Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 298

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2019 » Январь » 13 » «Дивослово» в гостях у свого ветерана - Михайла Камінського
    01:45
    «Дивослово» в гостях у свого ветерана - Михайла Камінського

    Анатолій Сумішевський

    12 січня учасники літературно-мистецького об’єднання «Дивослово» провели виїздне засідання  у найстаршого з його членів – Михайла Кузьмича Камінського, який мешкає в селі Удич. Приїздити 89-річному чоловіку  до Теплика на чергові засідання об’єднання в наш час справа майже непідйомна. На жаль вже не той вік, щоб витримувати сьогоднішні дорожні випробування. В такому віці важко не лише добратися до Теплика, важко вже поратись в домашньому господарстві.

    Це в радянські часи сполучення з Удичем було таким, як воно має бути в нормальній країні. Сьогодні в нашому районі таку поїздку мабуть можна зрівняти хіба що з поїздкою до сусідньої країни, щоб не сказати «до Марсу», бо автобуси ходять лише в базарний день , тобто в п’ятницю, тому поїздка до одного із засновників «Дивослова» готувалася заздалегідь і досить трепетно.

    Господар зустрів дивословівців щиро. На столі гостей чекали смачні страви, а на протязі всієї зустрічі без кінця лунали дотепні жарти, тому весь вечір по всій хаті було чути  гучний щирий сміх. І задоволення від зустрічі, і неймовірно смішні гуморески Раїси Гарбуз зробили свою справу. Зустріч пройшла шумно й весело.

    Зрозуміло, що не обійшлося і без сумних спогадів господаря, та читання власних творів, які вже давно стали відомими у багатьох країнах світу.

    Під час Другої світової війни 10-річний хлопець Михайло Камінський втратив матір, батька, друзів. Спогади про страту рідних та друзів німецькими фашистами не полишають його і сьогодні. Саме біль цієї втрати змусила Михайла Кузьмича сісти за написання спогадів. Саме завдяки Михайлу Кузьмичу та Тетяні Приймасюк багато років назад і з’явилось літературно-мистецьке об’єднання «Дивослово», яке сьогодні вже є брендом, тобто маркою всесвітнього признання та вищого ґатунку. Тому й так важливі для дивословівців подібні зустрічі, бо вони дають радість від спілкування, та натхнення для написання нових творів.

    Михайло Камінський

    Яцковиця,

    1941 рік

    (Пам’ять серця)

    Погнали наших рідних долинами,

    У Яцковицю, аж під Лукашівку.

    Я бачив, як в худенькі плечі мами

    Дебелий поліцай штовхав гвинтівку…

     

    А я ще пас корів поміж ярами,

    «Квартирував» в Лисачки на горищі,

    Як випав сніг, то відвела до мами

    Знайома тьотя із Монастирища.

     

    По вечорах в зажуренім бараці

    Світлила наша мама каганець.

    Жінки, дівчата, стомлені від праці,

    Молились, щоб прийшов війні кінець.

     

    Зима стояла, снігова і клята,

    Кінчався грізний сорок перший рік,

    Тоді ми з братом, ще малі хлоп’ята

    Возили воду бочкою на тік.

     

    По воду їдем для локомобіля,

    Де річка не замерзла, за місток.

    А хурделиця крутить мов повія,

    Пронизує наскрізь, аж до кісток.

     

    Назустріч їдуть парокінні сани,

    Везуть п’ятьох озброєних вояк.

    Майнула думка – може партизани?..

    Вузенько, розминутися ніяк.

     

    Колючий вітер прямо в душу віяв

    Порошою заносило сліди.

    Тривожні чуть гудки локомобіля,

    То був нам знак тікати від біди…

     

    Руді воли впиралися боками,

    Сріблястий іней покривав хутро.

    Я воду лив льодинками руками

    А братик подава мені відро.

     

    В’їжджаємо в подвір’я – знов ті сани

    Навпроти з гірки ковзають з розгону.

    Вдивились пильно – то не партизани,

    Бойовики з карального загону.

     

    Привезли воду, на току так тихо,

    Завмерли паси і маховики

    Я серцем чую – трапилося лихо,

    Засмучені стоять робітники.

     

    Поки ми з братиком возилися з водою,

    Не стало побратимів-трударів.

    Бандити скаженілою ордою

    Вбивали і скидали їх у рів.

     

    Шипів парок з котла локомобіля

    Скорботний плач доносився здаля.

    То матері ридали на колінах

    І мов жива здригалася земля.

     

    Нас двох лишилось з татового роду,

    Нам поталанило – ми їздили по воду…

    Це було в грудні 1941 року

    В радгоспі Яцковиця

    Монастирищенського району,

    Черкаської області.

     

                                  Тернистий шлях на «Голгофу»

                                                         I

                                       Квітучий травень наступає,

                                        Наш Поминальний День все ближче,

                                        А пам’ять смутком серце крає,

                                        Як згадую Монастирище.

     

                                         В дитинство подумки вертаюсь,

                                         Якого ніби й не було.

                                          Гіркими думами караюсь,

                                          Що рідко їжджу я в село.

     

                                          Село моє, моя колиско,

                                          Мій незбутній Цибулів…

                                          Там Івахни в сусідстві близько,

                                          Де славних друзів я зустрів.

     

                                          Незгасна пам’ять – часу плин,

                                           Цукрозавод, містечко, школа.

                                          У Івахнах – старенький млин,

                                          Де хлюпотить ставок за полем.

     

                                           Плакучі верби під дощем

                                           Стоять зажурені, похилі…

                                           Туман в очах, у грудях щем –

                                           Живих збирає тут могила.

                                                            II

                                           Як грім – війна. Жорстока сила

                                           Немов траву життя косила.

                                           Нас брали разом, поодинці

                                           Фашистські зайди, злі ординці.

     

                                            Наглядач наш Михтодь Хвійон

                                            Велів збиратися в район.

                                            - Дораювались? Обіцяю –

    Здеруть з вас шкури поліцаї!

     

    У вузлик зв’язавши речі,

    Малих діток взяли на плечі,

    Вклонились «райському» порогу,

    У страдницьку пішли дорогу.

     

                          III

    Вже Івахни. Йдемо біля млина.

    Старенький мельник вийшов весь в муці.

    Зняв шапку – блиснула в діда снігом сивина…

    Хліби ну він тримав в своїй руці.

     

    Помітив ту хлібину Ворущак –

    Наш конвоїр, що пхав рушницю в спину.

                                             - Вам краще вмерти натощак!

    І вирвав з рук у мельника хлібину.

     

                                  IV

    Ось Цибулів. Завод. Для жому яма.

    За руки нас тримає наша мама.

    Така струнка, вродлива, молода –

    В неї важка, вповільнена хода.

     

    Пригнали нас в містечко до управи.

    Зійшов на ганок поліцай миршавий.

    Задерлась хижо голова

    І лицемірні мовила слова:

     

                                             - Жиди, вас зараз поведуть з в’язниці

    На розбудову залізниці.

    Щоб розвантажити, звільнити ваші плечі,

    Несіть в поліцію коштовності і речі…

                                  V

    Погроми мама бачила не раз –

    Спокійно, тихо нам дала наказ

                                             - Лиш в ліс війдемо – будете тікати.

    В кущах ніхто не зможе вас впіймати.

     

                                   VI

    Вже й ліс, що на шляху в Монастирище…

    Матуся пригорнула нас поблище,

    Щосили притиснула до грудей.

    І сльози градом ринули з очей.

     

    Розцілувала, вмила нас сльозами,

    Назавжди розпорощавшись із синами…

    І ми у ліс прожогом, мов звірята, -

    Від сліз були ще мокрі оченята.

                                VII

    В скиртах вночі робили ми зупинку,

    А хто питав – «ми діти з дитбудинку».

    Отак ішли ми від села і до села,

    Доки в учгосп до Умані нас доля привела.

     

    Там найнялись до німців пастухами –

    Самотні, без рідні, без мами,

    Серед фашистських звірів, в чужині…

    Донині тяжко згадувать мені…

     

    Стерню колючу босими ногами

    Топтав, женучи стадо долинами.

     

                      VIII

    Я гірко плакав, бо без мами

    Самотнім жив в чужім краю.

    В конюшні з кіньми і волами

    Сирітську душу грів свою.

     

    Мій тато в перші дні війни

    Поліг в бою на полі браннім…

    Як Україну боронив –

    Синів покрив сирітством раннім.

     

    Ні похоронки, ні слідів…

    Чи хоч могилка над кістками?

    Я все життя знайти хотів,

    Прийти хоч раз, як йду до мами.

     

     

     

     

     

     

     

    Просмотров: 30 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2019  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии