 Фото Олени Герасименко
Олена Герасименко
Цьогорічні погожі дні 19-30 вересня для членів
літературно-мистецьких об’єднань Теплика, Ладижина, Бершаді, Тростянця,
Тульчина запам’ятаються як дні спілкування з великим Кобзарем на Богом даній
йому батьківській землі, митями дотику до сердець невидимих струн духовного
зв’язку з поетом, художником, генієм, пророком. Дводенна екскурсія на Черкащину
відбулася за благодійного сприяння кандидата в народні депутати до Верховної
Ради Анатолія Сергійовича Матвієнка.
Село! І серце
одпочине.
Село на нашій Україні
–
Неначе писанка,
село.
Зеленим гаєм
поросло.
(Тарас Шевченко).
Поїздка на
батьківщину Шевченка для митців - не просто подорож: люди з особливо тонким
світосприйняттям, розчулені спогляданням довкілля та словами екскурсовода,
здавалося, перенеслися в часі до тих днів, коли маленький Тарасик босоніж бігав
оцими стежинами, вперше пізнаючи добро і зло, правду і кривду.
Це про цю хатину,
про це мальовниче обійстя писав колись Тарас:
І досі сниться під
горою
між вербами та над
водою
біленька хаточка. Сидить
неначе й досі сивий
дід
коло хатиночки і
бавить
хорошеє та кучеряве
своє маленькеє
внуча.
І досі сниться,
вийшла з хати
веселая, сміючись,
мати,
цілує діда і дитя,
аж тричі весело
цілує,
прийма на руки і
годує,
і спать несе. А дід
сидить…
Моринці.
За переказами, назва
села походить від того, що перші поселенці займалися лісовим бджолярством, і
«морили» комах, аби добути мед з вуликів.
Фото: батьківська хата в с. Моринці.
Батьківська садиба
в Моринцях з розкішним яблуневим садом, криниця з дерев’яним цямринням,
реконструйована хата під солом’яною стріхою з колискою, що вигойдала
майбутнього Кобзаря, розкішний кущ калини, вогники кучерявих чорнобривців,
айстр, безсмертників, запашні трави у світлиці, нехитрі родинні речі та ще одна
хата – діда Якима Бойка - все огортало неповторною аурою присутності поета та
України – самобутньої, етнічної - справжньої. Поодиноке листя шурхотіло в
повітрі, а здавалося – крила ангелочків над головами. «Неначе в раю» - мимоволі
спало на думку, яка пронеслася півсвідомим спалахом, і тут же загасла, щойно
згадалися слова поета:
«За що, не знаю,
називають
Хатину в гаї тихим
раєм.
… Я не знаю,
Чи є у Бога люте
зло,
щоб у тій хаті не
жило?
А хату раєм
називають!»
Після відвідин
красеню-музею та хатини, де любовно зібрані земляками експонати - свідки перших
кроків пізнання поетом земного світу, що належали в свій час сестрі Катерині,
брату Йосипу та батькам Тараса Шевченка - поміж яблунь, розкішно всипаних
червонобокими плодами, поміж кущистого живоплоту, оксамитових трав’яних килимів
з вкрапленими в них квітами тиха та затишна алея привела нас до яру, до могили
матері поета.
Там матір добрую
мою
ще молодую у могилу
нужда та праця
положила…
Фото Олени Герсименко: могила матері Т.Г. Шевченко
У світи кращі вона
перейшла в сорокарічному віці, залишивши діточок у тузі та стражданні. Дивно,
але в оцьому тихому мальовничому куточку, де внизу виднілася копанка посеред
дерев, викопана батьком Тараса, і в якому, за переказами, купався малюк; де
посеред довкілля чутно, як вітерець перебирає чутливими пальцями осінні струни;
де високий хрест посеред ніжних квітів, зелений барвінок під розкішним
калиновим кущем – чомусь зовсім не виникало знайоме нам відчуття могильного
холодку поза спиною: якийсь тихий спокій і розчулення заповнювало груди і
проникало попід вії, витискаючи очисну сльозу вдячності і любові до Бога, що
дав Україні матір великого Сина.
Височіє прекрасної
роботи пам’ятник матері Катерини Шевченко з дитям на руках. Встановлено
капличку.
Пригостившись
наприкінці смачними яблуками з Шевченкового саду та люб’язно подякувавши
екскурсоводу, продовжили нашу подорож до села Шевченкове (в минулому Кирилівки,
а коли бути точним, то Керелівки).
У вересні 1843
року, відвідавши рідну оселю, Тарас Шевченко намалював хату, в якій пройшло
його дитинство. За цим зразком та з дотриманням технологій, характерних тому
часові та місцевості, відтворено її копію. Саме її нам вдалося побачити,
відчути серцем ту любов, яку поглинав біль, пронизуючи поета при згадці домівки
в Керелівці.
Образ батьківської
хати супроводжував поета в далекому засланні і навівав смуток.: «Село! И вот
стоит передо мной наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною
крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблоня с краснобокими
яблоками, а вокруг яблони цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей
терпеливой, нежной няньки!» (Княжна).
Ось вони – земля
Кобзаря, стежини Тарасового дитинства! Низький уклін Вам!
Подвір’я з плетеним
лозою тинком нагадало бачені мною в дитинстві подібні хати, вкриті «куликами»,
з призьбою, на яку можна присісти в час відпочинку, та подібні живоплоти (адже
я сама родом з тих країв). Щоправда, в моїй пам’яті хати виникають веселими,
побіленими, підведеними жовтою або червоною глиною.
Корсунь-Шевченків
Дорога привела нас
в Корсунь-Шевченків, який дістав нинішню свою назву в 1944 році на честь
Кобзаря (село Моринці всього за 34 км).
Тут ми відвідали
Державний історико-культурний заповідник, чудовий музей бойової слави, відомий
далеко за межами України з унікальними експонатами та панорамами битви військ
Богдана Хмельницького і 26-тисячною армією польсько-шляхетського війська в 1648
році, та військової операції по оточенню і розгрому 80-тисячного угрупування
німецьких військ в районі Корсуня, за яку Корсунь-Шевченків був нагороджений
Орденом Вітчизняної війни І ступеню.
Ми мали можливість
помилуватися кам’яними валунами та краєвидами річки Рось, Чудова сонячна погода
дозволила зволожити у ній втомлені ноги, прогулятися парковою алеєю, що вела до
замку Лопухіних, сфотографуватися на згадку під старезним каштаном, пам’ять
якого, очевидно, зберігає багато історичних подій, а можливо, і самого Тараса
Шевченка.
Тут на нас чекали
члени місцевого літературно-мистецького об’єднання, і ми до пізнього вечора в
тіні крислатих дерев розповідали про себе, ділилися творчими набутками, читали
вірші.
Канів
До Канева ми
прибули втомлені, але в гарному настрої. Всю дорогу нас розважала теплицька
«народна» гумористка Раїса Гарбуз, лунали пісні. Ліс нічної пори зустрів несподіваних
гостей тихим шурхотом опадаючого листя та вологою настороженістю, але
рано-вранці він відкрив нам свої гостинні принади: тиша, сонечко, неповторні
аромати грибно-осіннього настою та поодинокі пташині голоси налаштовували
кожного на мистецько-поетичний лад. Вранці автобус повіз туди, куди нам
хотілося дістатися якнайшвидше: на гору, відому всім під назвою Тарасова
(Чернеча), де спочиває великий Кобзар.
«Реве та стогне
Дніпр широкий…» - словами цієї зворушливої, мало не з пелюшок знаної кожним
українцем пісні зустрічав нас Кобзар на Тарасовій горі. На високій кручі стоїть
його постать, наслухаючи, як «реве ревучий», а довкола осінні барви вплітаються
в павутинки, знехотя розбавляючи зелену палітру бронзово-золотавими кольорами.
Летять білі нитки разом з осиротілими поодинокими листочками аж ген-ген високо,
мало не попід хмарами, понад сивим Дніпром, аби впасти десь вдалині на хвилю, і
плисти за течією хтозна куди – як, буває, людська доля жене чоловіка світами,
аби дати йому зітліти в невідомості, а чи спалахнути зорею. Сонце гріє
по-літньому щедро, незважаючи на жовтень.
Довго піднімалися
сходами, які становили частину меморіальної композицію загального комплексу
споруд і створювало відповідний настрій у відвідувачів. Серце вистукувало
божевільний ритм в грудях – і не тільки від фізичної напруги – кожен крок
наближав нас до могили великого Пророка… Дорогою зупинилися біля кам’яної плити
з надписом:
«Дай же, Боже,
коли-небудь,
Хоч на старість
стати
на тих горах
окрадених
у маленькій хаті.
Хоча серце
замучене,
поточене горем,
принести і положити
на Дніпрових горах»
(Тарас Шевченко)
Важко передати
словами почуття усіх нас, хто в той час стояв біля могили поета. Серед
присутніх почулося тихе: «Ось де мали б складати присягу президенти».
«Реве та стогне
Дніпр широкий…» - словами цієї зворушливої, мало не з пелюшок відомої кожному
українцеві пісні зустрічав нас Кобзар на Чернечій горі, перейменованої
канівчанами на Тарасову. На високій кручі стоїть його постать, наслухаючи, як
«реве ревучий», а довкола осінні барви вплітаються в павутинки «бабиного літа»,
знехотя розбавляючи зелену палітру бронзово-золотавими кольорами. Сонце гріє ще
по-літньому щедро, та в усьому відчувається насторожено-урочиста пора переходу
природи зі стану буяння до спокою й тиші.
Біля підніжжя:
квіти, квіти – штучні і свіжі, принесені відвідувачами і ті, що ростуть тут і
живляться земними соками.
Перепоховання тіла
Кобзаря відкрило нову епоху в історії Чернечої. Її відлік почався 22 травня
1861 року – з часу, відколи він довічно оселився на Україні, за власним
Заповітом:
«Як умру, то
поховайте
мене на могилі
серед степу
широкого
на Вкраїні милій,
щоб лани
широкополі,
і Дніпро, і кручі,
було видно, було
чути,
як реве ревучий…».
Поклали квіти і
довго стояли мовчки, вслухаючись у слова, що розносилися над Дніпром,
здіймалися аж попід хмари, пронизували гостро і серця, і душі…
Відвідали перший
народний музей Кобзаря, який було збудовано народним коштом – «Тарасову
світлицю» в 1884 році. Неподалік – чавунний хрест-монумент за проектом
академіка архітектури Віктора Сичугова.
Не міг нікого
залишити байдужим літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка на Тарасовій
горі, що був відкритий після тривалої реконструкції напередодні дня
незалежності 23 серпня 2010 року, та його нову експозицію. Щойно переступивши
поріг, зустрічаєшся поглядом з Тарасом різних періодів життя. Основою
організації музейного простору є концепт «Доля, Муза, Слава» (за словами самого
Шевченка, триптих «Доля, Муза, Слава», Нижній Новгород, 1858 рік). Експозиції
розташовані саме в такій послідовності. Відеотрансляція над головою - посеред
сивих хмар пливуть слова з творів Кобзаря (вічне небо Шевченка). Вражають
неповторні, унікальні експонати, серед яких багато речей, що належали особисто
поету, документи, картини, камінь наріжний та китайка, яка, за козацьким
обрядом, покривала тіло Кобзаря. Експозиційний розділ «Муза» дозволяє ширше і
глибше осягнути талант Т.Г.Шевченка – художника, а також зрозуміти життя,
побут, оточення, що надихало його на творчість. Історичні матеріали свідчать,
що саме під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв, вдалині від
України, він відчув, яким є його справжнє покликання, побудити в ньому
поетичний талант. Період сходження до слави проліг через поезію і нові страждання.
Розділ «Слава» - то своєрідне бачення образу Кобзаря митцями різних часів, аж
до нинішніх. Меморіальний зал розповідає про смерть, похорони, перепоховання і
впорядкування Шевченкової могили в Каневі, відвідання могили почесними
шанувальниками Генія, митцями, та відзначення ювілейних Шевченківських дат.
Невмируще Кобзареве слово перекладене 150-ма мовами світу. Я відчула
надзвичайне хвилювання біля могили великого Кобзаря. Можливо, кожному українцю
варто прийти сюди, аби осягнути свою причетність до історії України, єдність з
його народом, відповідальність за майбутнє.
Цього дня відбулася
екскурсія містом, з якої вдалося довідатися досить багато цікавого, зокрема,
його історію, яка відкрила підняла ширму, аби повідати нам свої таємниці аж від
часі кам’яного віку. Адже це місто було серцем Давньоруської держави, відчуло
розцвіт козацької слави, гартувалося в буремні роки революції та світових воєн.
Біля прадавнього
Успенського собору, в якому відспівували тіло Тараса, з високої кручі, ми
милувалися краєвидами Дніпра, відвідали музей Аркадія Гайдара та його могилу з
гранітним пам’ятником. Дізналися про те, як загинув улюблений письменник.
Незважаючи, що трапилося це селі Ліплявому на Полтавщині під час бойових дій в
роки Великої вітчизняної війни, його було перезахоронено до міста Канів в 1947
році. Чому? – постає питання. Виявляється, один з героїв його роману
Мальчиш-Кибальчиш дуже любив місце на крутій горі, де внизу синя-синя річка:
«Пливуть пароплави – привіт Хлопчишеві! Пролітають льотчики – привіт Хлопчишеві!
А пройдуть піонери – салют Хлопчишеві!»
Потім знову була
зустріч - з членами канівської літстудії «Зорянка». Щирі, задушевні слова,
пісні та вірші в авторському виконанні довершили наші вкрай переповнені
враженнями почуття.
Поверталися на Вінничину
пізно увечері, стомлені напругою та хвилюваннями дводенної екскурсії, але
щасливі. Всю дорогу нас розважала гумористка з Теплика Раїса Гарбуз. Жалкували
тільки про одне: що забракло часу для ближчого знайомства між собою. Аби
виправити цей недолік, вирішили організувати зустріч в одному своїх районів.
       
   
  
Фото Олени Герасименко: Моринці, Корсунь-Шевченків, Канів
|
