Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Ноябрь » 5 » Ділю ваш біль навпіл,
    23:20
    Ділю ваш біль навпіл,
    Валентина Тигипко
    ДІЛЮ ВАШ БІЛЬ НАВПІЛ 

    Чорним воронячим крилом постукало горе в заплакану шибку. Страшну звістку принесло в її хату морозним осіннім ранком. А чи думала вона, що отой віщий сон, який наснився їй ще в дівочі роки, справдиться через десятки літ і принесе стільки горя й сліз.

    У пам'яті спливала юність, старенька мамина хата на Вилах (так називали куток, де жила), білі акації й тиха розмова з ненькою. 

    - Сон дивний бачила, мамо. Ніби в раю я, і Бог веде мене райським садом. А потім він десь зник, а з'явилася старенька бабуся, яка підвела мене за руку до столу, на якому горіли три свічечки: дві довгі, а третя — маленька. Що би то значило, мамо? 

    - Свічечка - то життя, доню. У кого воно довге, то і свічечка та горить довго, а в кого коротке, то свічечка спалахне і погасне. 

    Роки спливали, як весняні води. Вийшла заміж, народила трійко дітей. Жилося не дуже легко. Помер батько, потім мати, так і не дочекавшись третього онука. Та й сама була нездорова, хвороби чіплялись одна за одною. Але дітей треба було ставити на ноги. Дівчатка - старшенькі, а синок - геть малий. Нестатки. А тут ще й дали клаптик землі під забудову, почали зводити хату... 

    Сльози густою пеленою застелили очі, і знову, як журавлиний ключ по небу, полетіли в минуле спогади. Спогади, спогади, спогади... 

    Якось після літньої грози вибіг синок на вулицю, бачила, як бігав по калюжах, які йому - у пояс, бо які тоді дороги були. Запрацювалась, озирнулась, а дитини немає. Гукала - не відгукнувся, годину шарила руками по калюжах, думала втопився. А він тим часом з сусідським хлопцем дивився в хаті телевізор, бо свого ще тоді не було. Бешкетником був. Але сестри його завжди "прикривали", жаліли, щоб не била, тому й брали на себе його провини. 
    А ще згадалось, як робила вальки на хату. А він, шестирічний, носив їх на горище, де чоловік валькував стелю. Виніс один, другій, а з третім доліз до середини драбини й спустився назад. 

    - Мамо, зробіть маленький, бо не винесу. 

    I сміялась, і плакала водночас. Діти, діти... Хіба ж думалось тоді, що, давши їм життя, не даси долі й довгого віку. 
    I знову поринула думками в минуле. Ось і в хату перейшли. Син пішов до першого класу. До навчання не дуже брався, але співав, як соловейко, і до малювання хист мав. Де він - там сміх і жарти, веселощі, дитячі пустощі. Всього було, заким виріс. Ось уже й школу закінчив, потім технікум. Красень - син. Очі голубі, як волошки на пшеничному полі, русявий чуб в'ється. Вишитим рушником перев'язала, вивела за ворота. 

    - Служи, синку, - мовив батько, і скотилась по щоці скупа чоловіча сльоза. 

    Непомітно пролетіли два роки, повернувся синок додому. Вже і хліб понесли в сусіднє село, матимуть невісточку. Скільки приємних клопотів було перед весіллям, але водночас, ніби черв'як, тривога точила зсередини.
    З хлібом-сіллю вивели сина з двору. Радіти б, та сльози виступили на очах, бо побачила, як одна з сусідок перейшла дорогу. Промайнула недобра думка: чого б це вона моєму синові аж тричі дорогу перейшла, мабуть, знає щось, мабуть, лихе задумала.
    I таке, видно, знала, бо три долі було у її сина...
    Привів невістку до хати: гарна, як писанка. Та з гарного лиця води не нап'єшся. Чи був щасливим? Був. Синочком первісточком був щасливий. Ним жив, ним дихав. Але коли зрідка приходили в гості до батьків, то невістка малюка геть на руки не давала: 

    - Вимастите мені дитину. 

    Та недовго це щастя тривало: занапастила дитя. Маленьку труну привезли в машині, а в ній - холодне воскове тільце первістка. Вибила ця втрата із колії сина, почав пити... 

    Але оговтався, отямився і розпочав життя з чистого аркуша. Нова сім'я... Проте життя не ліпиться, все якось не так, не по-людськи. Примірявся, прилаштовувався, а воно все одно пішло шкереберть.
    Потім невістка з онучкою приїжджала. Дівчинка маленька, пухкенька, на сина дуже схожа: брівки, личко. Щось говорила, плакала, просила якісь речі з сина, але нічого не отримала. 

    - Як не мій, то нічий не буде, - злісно промовила й поїхала. Так більше онуки й не бачили. 

    Оженився втретє. Та ще й з двома дітьми взяв. Сердилась, кричала, хотіла, щоб по її було. "Свою дитину кинув, а чужих виховуєш". Але невдовзі змирилась, звикла.
    У новій сім’ї - лад і спокій, любов та злагода. А коли народилась донечка, ніби крила виросли. Не бачила його таким ніколи. Усю свою батьківську любов віддав дітям, ділив її порівну - на трьох. Мріяв: коли виростуть доньки, вийдуть на сцену й заспівають улюблену батькову пісню.
    Раділо материнське серце, нарешті, дякувати Богу, знайшов свою долю. Це було до того страшного телефонного дзвінка...
    Тремтячою рукою взяла трубку. Хто б це так рано? Стривожений жіночий голос з трубки питав: 

    - Ви самі в хаті? Сядьте. Може, є валер'янка, то випийте. 

    А потім, як обухом по голові: 

    - Ваш син загинув... Страшний материнський крик, здавалось, почув увесь світ і здригнувся усім своїм єством. 

    Холодні синові руки складені на грудях, волошкові очі закриті. А губи ніби посміхалися до тих, хто стояв поряд у глибокій скорботі. Маленькі теплі рученята трирічної донечки тягнулись до татка, краяло серця всім присутнім несвідоме дитяче прохання: 

    - Розплющ очі, вставай, скільки ти будеш спати. Я хочу з тобою гратись. 

    Цвинтар, горбик землі, хрест голубого кольору. Жива огорожа із самшиту, табличка: "Твоїм життям була любов до нас".
    Маленька донечка, що прийшла провідати могилу батька, дотягнулась рученятами до хреста й прошепотіла: 

    - Бачиш, мамо, я вже до татка доросла... 

    Біль... Біль душі, дружини, дітей. А найбільший - материнський. Хіба можна його з чим зрівняти? I вгамувати неможливо. Хіба що розділити...

    Просмотров: 502 | Добавил: Валентина | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Ноябрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии