Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Январь » 26 » ДО „ЗАГАДКИ” ЩОДО СМЕРТІ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА
    00:57
    ДО „ЗАГАДКИ” ЩОДО СМЕРТІ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

    Фото: Дмитро Щербань

     

    Шановна редакція сайту Теплик –лайф. Щиро вдячний за публікацію  розділів  моєї книги «З дистанції часу».

     Щойно на сайті перечитав публікацію  щодо обставин  смерті композитора Миколи Лентовича. Це дуже коротка і  спірна трактовка його смерті. Свого часу, як колишній слідчий,  я порився в Інтернеті і виклав свою версію в статті . Вона була опублікована в науково-методичному журналі  „Мистецтво в школі” – музика, образотворче мистецтво, художня культура № 6 (30) червень 2011 року. На жаль, наскільки мені відомо, правда ще й досі  достовірно не встановлена. Пропоную розмістити цю статтю на сайті. Можливо, хтось відгукнеться і додасть свідчень, чи зацікавиться і сам проведе архівне дослідження.

    Дмитро Щербань

    ***

    Соромно зізнатися, що не володію нотною грамотою, зовсім не розуміюся на музиці, але не просто люблю, боготворю, коли вона „бере за серце”, „розтинає білі груди, - серденько виймає”. Упевнений, що кожна людина має ту природжену здатність сприймати щиру щиру музику як щось глибинне, що йде  з душі.  Адже   Творець наділив людей внутрішнім зором, завдяки якому ми спроможні на інше бачення, що є ширшим, яскравішим, значно багатшим, ніж можна сприйняти просто очима. Саме за допомогою внутрішнього зору, зору душі, бачив і відчував все розмаїття барв нашого краю великий композитор Микола Дмитрович Леонтович, який через музику передав його самобутність і чарівність, поклавши на музику  “Щедрик- ведрик”, „Дударик”, ”Женчичок-бренчичок”...

    Батько Миколи Леонтовича був священиком в селі Марківка Теплицького району Вінницької області і його син „.. зріс на народній пісні, пройнявся нею, повернув її народові ще кращою, художньо оновленою і збагаченою. Нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті, самоук, став одним із найяскравіших композиторів ХХ століття”.

    Моє рідне село має незвичну назву – Саша. За історичними відомостями: „Після смерті Софії в 1822 році Теплицьким поміщиком стає її син Станіслав, батько власниці Теплика з 1862 року Олександри Потоцької ( її іменем було назване село Саша), померлої в 1892 році. Її син Костянтин  стає останнім (до 1917 року) власником Теплика”.

    Літні люди розповідали, що після революції  назву села хотіли перейменувати на Тарасівка. Проте дістало глузду залишите оту історично-незвичну назву.  На жаль у ті  роки безглузді рішення й дії були доволі частим явищем. Адже змінили на Ленінку назву хутора за селом Сокиряни, а Саша як менше село багато років входила до Сокирянської сільської ради.

    Пам’ятаю,  як у дитинстві, коли ще й не було в селі Марківка музею М.Д.Леонтовича, я був присутній при простій розмові батька з односельцями і почув, що саме там, під Ленінкою, у роки громадянської війни було здійснено напад на М.Д.Леонтовича. Ніби-то він їхав кіньми. Бандитам, яких на той розвелась сила-силенна, сподобався його кожушок. Вони напали на композитора, пограбували й важко поранили його. Діставшись додому, він помер.

    Тоді між односельцями виникла суперечка: одні говорили що Леонтовича вбили  бандити, а інші (з острахом) -  що то „чекісти”. Де та правда, і чи можна було її знайти в  години лихоліття, у яке кинула нас  більшовицька мораль...

    Упродовж тривалого часу я не цікавився офіційною біографією славетного земляка-композитора. А коли випала нагода, то перечитав  дещо із опублікованого про його загибель і  впевнився, що кожна доба, тягне на себе ту славнозвісну ковдру, використовуючи ( з ідеологічною метою) факт смерті Леонтовича. Тому поданий нижче текст буде спробою знайти істину.

    Присвятивши слідчій справі 27 років, розумію слідство, як збирання та оцінювання доказів  і подальше подання їх до суду. Знаю чого варті ті зібрані з певною метою докази.  Адже не заперечують, що „білі були проти червоних”, одні других звинувачували і теж, ніби то „незаперечними доказами”. І ті й інші пригощали громадськість відвертим чи прикритим намаганням звинуватити та передати  свої „докази” не до незалежного суду, а владі - для формування  громадської думки. У цьому  випадку суду не було. Тож залишився суд історії.

     Сьогодні люди за допомогою Інтернету мають змогу отримати різноманітну інформацію,  порівняти її,  зробити свій висновок: чи довіряти і кому (чому) саме.

    Так, в Інтернеті, у публікації „Загадка” смерті Леонтовича” вказано що „ Загибелі Миколи Леонтовича  впродовж 80-ти років було присвячено найбільше публікацій. На жаль у своїх деталях усі ці розповіді, основані, зчаста, на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать..... Це чітко виявилися уже ...в часи  незалежності України - коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, котрі показали спотвореність  та заангажованість публікацій у радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами - так званим ВЧК. Єдине що так й не стало зрозумілим - через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту...”

    Далі, як безперечний факт констатується: „Саме в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком...”

    Пропоную читачам здійснити спробу самостійно віднайти правду. Фрагментарно викладу з того що вже раніше опубліковано. Згадувалося про одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького, оскільки він записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора.

    „У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині... Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я  в*їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий, 22-23-х років, середнього зросту чоловік.  ...Попросився переночувати. Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко... Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: „Що це, вибух.” Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича... Вимагав грошей... Шукав речі. І з речами вийшов.

    На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: „Тату, я помираю”. Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.”  

    Далі йде „ ... Хронологія технологій спотворення-викривлення комуністичним режимом щодо смерті Миколи Леонтовича.

    Про  Гната Яструбецького вказано що він „... на той час, працював заступником завідуючого політвідділом одного з київських видавництв. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого по травень), а по приїзду зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М.Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини, той виклад, був зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний, але частину фактів було упущено, завдяки чому в офіційних колах поширили інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем».

    Потім технологією:  - „... зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Головченко Іван Харитонович, який з 1962 року був  Міністром внутрішніх справ УРСР (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника»-  міністра почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри чи дочок) в яких по-між куцих даних вбивства поширювалася розлога інформація щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича.

    В іншому згадується „ ...Надія Танашевич, яка мала славу шкільної поетеси. Одного дня він пустився пішки до села Стражгород, ( авт: село в Теплицькому районі, неподалік від батьківської Марківки) де вона жила — а це від Тульчина 70 верств. Прихопив із собою старшу доньку Галину. Порозмовлявши й почаювавши, раптом стара Танашевичка запропонувала поворожити по руці Леонтовичу. Він погодився. «Ось це лінія життя, — зауважила вона, — недовга». Микола Дмитрович засміявся: «Значить, коли я буду від вас їхати, з лісу вийде бандит мене вбивати. Та я йому скажу: «Е, ні! Стій! Матушка Танашевич мені загадала довго жити»...

    ....Повертаючись до Тульчина, Микола Дмитрович завітав до свого батька в село Марківці. Родина сиділа, розмовляла. Було це вже надвечір, коли раптом на подвір’я в’їхала підвода, на якій сидів чоловік, що назвався Грищенком. Він пояснив, що бореться з бандитизмом, показав документи з багатьма печатками. Його поклали в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. Десь на світанку 22 січня 1921 року пролунав постріл і звідти вискочив із зброєю «нічліжанин». Коли рідні забігли до хати, все було перевернуто, Микола Дмитрович, поранений у живіт, лежав, спливаючи кров’ю.

    Ще в одній публікації: 23 січня 1921 р. М.Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня(на Різдво) приїхав відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на  ім*я   Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали в одній кімнаті з М.Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров*ю ....

    Серед публікацій є й те, що ..”Почалися розшуки Грищенка, він якийсь час грабував людей в околицях Теплика. В одному із сіл господар клуні натрапив на нього і зарубав заступом.

    Чому я так детально, хоч і фрагментарно відобразив публікації про смерть Леонтовича! Тому, що жодна з них не переконлива. Передбачаю, що і в читачів одразу виникає безліч запитань. По - перше дати. Вони настільки різняться, що не зрозуміло, за яким стилем літочислення, новим чи старим, вони вказані. Зверніть увагу! „... Під вечір в той же день приїхав з Тульчина в Марківку”, а це не близький  шлях і те, що шоста година, навіть „по сонцю”, то зимою, в січні – глупа ніч. Навіть приїзд узимку підводою ( а не на санях!), викликає сумнів. Так і не з*ясовано в Тульчин їдучи ( можна передбачати від Надії Танашкевич з Стражгорода), чи з Тульчина, подолавши досить далеку дорогу, він під вечір прибув в Марківку! Чи був допитаний „фурман (іздовий) Федір Грабчак! Вони ж обидва попросилися на нічліг! Не акцентуватиму на інших розбіжностях, тому що допитливий читач   легко  це може зробити самостійно. А коли взяти до уваги зарубаного заступом, то на мертвого можна багато чого списати.

    Припускаю, що приховати (навіть у роки того лихоліття) смерть уже відомого на той час композитора було не просто. Тому й послали – „щоб розібрався” - Яструбецького,  товариша Леонтовича.  Не кидатиму камінь у чужий город, тим більше - не посягатиму на їх дружбу.  Я знаю багато  людей, які  й розумом здібні, та все ж  мають свої хиби, вади, і відомо, як їх, зовні прекрасні якості, може  використовувати офіційна влада.

    Мудрі люди кажуть: -  „Істина – це рівновага”. Не було її, не могло бути ані за часів громадянської війни, ані опісля неї. Тоді влада тоді примушувала казати „вірую”, а думки, бажання і вчинки не пов*язували з тією вірою, яку заговорили на словах.  На цьому ставлю крапку, щоб не втомлювати читачів своїми міркуваннями. Знаю напевне одне: документи теж пишуть люди.

    Чому у нас в селі такий поговір!  Можливо жителів Марківки я не переконаю, але оте пограбування „у нічній сорочці” є якимось  не переконливим. Мені досить того, що і в показах фігурує „кожушок”, який сподобався грабіжникам, - за оповіддю почутою мною в дитинстві.

    Не хочу вносити розбрат, забирати хліб у біографів,  але якщо ця публікація зацікавить  тих, хто прагне  дізнатися істину, то вже й це вважатиму  успіхом.

    Кілька років тому земляки взяли мене на полювання на зайців. Здебільшого я стеріг торби. Вони полювали, а я спостерігав природу. Немає уже того хутора, перейменованого в  Ленінку, а музика Леотновича житиме  вічно.

    Він, його музика, належить не владі, а народові. Ніхто, яким би владним він не був, не примусить  сприймати музику силоміць. Чи під час державних заходів, святкових концертів, чи десь тихо озвучена – музика Миколи Леонтовича звертається до душі народу, спілкується з нею, збагачує її! Це не просто духовна музика, це відображення чарівної, яскравої, мудрої та поетичної душі українського народу.

    Не відкрию Америки, коли скажу, що  десь до  шестидесятих років, ім’я композитора  більшою мірою шанувалося в закордонній діаспорі, аніж у рідній країні. У нашому краї говорили, що саме  зусиллям діаспори було відкрито музей М. Леонтовича в  селі Марківка. Саме через те, що багато українців, які живуть за кордоном, мали намір відвідати його могилу, влада вимушена була прокласти асфальтований шлях від траси Умань-Вінниця до Марківки, а вже від неї - до Теплика. До того часу, автобусне сполучення   з райцентру на Гайсин та Вінницю здійснювалося доволі незручним,  через Степанівку.

    У 1969 році жителі сіл Марківки та Степанівки Теплицького району на загальних зборах винесли ухвалу щодо створення меморіального комплексу - садиби батька Миколи Леонтовича  Дмитра Феофановича, де, за офіційною версією, загинув композитор.

    У грудні 1977 року на честь 100-літнього ювілею композитора було відкрито музей М.Д.Леонтовича у селі Марківка.  Уже  44-й рік ( і саме на 44-му році життя загинув композитор) існує цей музей. Я не випадково вжив слово  „ існує”. Так, нині він не живе, а існує, занепадає. Приміщення потребує ремонту. Приближається 135-ти річчя від дня народження М.Д.Леонтовича, але місцеві „фінанси співають романси”. Як кажуть, одним голосом не потянеш,  потрібен дружній хор, сила людської та державної вдячності славетному композитору.

    Просмотров: 462 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии