Петро Кондратюк

Як тут не згадати нашого, до глибини мудрого Тараса Шевченка:

           Ну, що б, здавалося, слова?

                                   Слова та голос — бiльш нiчого,

                                   А серце б'ється, ожива,

                                   Як ïх почує...

Саме слово — ЧУМАКИ — не лише війне стариною на нас, але й обізветься якимсь душевним трепетом: адже все це пов’язано не лише з нашими пращурами, але й сучасниками, одного з яких я ще застав. 

… Через дорогу від мого дядька Кондратюка Федора і тітки Тетяни жив славний господар, від землі мудра людина — Рябокінь Никифір (як на мене,  просто не справедливо було б у всіх наших метушливих буднях не згадати таку неординарну особистість). Його прізвище й справді відповідало могутній його постаті із зважніло звисаючими довгими руками, що закінчувалися великими кулаками із, як у більшості трударів, зчорнілими й потрісканими долонями. При ходьбі він опирався на ціпок, бо одна нога в нього була скалічена й коротша. Обличчя його було видовженим, ніби вирублене з дуба, із великим, мало не квадратним, підборіддям.

Дядько Никифір увесь вік трудився, був хорошим сім’янином. Із тіткою Наталкою нажили трьох діток: Аню, Тетяну і Василя. Він мав велике господарство, пасіку. Сам змайстрував  ручну маслобійню, яку й показував мені: видовбаний  дерев’яний циліндр, в середині якого рухався поршень із отворами, крізь які і пробігало молоко і з часом — утворювалося масло. (Нам же доводилося тоді у великій пляшці — «восьмушці» — на зміну із сестрою Вірою годинами його бовтати, щоб те масло почало на кінець збиватися у грудочки, а потім — в одну чималеньку грудку).

Коли бував у дядька Федора, то й дядько Никифір також часто приходив і сідав осторонь на лавку. Перед нами простягалися донизу городи, які впиралися у ставок, а далі — йшли маленькі вже людські хати, за якими піднімалися широкі, аж до горизонту, колгоспні поля, за якими вже далі вони й опускалися до самого Бугу. Ця застигла широчінь, яка проціджувала рожеве сонячне проміння, якась застиглість часу, цей далекий горизонт, за який людині завжди хотілося заглянути, очевидно і дядька Никифора спонукали до спогадів. Він, не кваплячись, закручував цигарку, й далі, дивлячись через ставок у далечінь, подумки вертався у нелегку, як й для всієї країни тоді, свою молодість.

— Хіба це риба зараз! — дядько ледь помітно ріжечком свого підборіддя показує на ставок. — Колись, бувало, піду вечором, покладу один раз фатку, а сам — оце як зараз — скручу цигарку і під вербою викурю її: й витягти уже не можу — повно карасів! Виволочеш її, бувало, на берег — то й не завжди у відро вбереш…  

На дворі тихо. Злегка доноситься гамір села і тихенько зрідка зашкварчить тютюн у дядьковій цигарці. Той, затягнувшись, й продовжує:

— А он на тому полі, — ткнув пальцем на горизонт оповідач, — ще до «каліктівізації» і збиралися хазяї на своїх підводах на пробну ніч перед тим, як вирушити до Гадеси. Я також їздив з ними не один раз...

Розповідь дядька Никифора заводить в далекі часи чумацькі, у прадавню вже нашу історію. Коли уже пізніше читатиму 3-х томну «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855-1940) — не покидатиме відчуття, що багато з того я уже чув на тому подвір’ї із розповідей дядька Никифора.

Збиралися Побірські чумаки на окрайці поля наприкінці дня. Перед ними в золотавому сонці смугою розтягалося наше село, за яким на межі із Соболівкою бовванів великий курган, який також споглядав захід сонця. Скільки віків він це робив, чи й тисяч років — залишиться вже таїною. І скільки чумацьких возів проскрипіло повз нього, направляючись до Одеси чи й у Крим, — також ніхто й не взнає. Окрім, хіба що вітру і — зірок, котрі все бачать й знають усе достеменно. 

Ще раз всі оглядали своїх коней (чи із підков не випали ухналі), вози, упряж, змащували букші коліс дьогтем, провіряли прикріплений і накритий крам, який збиралися продати в Одесі, щоб потім, скупившись бозна чим, знову вертатися у довгу і небезпечну подорож додому.

Після чого, як розповідав дядько Никифір, вони розставлятимуть з десяток возів — у коло. Так само, як це й робили запорозькі козаки, що часто слугувало їм укріпленням: їхнім похідним фортом. Хоча наші чумаки й навряд чи читали згадувану «Історію запорозьких козаків». Та перекази, оповіді, епоси, пісні, що передаються віками, провідниками чого були наші кобзарі, то — велика мудрість і пам'ять нашого народу. (Прикладом чого є, хоча б, «Іліада» й «Одіссея», які Гомер записав також із народних переказів, співів тодішніх бардів десь через більше чотирьохсот років після Троянської війни). Саме через те, щоб викорінити пам'ять народну, нашу багату і горду історію, українських кобзарів підступно і цинічно знищили¹ під Харковом у 1934 році. 

В центрі возяного кола, як розповідав дядько Никифір, розставляли багаття, на якому розпочинали варити куліш. Невдовзі до них — щоб провести — приходили їхні дружини чи матері, яким також насипався свіжий куліш із зажареною на шматку сала цибулею, запах від якої разом із живим димом з незвичною насолодою, похрумуючи траву, вдихали навіть й їхні друзі-коні.

Разом із заходом сонця зі сходу — із лісу Плоске — поволі виповзатимуть, приплюснуті днем десь у заростях, сутінки. Хоча жаринки вогнища мерехтливо ще й відганятимуть пітьму, та всім стає зрозуміло, що слід прощатися уже: адже наших чумаків чекає далека (біля трьохсот кілометрів), тривала й часто небезпечна, подорож.

Попрощавшись, дружини і матері відходять і уже з віддалі, зупинившись, триперстям перехрещують своїх чоловіків, дітей, які тим часом умощуються вже: хто на возі, накрившись свиткою, хто — під ним, підстеливши її на нагріту за день землю. А вранці, ще лише забринить десь з-за Теплика наше — Подільське — сяйво, як табір сповнюється гомоном: бряжчанням упряжі, фирканням коней, щоб згодом направитись до переправи Бугу у Завадівці-Сумівці, а там й дальше через Балту — до Одеси. (Саме тут й переходив, лише з тієї сторони, Божу річку у 1654 році православний патріарх Антиохійський — Макарій Третій, коли рухався через наші краї до Московії).

… У сьомому розділі 2-го тому згадуваної «Історії запорозьких козаків» йдеться про так звану битву під Солоницею в середині травня 1596 року між козаками, під проводом Наливайка, Саули й Шостака, і військом польським, яким керувавпольнийЖолкевський(заступник командувача армією Польського королівства).

Козаки стояли табором разом із своїми дружинами і дітьми за річкою Сулою в урочищі Солониця, що за п'ять верст від Лубен. В результаті довірливості² козаків, полякам вдалося їх перехитрити. Вони змушені були 8 червня видати Наливайка полякам. Та Жолкевський поставив ще одну вимогу: аби насамперед кожен пан узяв серед козаків свого підданого, якого впізнає, навіть коли б цей підданий уже п'ять років належав до козацького стану. Вислухавши цю вимогу, козаки відповіли, що вони на все готові, але видавати своїх товаришів не бажають і боронитимуться до останньої краплі крові. (Викликає просто подив і захоплення цей моноліт козацької дружби і єдності: стояти на смерть один за одного. Адже вони усвідомлювали, що були— приречені!!!)

Сили були не рівні…З 10 тисяч козаків, їхніх жінок і дітей, врятувалося лише — півтори тисячі під проводом Кремпського, які втекли у степ…

… Та, окрім нашого подиву козацькій мужністі і трагізмом цієї битви, нас цікавлять згадувані вже укріплення із возів, подібно яким і використовували наші чумаки разом із дядьком Никифором більше, ніж через чотириста років, розставляючи їх саме колом на околиці нашого села Побірки і далі під час чумакування наприкінці 1920-х.

 Ось як про це описує Дмитро Яворницький: «Вони зробили коло з чотирьох рядів возів, скувавши колеса возів між собою ланцюгами; всередині, за рядами возів, викопали навколо рів і вздовж рову насипали високий, вище возів, вал; між ровом і валом у різних місцях зробили кілька воріт, а навпроти кожних воріт, для прикриття входу в табір, насипали пагорби, на кожному з яких поставили гармати; крім того, у центрі табору влаштували високі, вище валу, зруби, заповнені землею, і на них встановили окремо гармати. Загалом козацький табір одним боком виходив у степ, а другим примикав до непролазних боліт ріки Сули».

В результаті того, що людина сотні тисяч років (а то й мільйони — хто скаже напевно!) мало що й змінилася, то цікаво, як на мене, спостерігати за, скажемо, логікою речей, подій, закономірностей, пов’язаних із нею. Ось приклад.

У невеличкому оповіданні Івана Буніна⁴ (1870-1953) «На край світу» (1894) йдеться про висилку із села з південних степів України за тисячі верст у невідомий їм і не чуваний ними Уссурійський край — «на край світу». За селом в долині, біля старовинної церкви, як колись бувало, коли козаки вирушали в похід, урочисто провели молебень.

Потім був крик, голосіння тих, хто змушений був ще тут залишатися. Адже всі знали, що бачились із своїми рідними востаннє. І караван з підвід якомога швидше помчався у невідомість, щоб минути цих душевних мук. Серед тих, хто залишився, був одинокий старий Василь Шкуть. Хоча він і зміг би ще дійти туди разом з своєю родиною, та — за це треба було заплатити 70 карбованців. А де ж він їх візьме! Адже й свою хату продав, щоб за дітей заплатити і не розривати їхню сім’ю. А доживати йому дозволили у колись своїй хаті. І — «це треба зробити —якомога швидже…»  

Караван ще зупиниться у своєму, близькому їхньому серцю, степу «циганським табором». Та далі у невідомих, чужих і диких краях, долаючи десятки річок, вони неодмінно облаштовуватимуть свій табір на ночівлю як це робили їх діди і прадіди, — стаючи колом.

             Іван Бунін любив Україну, бо й своє коріння, яке сягало XV століття, мав саме тут — на Волині. Тому він так тепло і зворушливо, як про власну біль, писав про неї. Та наприкінці XIX століття він через цензуру й не міг написати правду до кінця. Він залишив нам лише здогадуватися, самим шукати згадувану логіку речей. А й справді — за що ж так  каралося українське мальовниче село Великий Перевіз, що в степах України, яке враз споловинилося?

У «Весна 1944-го» йдеться про два «знамениті»  укази Катерини II. Один з них був про виселення із Новоросії українців і на їх місце завезти російських поміщиків й іноземців і таким чином колонізувати ті землі.

Згадувалося, що доручено це було робити Олександру Суворову, який за лічені дні і виселив з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі!

Ось де й знаходиться загадка Буніна, яку він так і не розкрив для нас (хоча знав же!), чому старий Василь Шкуть продав свою хату і мусив ще сплатити по 70 карбованців за стать жіночу: жінку і дочок (тобто, «не чоловічу стать»). Вдуматися лише у цей цинізм Катерини II: мало, що вона насильно чоловіків випровадила із їхнього мальовничого села в Уссурійський край (натомість заселивши ті краї переважно росіянами),  та ще й окрім цього заробила на їхніх дружинах, які мусили сплатити данину за своє слідування за чоловіком!!!

Її внук — імператор Микола I — уже не наважився брати платню у дружин декабристів, які добровільно послідували за своїми чоловіками у Сибір після виступу на Сенатській площі у грудні 1825 року.

                                 ———————

¹ У Харкові (столиці УРСР) в грудні 1933 року відбувся пленум Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв. На ньому було названо українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру —  «класово-ворожими». (Команду з Кремля «фас!» — подано!)

… Через рік — у грудні 1934-го і також у Харкові — ніби то на з’їзд з усієї України було зібрали близько 300 (зустрічається й 337) незрячих кобзарів і лірників. Потім під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів СРСР, що мав ніби то відбутися у Москві, їх повантажили до ешелону і повезли до околиць станції Козача Лопань, віддаленої від Харкова на 40 км.

Як смеркло, усіх їх вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл… Коли все було закінчено …, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Один з них ще зостався у моїй дитячій пам’яті, якого із бандурою через плече і торбиною ззаду вів маленький хлопчик повз наші ворота з Глибочка на Соболівку. Коли розповідав це друзям, то вони казали, що це приснилося  мені. Та щойно моя сестра Віра (старша на чотири роки) підтвердила, що й вона це пам’ятає.

²От уже ця наша довіра… Б. Хмельницький і українська старшина повірили царю у Переяславі в 1654 році і присягнули на Євангелії (хоча посол Московії Бутурлін відмовився це робити, бо — «цар своїм холопам не присягає»).

Уже пізніше М. Грушевський також вірив Леніну, що вони не підуть війною на Україну. І лише коли М. Муравйов³ стріляючи із лівого берега Дніпра гарматами, підпалив його бібліотеку, скаже: «Моя віра в Москву згоріла разом із моєю бібліотекою».

Повіривши Л. Кравчуку, ми знищили ядерну зброю. 25.12.96 р. радіо «Свобода» передало: «ЦРУ робить секретну доповідь президенту Клінтону: після розпаду СРСР між Росією і Україною — неминучий конфлікт, який може привести до ядерної війни. Отже, ядерні ракети слід ліквідувати».

Що поспіхом і було зроблено…

³ Через шість місяців і сім днів він прикладе маузер до своєї скроні.

⁴ І його, окрім незлічимої кількості, виштовхнула революція 1917-го з Росії. У 1933 році Івану Буніну, першому росіянину, було присуджено Нобелівську премію по літературі за його короткі оповідання. Потім ще будуть Борис Пастернак у 1958 рік за його роман «Доктор Жеваго» (його примусили⁵ зректися цієї нагороди і лише 9 грудня 1989 року Нобелівський диплом і медаль були вручені у Стокгольмі його сину Євгенію Пастернаку), Михайло Шолохов у 1965-му і Александр Солженіцин у 1970 році.

⁵ Нещодавно (березень, 2013) радіо «Свобода» (російське) кілька разів повторює фрагменти із виступів на засіданні Московського відділу Спілки радянських письменників 31 жовтня 1958 року, де жорстоко засуджувався, просто знищувався Борис Пастернак за його роман і присудження йому Нобелівської премії. Домінував тон, завданий Микитою Хрущовим, який грудо висловився про Пастернака: «Навіть свиня не гадить там, де їсть». Борис Польовий назвав Пастернака «літературним Власовим». А завжди услужливий Сергій Михалков⁶ написав навіть байку про «некий злак, который звался пастернак». Інший виступаючий порівнював роман «Доктор Жеваго» із «сорока тисячами кілометрів навколо свого пупа» тощо. На все це пізніше Борис Пастернак відповість:

Но и так, почти у гроба
Верю я, придет пора —
Силу подлости и злобы
Одолеет дух добра.

(Через два роки Бориса Пастернака не стане).

Та, як на мене, цікаво-повчальним є те, що вів це збіговисько Сергій Смірнов (1913-93), який, прозрівши, свою поему «Засвідчую сам» (1967) закінчує наступними рядками:

                                 …Как поэт, итожащий потери,

                                 Объявляю линию свою:

                                 Ни в каких богов теперь не верю,

                                 Ни  каких икон не признаю!..

⁶Михалков Сергій Володимирович (1913- 2009), Героя Соц. Праці, лауреат Ленінської премії, трьох Сталінських премій, кавалер ордена Андрія Первозванного. Він є співавтором із журналістом і поетом Габріелем Ель-Регістаном гімну Радянського Союзу, в якому згадувалось слово «Сталін», через що після його смерті гімн виконувався аж до 1977 року без слів  — лише мелодія (до 1943 року гімном СРСР був «Інтернаціонал»). Після розкриття Хрущовим культ особи Сталіна, Міхалков у гімні замінив слово «Сталін» на «вождя». Коли ж після розпаду СРСР на стару мелодію треба було написати нові слова, звичайно, це уже вкотре робить С.Михалков.

Це в тому числі й про нього писав Євген Євтушенко у вірші про Галілея:

                                   Ученый, сверстник Галилея,

                                   Был Галилея не глупее:

                                   Он знал, что вертится Земля,

                                   Но у него была семя…