 Василь ПІДДУБНЯК,
кор. «Сільських
вістей»,
письменник,
ветеран української
журналістики. Кілька років тому мій письменницький архів збагатився
невеличкою щемкою заміткою ветерана праці Марії Дроник (по-батькові, на
прикрість, не знаю).
Часто перечитую
спогади справжньої патріотки рідного краю як «Отче наш…» і сам спогадую, як за
незначним бюрократичним папірцем мої покійні батьки на перекладних (а це міг
бути і віз) добиралися до нашої провінційної «столиці» - Гайсина. Здавалося б,
як для космічного віку відстань не така вже значна. Одначе запитайте про неї у
тій же Веселівці чи Погорілій, почуєте, певен, зовсім інше міркування.
Про одні
адміністративні граблі забули, інші підсовують. Хоча наступить на них чиновник
із Києва чи Вінниці. А вдарять ті граблі по селянських лобах!
Як добре було б, аби
спогад Марії Дроник знайшов широкий відгук у територіальних громадах наших «на
реформованих» по саму зав’язку сіл, став темою відкритого уроку в школах.
Слід глибоко
вдуматися у зміст цього невеличкого документа епохи, віддати шану людям, які
повернули Тепликові статус райцентру і про те, як містечко, що гасло на очах
України всієї, знову ожило завдяки людям, що створили «своєрідний комітет
борців за справедливість». Вдумайтеся у їхній вчинок. Він за тодішньої
тоталітарної системи міг би мати зовсім інші наслідки. Одначе люди ризикували.
Не ради себе – ради благополуччя всіх. Чи є такі зараз? Певен – є. На них і
сподіваюсь. 18 грудня 2011 р.
ВКУСИВШИ ГІРКОГО, УЗНАЄШ ЦІНУ СОЛОДКОГО Марія ДРОНИК, ветеран праці. смт. Теплик
З 1923 року Теплик -
районний центр Вінницької області. Але так трапилося, що 1-го січня 1963 року
наш район реорганізували, приєднавши до Гайсинського. Через те чотири роки
немов викреслили з життя тепличан. То дійсно був справжній застій. Протягом
цього часу ні копійки не було задіяно на будь-яке будівництво, прокладення
доріг тощо. Із біллю у серці спостерігали як Гайсин і села розквітають, а ми –
на правах пасинків. Навіть до райцентру не мали чим добратися. Лише раз на добу
до Гайсина їхало, звичайно, за певну плату, так зване, вантажне таксі: оббитий кузов
"полуторки”, куди набивалося стільки людей, що й голці не було де впасти. Та й
ставлення, дізнавшись, звідки приїхав у справах у ту чи іншу установу,
відчували як до другосортних людей – немов самі анулювали район.
Всі обурювалися, не
хотіли змиритися із суворою дійсністю життя, з тим, до чого нас примушували.
Негласно створили своєрідний комітет борців за справедливість, тобто
відновлення Теплицького району. Його очолили колишній редактор райгазети Микола
Миколайович Агризько, юрист Василь Пантелеймонович Задельський та
землевпорядник Василь Антонович Северук. Зібравши всю необхідну документацію,
підписи про прагнення тепличан відновити район, вирішили їхати у Москву. Та, як
виявилося, не так просто це можна було зробити. Дізнавшись про задум ініціативної
групи, мету поїздки в столицю, райкомівські та райвиконкомівські чиновники
почали чинити супротив. При допомозі міліції "пасли” їх вдень і вночі,
перешкоджаючи виїзду за межі Теплика. Вирішили піти на хитрість, застосувавши
партизанські методи. Що не кажіть, а Тепличчина – партизанський край: таємно
зібравшись в одній із хат, викликали "швидку допомогу”, наперед домовившись про
це із тодішнім головним лікарем лікарні Дмитром Денисовичем Фрасенюком. Машина
за короткий час доставила трьох сміливців-патріотів на залізничний вокзал станції
Христинівка. Квитки ж до Москви придбали заздалегідь.
Без перешкод вони
добралися до столиці, попали, як і хотіли, правда, після довгих митарств, на
прийом до відповідальних працівників Верховної Ради СРСР. Але знайшли підтримку
у прагненні тепличан відновити район.
Поверталися додому з
великою радістю, виконавши таку почесну й відповідальну місію. А в Теплику
безстрашних посланців зустрічали як героїв, щиро дякуючи за таку приємну
новину.
Люди ніби ожили,
чекаючи на виконання справедливого рішення найвищого органу країни. 1-го січня
1967 року у будинку культури було дуже людно. Всі бурхливими оплесками зустріли
офіційне повідомлення, що із сьогоднішнього дня функціонує Теплицький район. Я
була також серед цього велелюддя.
Представили
керівників новоствореного району. Хоч були всі чужі, незнайомі нам, але
покладали надії на те, що виправдають покладені на них обов’язки і наше
довір’я. Першим секретарем райкому партії обрали Дмитра Костянтиновича
Климчака, головою райвиконкому – Антона Ульяновича Керницького.
Перший номер відновленої
районної газети вийшов 20 березня 1967 року, який підписав у світ редактор Іван
Олександрович Сиротюк. Директором друкарні призначили Дмитра Леонтійовича
Мотузенка. Метранпаж Ніна Трохимівна Кордон на плечах у мішку принесла із
Гайсинської друкарні шрифти, яких не вистачало для випуску газети.
З великим ентузіазмом
розпочалося відновлення району. Таки правду кажуть у народі, що, не вкусивши
гіркого, не будеш знати ціни солодкому.
Почали з того, що
налагодили автобусне сполучення з обласним центром та Уманню. Спочатку було 2 –
3 рейси. Потім все частіше від автобусної станції, яка знаходилася в центрі
селища, недалеко нинішнього універмагу, відправлялися автобуси вже й до сіл
району.
Швидких темпів
набирало будівництво – житлове, промислових підприємств, соцкультпобуту. Велика
увага приділялася благоустрою та прокладанню доріг з твердим покриттям. Почали
й повертатися люди, які виїхали через те, що ліквідували район.
Життя тепличан набуло
зовсім іншого змісту.
Змінювалося на краще наше селище. На місці старих аварійних
будинків зводили нові. Впорядковувалися центральна та інші вулиці. Невдовзі
Теплик прикрасився спорудами райвиконкому, редакції, райспоживспілки, райвузла
зв’язку, міжколгоспного комунгоспу, комбікормового заводу, банку, аптеки, школи,
лікарні, сучасними магазинами тощо. Було введено в дію завод "Зоря”,
реконструйовано й устатковано сучасною технікою завод сухого знежиреного
молока, райсільгосптехніку, цегельний завод, будівельні організації та інші.
І коли знову мова
заходить про новий адміністративний поділ, об’єднання і укрупнення областей,
районів, навіть сільських рад, прошу Бога, щоб такий експеримент, як був із
Теплицьким та іншими районами, більше не повторився.
Не зайве нагадати
про те, що у 2013-му виповниться рівно 90 років із часу створення Теплицького
району. Хіба не привід вже зараз почати підготовку до знаменної дати?
Згадати,як мовиться, всіх поіменно, а також задуматися над мудрими словами
ветерана праці Марії Дроник, винесених у заголовок її щемкого спогаду.
|
