков, чим закушує. Хтось навіть запропонував «по каналах» зв’язатися із столицею…

    Тож педінститут і переповнені столи чекали академіка Глушкова. А він — зник! І немає Світлани. Тут уже й захвилювалися: пропала студентка! Почали, бігаючи аудиторіями інституту, шукати портрети академіків. Десь пронісся шепіт, що також через поспіх він і грошей на відрядження не встиг захопити у себе в інституті кібернетики у Києві. Та ця формальна дріб’язковість вирішувалася ж дуже просто: педінститут оплачує готівкою, а столичний ВУЗ потім безготівково повертає. Добре, а де ж Світлана? 

    Через деякий час, оговтавшись і співставивши усе: появу академіка інкогніто і його раптове зникнення, не дочекавшись кінця екзамену разом із Світланою, і решту «дрібничок», у керівництва інституту таки викликало певні сумніви щодо … справжності академіка. Які тоді там мобілки! Добре, що хоча у канцелярії знайшлася адреса Світлани. Гайда мерщій у Калинівку! Мчалися туди інститутським авто кілометрів з 20 вкрай знервовані і врешті… І Свєта, і «академік» — тут! Він мирно розмовляє із її батьками про перспективи їх дочки у кібернетичній науці.     

    … Здали нашого уже — вінницького — «академіка Глушкова» куди слід. Невдовзі десь появилася і його мати, пояснюючи, щоб «люди дόбрі не дивувалися йому, бо він хворий на шизофренію і це не вперше з ним трапляється». Нічого так і не було чути й за сорочку декана. Чи повернуто було йому хоча б краватку. Лише після того усю групу слізно просили нікому не розказувати, що в них сам «академік» з Києва приймав матаналіз. Уже пізніше, вдивляючись у портрет справжнього академіка В.М.Глушкова (1923 - 1982), більшість знаходили напрочуд схожість із їхнім власним — вінницьким, до цього, правда, не зовсім ще відомим широкому загалу «академіком», окрім спеціального контингенту психлікарні.

    І лише тепер, уже в іншій епосі, через більше як сорок років поступово раб видушується з нас. Дружина про цю майже державну таємницю розповіла уже й мені (очевидно, з неї уже гриф секретності знято). А я вже зовсім вільно оце і вам ї  переповідаю. На вулиці інша епоха — демократія ж, свобода! Як писала Ліна Костенко у своїй книжці «Записки українського самашедшого»: хто що хоче — те й лопоче.

    Після згадуваних подій, десь уже в 1970-х, приїжджає також до Вінниці, і також із Києва, і так… академік, всесвітній велетень хірургії серця Амосов Микола Михайлович. Всі ми пам’ятаємо його завжди скромно усміхненого із стрункою, як стебло пшениці, статурою, якого у 2002-му році у віці 89 років не стало серед нас. (Написана ним у другій половині 1960-х книга «Мысли и сердце» буде ще довго дивувати людство власними зізнаннями і муками Хірурга за долю дівчинки з косичками, що полетіла у вічність, серце якої він не втримав у своїх руках. Де він через те серце до свого скону безжально картає себе, тією косичкою, половинить свою душу, шматує її як — справжньою косою!) 

    … Після усіх офіційностей, як годилося тоді, — неофіційна частина. Звичайно, вінничани завжди виділялися своєю гостинністю. Саме тому і це місто назвали так. Бо ще в чумацькі часи, сповна навантаженні сіллю вози, десь тут і переставали скрипіти: зупинялися саме на перехресті доріг, де стояла корчма із добрим вином. Звідси і пішла назва: виноè винни́ця è Ві́нниця. Тож столи так само, як і при «Глушкові», мо’й більше, уже чекали й Амосова. Як мій товариш розповідав, що не так чекалося самого гостя, як хотілося швидше позбутися нестерпних мук, спричинених переповненими столами, самим господарям, вкрай знервованим і зголоднілим уже в пізню годину.

    Усі потайки зиркали на двері. Та вони, ніби замуровані, не відчинялися. (Ніби були такі незворушні, як он неподалік — в бункері ставки Гітлера «Вервольф» у Стрижавці). Та врешті вони таки тихенько відчинилися і до зали вітерцем впорхнум Микола Михайлович. Усі вмить пожвавішали, майже з нестерпним полегшенням зітхнули і малиново-теплі усмішки розлилися по змарнілих уже обличчях присутніх. Після запрошення до столу усі з гідністю, нібито й не поспіхом, та квапливо позаймали свої місця, поближче, звичайно, та ні — не до академіка, а до… запечених поросяток, що із веселими рильцями гостинно порозлягалися на столах.

     Амосов підійшов до крайнього із них. Його відчутно довгий, досить довгий, …  нестерпно уже довгий погляд в гнітючій тиші ковзав по горбкастих столах… Потім він чомусь… обернувся назад до дверей (нібито хотів тікати!), ні́яково опустив голову й, таки  присідаючи біля ріжечка довгого стола, ледь чутно промимрив:

    — А чай у вас є?..   

    … Надіюсь, зрозуміло, чому, коли говорилося про Амосова, що він «також із Києва» і що «так… академік» — рука далі не послухалася, щоб дописати «…ож».

    Нічого нового немає під сонцем… навіть і «академіки» чи й «проффесори» вже були, є і будуть! І коли сьогодні, уже в XXI столітті, часто просто стають нестерпними політична тріскотня, брехня і бруд, що лавиною Ніагарського водоспаду ллються із телеекранів, вже у відчаї не хочеться й кричати. Хочеться просто, по-людські, подивитися в очі і запитати: — А чи Ви не академік з Вінниці, бува?..

                           

     

    Просмотров: 630 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    30

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии