Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2015 » Март » 13 » Чумаки (продовження від 18.03.13).
    17:11
    Чумаки (продовження від 18.03.13).

    Фото: Петро Кондратюк

    29 жовтня на нашому сайті відбулась презентація книги Петра Кондратюка «На зламі епох», з уривками якої ще раніше ми знайомили вас, шановні читачі.

    Сьогодні ми продовжуємо публікацію книги, яку, до речі, завдяки старанннями автора  можна знайти в районній бібліотеці смт Теплика.

    Посвячується Анатолію Григоровичу Ковтуну, якого наприкінці літа 2014-го не стало серед нас.

                                                Як величезна скала відірвалась у море,

                   І меншою стала Вкраїна для нас…

    Збереглися унікальні спогади про моє село Побірку, написані нашим односельцем під назвою «Із спогадів самітника коптської пустелі», надруковані у книжці «Київська старина» (1887), котрі нещодавно віднайшов наш затятий краєзнавець Анатолій Ковтун (1958–2014). Ці спогади заводять нас у першу половину XІX ст. до наших прапрадідів, і, окрім іншого, також стосуються чумакування.

    Аверкій, а саме так звали автора спогадів, народився в 1820 р. в Побірці (раніше від мого батька рівно на 100 років). Він описує своє дитинство, навчання в дяка, побут тодішньої Побірки, місце і роль церкви в їхньому житті. Про своїх надзвичайно набожних батьків, особливо маму, яка щовесни спочатку носила його, а потім водила в Бершадський монастир молитися (раніше – у Гранівський). Батьки були підлеглими кріпаками графині Олександри Потоцької.

    Хоча батько був неграмотним, зате знав багато біблійних притч, які в ранньому дитинстві часто розказував сину. Особливо любив він співати про Святу Варвару: «Свята Варвара на муки ставала, Що три вікна в бані збудувала». (Її мощі й досі зберігаються у Володимирському соборі Києва, про що йтиметься у «Великомучениця Варвара»).

    Його бабка, також глибоко віруюча, була дочкою побірського священика. На своєму довгому віку вона багато бачила і часто розповідала Аверкію про розлючених гайдамаків, які всіх ляхів і євреїв в окрузі «вирізали до ноги», і про розправу з ними поляків, про набіги татар, про злодіяння конфедератів, які жорстоко переслідували православних українців.

    Були вони середняками, мали навіть свого наймита, який великими снігами, бувало, носив шестилітнього Аверкія до школи (навчання розпочиналося, коли випадав сніг, і закінчувалося – коли він танув: далі треба було допомагати по господарству: пасти гуси тощо). Пізніше іноді за нього наймит відбував і панщину.

    Йдеться тут і про чуму, яка забрала багато побірчан в 1848 р. (вочевидь, когось з моїх родичів також, про що лише тепер дізнаюся вперше). Тільки в сім’ї Аверкія спочатку захворіла його мама і він. Після двох тижнів перебування в лікарні мати померла (виявляється, тоді вже була лікарня, очевидно, також у Соболівці). Незабаром помер його молодший брат і двоє його діток. Його дружини не стало пізніше. (З восьми осіб – померло п’ятеро).

    Та особливо яскраво описані враження, які зосталися на все його життя, про чумакування спочатку разом з татом (вперше, коли йому було сім років) волами з Побірки до Одеси, куди вони возили часто і не свою пшеницю, а назад – різні попутні вантажі чи сіль і рибу для продажу на базарі. Один раз доводилося навіть возити дуби, очевидно, з лісу Плоского в Миколаїв для будівництва кораблів. Нічого приємнішого у своєму житті, як ті подорожі, які тривали тижнів п’ять-шість, а іноді і більше, він не знає (а здійснив він їх аж 25).

    Збиралися чумаки валкою: возів 50–60. До них приєднувалися з навколишніх сіл. Вирушали вони лише в будній день. У дорозі в них був суворий порядок. З самого початку чумаки обирали собі гідного отамана, котрого за чумацьким звичаєм і слухалися всі (був ним і Аверкій). Він вів рахунки всім дорожнім витратам, призначав по черзі сторожів, мирив, коли хтось сварився. Слідкував за розрахунками з чумаками в Одесі переважно євреїв, які весь час намагалися їх обдурити.

    Чумаки виступали на світанні. Херсонська губернія, якою здебільшого пролягав їх шлях, була тоді мало заселена. Цілий день, бувало, ідуть вони й не зустрінуть живої душі. Навкруги – лишень безкрайній степ, укритий морем квітів і травою. Міцні, змащені вози широкими ободами ледь чутно котилися по дорозі, яка кінцями впиралася в горизонт. Ні скрипу, ні писку – лишень спів жайворонків, що зависали високо в небі. Широко крокував передній чумак. Вартівники, які всю ніч стерегли волів, що паслися, хропіли, розтягнувшись на возах. Мовчки, задумливо йшли біля своїх возів старі чумаки. Молоді ж весело поглядали по сторонах, а згодом, дивись, і затягали якусь пісню.

    Валка розтягалася мало не на півверсти. Воли йшли, похитуючи у крок рогатими головами. Під обід вони вже втомлювалися: пора варити кашу. Тоді діставали з возів тріски, припасені дрова чи кізяки, розставляли триногу для котелка. Через годину-дві – і каша готова. «Хто не їв каші у степу після кількох годин ранньої ходи – той не відчув справжнього апетиту й задоволення від їжі», – пригадує Аверкій. У спекотні дні привал тривав біля чотирьох годин; чумаки відпочивали в затінку возів. На вечерю здебільшого варили галушки. Навколо вогнища довго точилися розповіді дідів про старину, роздавалися жарти. «Блаженство, у душі справжній рай», – пише автор.

     

    Та найбільше мене вразили спогади Аверкія про жорстоке гноблення селян-кріпаків орендарями (посесорами), яким власниця Олександра Потоцька здавала цілі міста і села, в тому числі й Побірку (у місті Теплику було її управління подільських маєтностей). Окрім посесорів були ще їхні економи, наглядачі, писарі і, як називає автор, їхні «посіпаки-козаки з панського двору», котрі сікли селян з несамовитою жорстокістю.

    Цю незмінну впродовж тисячоліть особливість людської натури підмітив ще давньогрецький філософ Платон, думка якого і лягла в основу латинського прислів’я: найжорстокіший пан – це вчорашній раб. Це ті Булгаковські «швондери», котрі з усіх щілин повиповзали після 1917-го й особливо лютували під час Голодомору в Україні в 1932–1933 рр.

    Автор пригадує, яким важким ігом була панщина. Ми дізнаємося, що в 1847 р. імператор Микола I видав так звані Інвентарні правила (до звільнення від кріпацтва його сином Олександром II залишалося 14 років). В них вказувалося, що кріпак три дні на тиждень повинен був працювати на пана, а три – на себе, з якого віку можна людину брати на роботу, скільки повинен працювати чоловік, а скільки жінка, скільки, приміром, снопів і якого хліба повинен нажати чи обмолотити тощо.

    Та це лише на папері. Насправді ж селяни були в повній залежності від панів: «скільки ті скажуть, стільки і працюватимете і куди накажуть – туди й підете». У жнива, в косовицю, забирали всіх, так що і хати не було на кого залишити, і дітей треба було забирати з собою в поле. (Про таку ж панщину писав і Тарас Шевченко, який був старший за Аверкія на шість років). І як тільки що не так чи не по норову пана, зразу ж били в зуби, по спині, шиї, по щоках кулаком, нагаєм чи палицею. Або як візьмуть під різки у клуні чи на панському дворі, то лише просиш Бога, аби залишитися живим.

    Про згадані «Правила» в народі казали: цар хотів нам добро зробити, та іродові пани переплутали по-своєму. Пани ж казали: що з того, що в них написано. І нехай хтось спробує скаже, що пан вимагає не за «Правилами». Зразу ж тобі – у зуби чи нагаєм, або на конюшню під різки, а то і до станового ще відправлять як заколотника. А скільки було таких, що згадали за ті «Правила» і поплатилися різками по спині, сиділи у в’язницях, були вислані з села чи забрані в солдати на 25 років!..

    Дісталося й автору цих спогадів через те, що він був грамотний і ті «Правила» знав. Якщо пан щось вимагав зайве, люди приходили до Аверкія і питали, чи це згідно «Правил». Як лише пани дізналися про це, то раді були його з цього світу зжити. І понеслося: били, заковували разом з татом у колодки (три дні тримали на хлібі і воді), хотіли забрати в солдати, та люди відстояли його.

    Після багатьох страждань, поневірянь і непокори Аверкій в пошуках правди врешті добрався до самої графині Потоцької у Варшаву, яка і дала йому «вольную». Це сталося, як пише автор, «задовго до звільнення селян від рабства і неволі панської» (до 1861 р.). Згодом він дав чернецьку обітницю й усамітнився в коптській пустелі. (Його прізвище в миру було, очевидно, Маліцький, бо дід його одружився на дочці уніатського священика Федора Маліцького з Побірки і взяв її прізвище (до 5 жовтня 1794 р., коли наша церква стала православною), а підписав він свої спогади: «Іер. Ѳ—лъ»).

    Та над селянами знущалися не лише фізичним мордуванням і панщиною. Аверкій розповідає, як тоді в усіх селах, в тому числі і в Побірці, корчмами володіли лише євреї, котрі утридорога продавали настояну на тютюні напіврозбавлену водою горілку. І всі повинні були купувати її лише в них. Бо якщо їхні агенти дізнавалися, що хтось випив не їхню горілку (прибігали на хрестини, похорони і принюхувалися, шукали по хатах), то зразу ж зі свідками прибігали і, лякаючи в’язницею (!), оббирали бідолаху до нитки.

    Ось як яскраво описує Аверкій один епізод про побірського єврея-шинкаря, свідком чого він сам і був. Вони, учні школи, очікували у класі свого улюбленого учителя-дяка Серденка, якого сусіди якраз запросили до себе в гості (це було на 4-й чи 5-й день Паски). У цей час приходять до школи прикажчик їхнього орендаря Маіорки – Хаїм з соцькими і свідками й питає їх, де дяк. Вони сказали, що не знають. На що корчмар запитав, чи в нього – чужа горілка. Не дочекавшись відповіді, він підскочив до скрині, що стояла осторонь, і почав з усіх боків і зверху по ній стукати, а потім – нюхати її щілини. Так нічого не «винюхавши», комісія залишила їх.

    Коли прийшов дяк і дізнався, що сталося, то послав учнів до корчми, щоб сказали Хаїму, що він уже прийшов. Невдовзі той з сільською поліцією знову прибігає. Могутній статурою дяк пропустив у двері вертлявого Хаїма і за ним закрив їх на гачок… Соцькі і свідки, перед якими двері зачинилися, ще довго прислухалися, як із класу неслося: «Ґвалт! Рятуйте! Убивають!..» Та всі лишень посміхалися собі в уста: бо ніхто ж не любив ненаситного шинкаря.

    Досить повчальним, як на мене, є залякування євреєм-шинкарем разом з соцькими і свідками побірчан в’язницею, якщо вони купуватимуть горілку в іншому місці. Цей епізод показує, як тодішня шляхта кинула український народ на поталу нечисленним євреям, огородивши їх, як частоколом, своїм законодавством. І це ж відбувалося вже після Хмельниччини (XVII ст.), Коліївщини (XVIII ст.), коли переповнена злоба народу вилилася у стихійну різанину навіть цілих сімей поляків і євреїв. Та, як засвідчує Аверкій, все одно це нічого гнобителів не навчило.

    Читаючи ці спогади мого земляка з далекої та, завдячуючи йому, вже значно ближчої епохи, просто відчуваєш фізичну біль від тих різόк, які шматували його спину (таку ж, як і наші!) та й моїх прапрадідів. І виявляється, що навіть після звільнення від кріпацтва (у 1861 р.) польські магнати на Правобережжі трималися старих, звичних уже форм пригноблення українців і чинили опір спробам позбавити їх маєтностей. Результатом чого і було їхнє повстання в 1863 р. Тож Потоцькі залишалися власниками так званої Теплицько-Ситковецької ординації аж до революції 1917 р.

     

    Спогади мого односельця з забутим уже ім’ям Аверкій, який мало не двісті років тому бігав, як і ми в 1950-х, босоніж побірською землею, батьки якого, за його ж зізнанням, були неграмотними, спонукають до роздумів про його глибинні світоглядні витоки. Питаю себе: звідки в нього в такій глухомані і вдалині від культурно-цивілізаційних збурень могла взятися та потужна пружина внутрішньої культури і вищості, якоїсь вселенської доброти і мудрості, гордості і непокори, які викликають відчуття і своєї причетності до чогось вічного, неосяжного і незбагненного до кінця? Адже навчався Аверкій в дяка, в якого було лише три книжки: граматика, псалтир і часловець (церковно-богослужбова книга). Вони зубрили їх до безтями, що лише викликало відразу до навчання, а вже на початку літа – все забувалося.

    Очевидно, це була та сакральна сутність нашого мудрого, як і сама земля, народу, яка віками накопичувалася в його генофонді, відділялася від бруду, спресовувалася одвічними традиціями і внутрішньою чистотою і ставала його совістю. Ми ще називаємо це душею і культурою українського народу. Це той генофонд, який зберігається в пам’яті народу й є частиною генофонду всього людства.

    І це при тому, що в основі світобачення Аверкія лежала неосяжно-космічна сутність Бога! Читаючи ці спогади, не залишало відчуття, що такі ж само почуття переповнювали і німецьких філософів Канта, який стверджував, що лише дві категорії у цьому світі бентежили його: зоряне небо і моральний закон у людині, Гегеля, котрий витворював свою діалектику, і далекого Конфуція з VI ст. до н. е., для якого основою суспільного поступу було кристально-чисте об’єднуюче начало сім’ї.

     

    Прослідкуємо, звертаючись в тому числі і до праці Гната Хоткевича «Два гетьмани» (1910), історичний шлях, який привів єврея-шинкаря Хаїма в мою Побірку, на що спонукала мене ця оповідь мого земляка Аверкія з позаминулого століття.

    Згідно Старого Заповіту, пастух по імені Аврам, що жив між 1800 і 1500-ті рр. до н. е. в місті Ур у південній Месопотамії (сьогоднішній Ірак), уклавши угоду з Богом, вирушив на захід до ханаанських (палестинських) земель (згідно умови, він повинен: змінити своє ім’я на Авраам (а його дружина Сара – на Саара), здійснити обрізання і прославляти Бога). У 1200-х рр. до н. е. Мойсей виводить євреїв з Єгипту, які пішли туди на запрошення одного з синів Якова – Йосипа, котрого продали в рабство, і який став там помічником фараона. 1000-ні рр. до н. е. – правління другого царя Ізраїлю Давида (першим був цар Саул). 900-ті рр. до н. е. – Ізраїлем правив Соломон, син Давида. 722 чи 723 р. до н. е. – ассирійці завоювали Ізраїль і захопили ізраїльтян у полон. 587 чи 586 р. до н. е. – вавилоняни захопили Іудею і знищили їхній Храм, збудований при Соломоні. 539 р. до н. е. – Персія завойовує Вавилон. Євреям, які були переселені туди ассирійцями, дозволено повернутися до Іудеї. 331 р. до н. е. – Александр Македонський захоплює Персію, іудеї підпадають під його володіння. 142 р. до н.е – Єрусалим стає столицею Іудеї. 63 р. до н. е. – римляни захопили Іудею. (Невідомо, коли народився Ісус Христос. Та за біблійною версією це сталося в час правління Ірода Великого (правив Іудеєю з 37 р. до н. е.), який помер між 6 і 1 рр. до н. е. Страта ж Ісуса Хреста сталася, коли римським префектом Іудеї був Понтій Пілат з 26 по 36 р.). З 66 по 132 р. – римляни дванадцять разів придушують повстання іудеїв. 70 р. – римський генерал Тітус захоплює Єрусалим, знищує Храм і багато полонених направляє до Риму. Лише західна стіна в Єрусалимі, якій поклоняються й досі, – ось що залишилося від Храму. Та зелоти, іудейські націонал-радикали, відмовилися здатися навіть після падіння Єрусалиму. Багато їх відступили у гірську фортецю, що звалася Масада, де 960 чоловіків, жінок і дітей ще протрималися три роки. Та перед захопленням фортеці римлянами, вони прийняли рішення покінчити самогубством, аніж здатися (залишилися живими лише дві жінки і п’ятеро дітей). 135 р. – римляни остаточно виганяють євреїв з Єрусалиму.

    І почалися митарства єврейського народу світами. 694 р. – Рада візіготів у Толедо видала указ про поневолення (уярмлення) всіх євреїв в Іспанії і конфіскацію їхнього майна. 1190 р. – Англією прокочуються антисемітські бунти, кульмінацією яких стає різанина більше 500 євреїв, які заховалися у фортеці Йорку (стратили і тих, які обіцяли прийняти християнство). 1215 р. – Папа Римський Інносент III засудив єресь, гріхи і євреїв, які відтепер мусять мешкати окремо від християн і носити розпізнавальні знаки. 1290 р. – всі євреї виселяються з Англії. 1349 р. – різня в Німеччині євреїв, яких звинуватили у чумі, яка щойно пронеслася Європою і забрала біля третини її населення. 1391р. – різанина євреїв в Іспанії, які відмовлялися прийняти християнство. Вигнання євреїв із Франції у 1394 р., з Іспанії – у 1492 р., із Литви – у 1495 р., з Португалії – у 1498 р.. У 1616 р. у Франкфурті прокочується хвиля антисемітизму. У Росії в 1882 р. – антиєврейські погроми, яких звинуватили у вбивстві царя Олександра II.

    Золотим віком єврейської історії вважається – перебування єврейського народу в Іспанії: 900–1100-ті рр. Прослідкуємо коротко за подальшими його митарствами, спрямовуючи їх вектор до України.

    У самій Польщі євреї з’явилися давно. Документально підтверджено, що вже в XI ст., побоюючись переслідувань, вони масово залишали Богемiю, область нинішньої Чехії, i разом зі своїми скарбами перебиралися в сусідні Польщу й Угорщину, де заставали вже своїх одновірців. Вони мали тут такий вплив, що навіть повністю взяли в оренду карбування монет. На одній з них, датованою XI ст., єврейськими літерами по-слов’янськи написано «Мешко король польський». (У Київській Русі євреї з’явилися і прижилися за часів хазарів (плем’я, що з'явилося в південно-східній Європі після відходу гунів (IV ст.) і проіснувало до XI ст.). Бо в XII ст., вже після хазар, одні з воріт Києва були відомі як Єврейські ворота).

    У 1264 р. калiський князь Болеслав Благочестивий видав грамоту, на підставі якої польські євреї нарівні з міщанами визнавалися вільними людьми. Їхнє життя, особиста недоторканість i честь гарантувалися законом. Підтверджувалося право євреїв на торгівлю і лихварство, їхні будинки звільнялися від військових постоїв. Так звана калiська грамота стала наріжним каменем для визначення згодом громадянського й юридичного становища євреїв Польщі і Литви, а отже, і в українських землях, які невдовзі увійдуть до їх складу. (Значно пізніше подібне станеться під час Французької революції (1789–1799), коли євреїв, разом із протестантами і, зокрема, гугенотами (пам’ятаємо Варфоломіївську ніч!), буде також проголошено рівноправними громадянами Франції).

    В 1367 р. король Казимир Великий не лише підтвердив калiську грамоту, а й видав нову, якою брав життя євреїв під захист нарівні з вищими класами польського суспільства. Згодом він звільнив євреїв з-під юрисдикції церковного суду. Вбивство єврея каралося «стратою на горло» (перетином горла). Їм навіть було дозволено носити шаблі тощо. Усі ці привілеї лишалися недоторканими до падіння Речі Посполитої в 1795 р. (надалі – також, про що згодом).

    Король і королева Іспанії Фердинанд і Ізабелла в 1492 р. видали едикт (указ), за яким всі євреї повинні були або прийняти католицизм (вихреститися), або залишити країну. (Якраз тоді було послано Колумба до Індії, який і відкрив нові землі – Америку). Тож частина євреїв прийняла католицизм, частина – лише зробила вигляд і так само таємно здійснювала свої релігійні обряди, решта – залишили Іспанію.

    А тим часом король Польщі, аби позбавити себе головної болі з управлінням Україною (назва «Україна» з’явилася в останній чверті XII ст.), яка на початку XIV ст. була підкорена Литовським князівством, котре пізніше, в 1569 р., об’єднається з Польщею і утворить Річ Посполиту, зметикував, що ці вигнані євреї можуть йому знадобитися, і запросив їх переїхати на схід його володінь. Він гарантував їм свободу віросповідання, можливість розвитку їх культури, отримання освіти тощо з однією умовою: вони повинні стати збирачами королівських податей і сторожами православних храмів, ключі від яких повинні бути в них, якими вони і відкриватимуть їх лише для хрещення і відспівування мерців (згодом вони і за це здиратимуть платню).

    Поляки-католики ще задовго до Берестейської унії 1596 р. (злиття православної церкви з католицькою) вирішили руками євреїв знищити в Україні православ’я. Цей зухвалий їх намір разом із пригнобленням українців у великій мірі і приведе до Хмельниччини, указів цариці Катерини I, дружини Петра I, та Єлизавети Петрiвни, його дочки, про вигнання євреїв за межi Росiї, створення осілої «задніпрянської зони в Малоросії» при Катерини II, Коліївщини і, врешті, до трьох поділів Польщі.

    Тож у XVI–XVII ст. на Правобережній Україні шляхта віддавала євреям в оренду села (міста) і вимагала від них все більше і більше грошей (збереглося чимало таких договорів оренди). Євреї, витісняючи християн з ринку, заволоділи майже всіма промислами і торговельними підприємствами. Вони навіть орендували шляхи, після чого мало не на кожному кiлометрi ставили по одному-два шинки.

    Не минула подібна участь і книгодрукування. Славнозвісна львівська друкарня, заснована Iваном Федоровим у XVI ст., через кiлька рокiв опинилася в руках кредиторiв-євреїв. Федоров «так i вмер, не пустивши в рух нової друкарнi» (М. Грушевський. Iсторiя України-Руси; – Т. 6, С. 511). А його сина лихварі за борги батька, з яких він так і не зумів вибратися, посадили в боргову яму, де він і помер.

    Як наслідок всіх цих утисків на Правобережжі розпочалося криваве переслідування євреїв з Немирова в 1648 р. За стiнами фортецi тут засiло близько 6000 іудеїв, серед яких були втiкачi з iнших міст. Козаки взяли фортецю хитрістю, а також завдяки співчуттю місцевого православного люду. Євреї тримали себе мужньо і показали зразки справжнього героїзму навіть з боку молодих дівчат. Так, коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб обвінчати її з козаком, вона кинулася з мосту у воду. Інша щойно обвiнчана з козаком змусила його вистрелити в себе, запевнивши, що вона вмiє замовляти зброю, i зосталася на мiсцi мертвою. (20 червня, Немирiвська різня, є поминальним днем жертв тієї трагедії євреїв).

    Тоді ж козаки полковника Івана Ганжі зайняли містечко Ладижин. Після різні, вчиненої над поляками, вони зібрали всіх євреїв, пов'язали їх і наказали прийняти православну віру. Хто відмовився – зарізали.

    Інший загiн напав на Тульчин, де сховалися близько 2000 євреїв. Їм запропонували на вибiр: охреститися або вмерти. Оточені вiдмовилися вiд хрещення. 1500 з них були страчені, а решта врятувалися тим, що причаїлися помiж трупами. Їх потім козаки не лише відпустили, а і надали необхідну допомогу.

     

    Свідчення автора цих спогадів про мою Побірку й округу тієї епохи наводять на певні роздуми. Переді мною 15-й том згадуваної Світової енциклопедії, де йдеться про Польщу («Poland»). Тут зображено шість карт її історичного поступу. Перший поділ Польщі стався в 1772 р.: показано втрачені території Польщі, що відійшли до Австрії, Пруссії і Росії. Другий – в 1793 р. (залишився лише її «шматочок»). Третій – в 1795-му: Польща зникла з політичної карти Європи. Вона з’явилася лише в 1918 р. (на карті – щойно утворена територія Польщі зі вказаними територіями і від кого вони відійшли). В 1939 р. Польщі вдруге не стало (зображено території, що відійшли до Німеччини і Радянського Союзу). В 1945-му вона знову з’явилася.

    Для мене стало відкриттям те, що, хоча Польщі і не стало на політичній карті Європи після останнього третього її поділу в 1795 р., та насправді в моїй Побірці – типовому селі Поділля – після цього нічого не змінилося! Потоцькі, зберігши свою власність, через своїх намісників і «лютих посесорів», як засвідчує Аверкій, як і раніше безчинствували на Правобережжі, очевидно, до самого перевороту в Росії в 1917-му. (Хоча, говорячи про Олександру Потоцьку, власницю Тепличчини, Анатолій Сумішевський в «Історії Теплика в постатях. Частина 7» відмічає: «Панна Потоцька формально залишалася під опікою царя Миколи I. Близько 1836 року вона стала дамою імператорського двору». Можливо саме це і зберегло її власність аж до 1917 року).

    Адже, приміром, коли вдруге не стало Польщі у вересні 1939-го, то на захопленій її західній частині Гітлер набудував концентраційних таборів (не лише для поляків), а на сході за розпорядженням Сталіна більше 22 тисяч польських офіцерів у Катинському лісі було розстріляно в потилицю (дізнавалися ж, що то були офіцери, по долонях їх рук: чи без мозолів).

    … За моєї пам’яті в Побірці євреїв не було. Бо ж основними їх поселеннями завжди були міста і містечка. Адже саме там найзручніше було займатися торгівлею і лихварством – основними і традиційними заняттями євреїв. Та і чи не основною була одвiчна їх зневага до землеробства, взагалі до фізичної праці (адже за Старим Заповітом фізична праця «в поті лиця» є прокляттям, через що Бог і покарав нею Адама за вкушене ним яблуко з дерева пізнання Добра і Зла).

    Пам’ятаю згадуваного єврея, який приїжджав до нас з сусідньої Соболівки на однокінці склити вікна, у котрого ми вимінювали рибальські гачки. В Соболівці ж євреїв було чимало (приміром, у Теплику в 1923 р. з 7450 мешканців 3030 були селянами, а 3500 – євреї). Мешкали вони переважно в центрі Соболівки – неподалік базару (частина з них – у підвалах). Ми навчалися разом з ними у двох середніх школах. Та в 1970-х більшість їх залишила не лише Соболівку. Це сталося після того, як у 1972 р. до СРСР приїхав президент США Річард Ніксон. Серед підписаних ним угод була і про дозвіл євреям на виїзд з Радянського Союзу.

     

     

    Просмотров: 699 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 2
    0
    2 Василь Піддубняк   [Материал]
    Книга "На зламі епох" - це продовження давньоруської традиції - літописати. Можна позаздрити памяті автора, котрий відтворює сторінки історії краю, котрі, здавалося, давно канули у Лету. Читаючи літопис Очевидця, і собі восрешаю у памяті пережите. А хіба не про це мріє кожен автор? Про зворотній звязок, аякже. Творчості, земляче!

    0
    1 Олена   [Материал]
    Ваша книга перечитана багатьма земляками і сприймається оваціями - вітаю!

    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии