Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Август » 29 » Долі людські
    09:59
    Долі людські

    Петро Кондратюк

    Сокольвяк Степан Іванович (1947) наприкінці 1960-х, прийшовши з служби в армії, працював у нас завклубом. Через нього наше село вперше познайомилося із магнітофоном. То був великих розмірів, як «чамайдан», у дерев’яній коробці магнітофон «Дніпро». Степан Іванович поважно встромляв у нього мікрофона і пропонував щось сказати. То була справжня чудасія, коли згодом звучало щойно нами сказане.

    Невдовзі після проведення електричного струму, стали появлятися перші радіоприймачі, магнітоли (радіоприймач із програвачем), потім телевізори, до чого поволі почали й звикати. Уже й були платівки, якими ми, бувало, обмінювалися. Та з появою магнітофона відчулася твоя нібито причетність до технічного прогресу. Адже, здавалося, якщо ти йому нічого не скажете — він також мовчатиме.

    Та найдивовижнішим було те, що, здавалося, це був прилад Герберта Уелса, яким можна було подорожувати у часі! Адже після того, як Степан Іванович щось запише на магнітофоні, то через деякий час перед вами — ось воно! — виринає уже минуле! 

    Найбільшим чаклунством Степана, це був запис весілля чи випровадин в армію, де дід Хтодот співав так гучно, що магнітофон аж тремтів! Кожного разу, коли уже вкотре прослуховували його на лаві у клубі, ми хапалися за животи від сміху. Яка ж то була б чудасія, якби збереглася та плівка із початку другої половини XX-го століття і повернула нас туди до напрочуд добрих і теплих наших односельчан!

    Уже йшлося, як Сокольвяк Валентин, ризикуючи, переслав із Тихоокеанського побережжя магнітофонний запис Володимира Висоцького нашому Степану Івановичу.  От тоді наше село вперше і почуло захриплий його голос, що без зупину лунав до і після кіно.

    Тож чим наполегливіше самобутнього барда не сприймала влада, тим більше росла його популярність у народі.

    Це був протест не лише свободолюбного і гордого В. Висоцького проти несправедливості, брехні і лицемірства, що, в кінцевому результаті, і привело до розпаду Радянського Союзу (хоча як і не огороджували нас від західного впливу, які б мури берлінські не споруджувалися). На танці і послухати пісні В. Висоцького приходила молодь із сусідніх сіл, в тому числі й із Глибочка, Скибинців Тростянецького району. Цей «надмірний інтерес» молоді до самобутнього поета-виконавця було помічено. Степана Іванович викликали у сільський владний кабінет, де і провели з ним настановчо-виховну бесіду.

    Зазвичай перед кіно грав духовий оркестр, яким керував кларнетист Тарас Тарасович Діденко. Молодь сходилася на танці. Бувало, йдучи прямо з поля із вилами, заходили і танцювали, а потім йшли додому вечеряти і знову приходили у кіно.

    Хтось сказав, що життя — це такий роман, якого ніколи не придумаєш. Пригадуючи ті часи, Степан Іванович якось розповідав про його тоді роботу на посаді завідуючого клубом. Головою сільської ради в той час був Зозуля Валерій Григорович, який саме в розпалі Карибської кризи служив на Кубі. Уже й говорилося про закупівлю яєць державою через сільські магазини, куди ми їх і носили, щоб купити цукерок «подушечок» чи отримати 50 копійок для відвідування дитячого кіносеансу. Країна — одна шоста земної кулі, тож і яєць треба було чимало, щоб її нагодувати! А за виконанням рішень партії і уряду слідкувалося тоді ретельно.

    Тож у районі часто збиралися наради по виконанню плану заготівлі яєць. На одній з них нашому Валерію Григоровичу перепало на горіхи! Найважчою карою, що кілька разів сповзала з вуст оратора, була: «Якщо не виконаєш план по яйцях — покладеш партбілет!» І, окрім іншого, намальована ним панорама підводила до думки, що через те, що сьогодні Побірка недодала скількись-там яєць, взавтра, ну якщо й не половина, то принаймні значна частина країни — «повиздихує»! Добросовісний наш голова ладний був мерщій кинутися виконувати  вказівки партії та уряду.

    Валерій Григорович уже й бував у екстремальних ситуаціях (вже згадувалося про Карибську кризу, де світ стояв над прірвою ядерної війни) і був не демагогом, як це часто бувало, а людиною справи. Тож він, за принципом педагогіки роби як я, наступного ранку викликав до себе нашого Стапана Івановича, як члена сільського активу, і попросив його приєднатися до нього у цій державницькій справі, показуючи таким чином приклад для решти сільських активістів.

    Вони позичили у магазині (продавець Галій Тодоска Якимівна) чималу суму грошей, зафрахтували з собою колгоспну підводу із їздовим Ковбасою Василем і поїхали — за яйцями для держави! Віз у Василя був здоровий, то думалося, що доведеться з-пів села об’їздити, щоб наповнити його. Розпочали із вулиці біля цвинтаря. Слід відмітити, що Валерій Григорович користувався неабияким авторитетом у селі. Він попутно виконував і свої безпосередні обов’язки перед громадою села: зауважував нерадивому господарю за викинуте сміття, чи зберігання будматеріалів на вулиці.

    Йдучи попереду підводи, вони заходили у двори і вели роз’яснювальну роботу, переконуючи людей, що, можливо, цей десяток чи й копá (60) ваших яєць когось спасе мало не від голодної смерті. Наші люди цих голодовок вистраждали чимало, то й, співчуваючи, виносили хто у кошику, а то й у пелені — хто скільки міг. Тут уже велика відповідальність і лягала на Василеві плечі: слід було у розстеленій соломі обережно складати яйця — сотні, а то й тисячі яєць — по всьому возу, щоб жодного з них не розбити! Адже він також д о б р е усвідомлював, що й це — одне яйце! — може, когось та й підтримає на «Востоці» чи на «Сєвері» (це так у нас називали  Далекий Схід чи крайню Північ). 

    Наша команда, сповнена творчого пориву, і не помітила, що, ще й не дійшовши до кінця вулиці, віз уже був — доверху повен! Та із переможним блиском в очах Валерій Григорович наполягав: «Ще кілька хат! Ще кілька!..» Згодом таки і він зупинився і, з відчуттям сповна виконаного обов’язку перед державою, та й перед своєю совістю, витираючи спітніле чоло долонею, полегшено зітхнув…   

    Робота з людьми, як й із яйцями, — досить витончена, і вимагає не лише делікатності і терпіння, але й часу. Скільки його пройшло уже — хлопці й не помічали. Інше було з їздовим Василем, що, бувало, довгенько сидів на возі і поглядав на годинника, стрілки якого мало не завмерли (чи йому так здавалося) на обідній порі. Він добре ж знав, що у його шанці — схована пляшечка самогону і чималий шмат свіженького сала, порізаного грубенькими шматочками. Ото ж, вкінець, він і не втримався: від хати-до-хати йшла просто боротьба за яйця для країни, а Вася тим часом з шаньки наливав собі — потроху та частенько…   

    Тепер залишилося лише яйця доставити у магазин, щоб Тодоска Якимівна перерахувала їх і підбила грошовий баланс. Валерій Григорович наставляв Василя, якою дорогою краще їхати, щоб той минав грудочки і що, основне, слід їхати п о м а л е н ь к о! На що Василь так подивився йому в очі, і з таким докором, мовляв, ми що — діти (!), що голова уже й пожалкував за свою недолугість.

    … Василь поїхав правильно. Та й, взагалі, — Вася завжди, як…, то їздить правильними  дорогами! От лишень цей клятий віз чи коняка … він уже й не пам’ятає точно. Пригадує лишень, що летів із перекинутого воза довго і далеко — значно дальше, аніж котилися за ним уже не яйця, а лише шкаралупи з них…  

    … Валерію Григоровичу і Степану Івановичу через ті яйця доведеться ще три місяці віддавати свої зарплатні Тодосці Якимівні …  

    А Вася не дуже перейматиметься цими дрібницями. «Он недавно Кирило двох відрового бутля самогону розбив вщент, ото — горе! А це-е … Якось воно бýде, — розмірковував Василь, поволі чухаючи собі потилицю, — бо такого не булó ще, щоб якось не бýло» … Воно й так і було …

    Якось нещодавно розповів Степан Іванович, як його попросив Галій Тимофій Олександрович, учитель російської мови і літератури, який через ту кляту війну також ходив на милицях, після диктанту носити учнівські зошити йому додому (а мешкали вони поруч). Степан приносив зошити, ставив їх на стіл, на якому лежала чорнильниця з ручкою. Потім він вибирав зошит відмінника (приміром, Валерія Бернацького) і, звіряючи, у своєму зошиті доставляв коми, чи перекреслював, якщо вони були зайві.

    Незабаром у Степана пішли одні п’ятірки. Звичайно, і Тимофій Олександрович збагнув, що тут щось не те. Тоді він у свою чорнильницю підлив червоної туші, яку відразу, допоки вона не висохне, було й важко помітити (та й у хитренького Степана тоді ще, як кажуть, кабеті було не достатньо, щоб збагнути, що його перехитрили). Після цього — зошити Тимофію Олександровичу допомагав носив уже хтось інший.  

    … А Степан Іванович із трішки зішкуленими з хитринкою очима, літературним хистом, гострим на народно-дотепне слівце, закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Казали, що, читаючи його вступний твір з української літератури, викладач … плакала. Та чи вдалося комусь свою душу переломити  через своє ж коліно! Тож уже скільки десятиліть, як Степан Іванович продовжував працювати в районній газеті, пишучи про таких само порядних і добрих, працьовитих і щирих людей, як і він сам. Зараз Степан Іванович уже на заслуженому відпочинку, та й часто приїжджає в село до порога маминої хати, яку він пéстить і доглядає разом із своїм огородом.

    Ковернега Анатолій Антонович (1949-1994), наш з Юрієм Спіженком  прекрасний товариш, велетень людяності й порядності із Соболівки, що на Тепличчині, залишив десятки пам’ятників по собі — скиданих власноруч стель, у чому він був не перевершеним і ніколи не відмовляв односельчанам. Я й зараз, після багатьох років як не стало його серед нас, дивуюся й питаю себе: «Як могло в одній людині поміститися стільки навіженої самопожертви і патріотичних почуттів: до рідної землі, колгоспу, простих людей, для яких він, завжди поспішаючи, зупиняв своє авто, щоб підвезти?»

                Будучи із династії хліборобів, він до землі приріс душею (батько Ковернега Антін Лукич (1925-1987), незмінний бригадир, мати Ковернега Марія Михайлівна (1927), ланкова). Люди через свою від землі скромність мало тоді говорили про щойно згадані патріотичні почуття, притаманні Анатолію. Слово ж «патріот» походить від грецького patriotes — земляк, знову ж таки, від слова ЗЕМЛЯ. То ж нехай вона йому і Там буде легкою…

    … Познайомилися ми під час навчання вже у Соболівській середній школі №2. Не пам’ятаю уже за яких саме обставин і через що, та усі знали, що на великій перерві біля шкільної вбиральні мав відбутися чесний рукопашний двобій між мною і Валерієм. Він був значно вищим за мене зростом, хоча ніби трохи не пропорційним якимсь. Нас обступило щільне коло з хлопців мало не всієї школи і ми розпочали, як зараз це називають, бій без правил. Невдовзі перевага почала схилятися на мій бік. Арбітрами були старші хлопці, серед яких і був Коваль Іван. Пам’ятаю лише … удар у висок ззаду і — я втратив свідомість. 

    Як з’ясується, саме цей Іван Коваль, очевидно, зацікавлений якимось чином у моєму програші (тоді ще не було чути про «корупцію» всяку, підкуп), і вгателив мене ззаду у правий висок. І саме тоді на мій захист стала людина, яка, як покаже усе її подальше життя, не терпить несправедливості — Ковернега Анатолій. Казали, що, хоча і молодший на два роки за не високого на зріст кріпиша Коваля Івана, Толя, не вагаючись, став на мій захист.   

    Анатолій Антонович — романтик по своїй натурі — багато добавив у моєму світобаченні.  Всі, хто його знав, навіть підсвідомо, стараємось хоча трішки бути схожими на нього. Частинка його — живе поміж і у нас й передається прийдешнім поколінням його людяність, справедливість, скромність і — бажання всім допомогти. Таку ж він і зустрів на життєвому шляху дружину — чуйну і ніжну Ірину, така ж його дочка Тетяна, такі ж, надіюсь, виростуть і його внуки Максим, Сергій і внучка Олеся, яких йому так й не судилося побачити … Скільки ж він зробив добра усім, хто зустрічався на його широкій, як і його душа, земній дорозі! Про таких людей слід писати окрему книгу. Саме через це, такі люди — невмирущі …

    Дитячі мрії про море бумерангом вернулися до мене уже в юності: довелося, як зауважувалося вже, служити на крейсері «Свердлов»7 у Кронштадті. У 1953 році, як найбільша військово-морська потуга Радянського Союзу, щойно збудований крейсер був із дружнім візитом у Великобританії на коронуванні королеви Єлизавети II після кончини короля Георгія VI. Навіть через 20 років після тієї події у корабельній бібліотеці-музеї ми знайомилися із досить обширними звітами-репортажами про цей візит у вигляді альбомів із фотографіями, підшивками різноманітних газет і журналів, що висвітлювали ту подію. Усні перекази про той візит передавалися прийдешнім бранцям, які в свою чергу переказувалися наступним.

    Після успішного візиту до Великобританії крейсер відвідав тодішній міністр оборони СРСР генерал-полковник Микола Булганін і за успішно виконане урядове завдання привітав екіпаж й особисто нагородив кожного члена екіпажу наручним годинником із вигрануваним написом: такому-то члену екіпажу від міністра оборони СРСР за похід в Англію 1953 р. (а в повній комплектації особовий склад команди налічував біля 1200 моряків, старшин і офіцерів). Окрім годинників, кожному члену екіпажу було у Портсмуті вручено, випущений до цієї події, пам’ятний значок із зображенням нашого крейсера (ось він перед нами). 

    (Дивно, що в написі на годинниках і на значках було допущено помилку: Єлизавета II стала королевою не лише Англії, а й всієї Великобританії (Об’єднане Королівство Великобританії), яка була утворена в 1707 році й включала в себе Англію,  Шотландію і Уельс, до яких у 1922 році було долучено Північну Ірландію. Після чого королівство стало називатися: Об’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, а якщо сповна, то й Канади, Австралії і Південної Африки з 11 грудня 1936).

    Під час цього візиту команда крейсера «Свердлов» показала відмінні результати своєї майстерності. Щоб пройти Ла-Манш біля кладовища затоплених кораблів без лоцмана, від якого вони відмовилися, потрібна була неабияка майстерність. Та ще й течія, яка двічі на добу змінює свій напрямок (причому один раз піднімається на кілька метрів і — опускається на стільки ж). За всіма правилами швартування в складних умовах на цю процедуру відводилося до 45 хвилин, а наші моряки справилися, нечувано (!), — лише за 12. Із 17 прибулих у Портсмут іноземних кораблів, лише капітан нашого крейсера Рудаков пришвартував без допомоги британського лоцмана. Через що, наступного дня про нього писали мало не всі місцеві газети.

    То ж недаремно британські шпигуни-водолази намагалися дослідити гвинт крейсера — нове інженерне напрацювання. Акустики відчули щось не ладне і було наказано прокрутити гвинти (їх було два). Через зо два тижні, коли крейсер уже був у Союзі, в пресі з’явилася інформація про те, що в Портсмуті на берег викинуло невпізнане тіло, ймовірно, англійського моряка. Значно пізніше радянська розвідка повідомила, що то був співробітник британських спецслужб, який і здійснював заміри гвинтів нашого крейсера. 

    Служив я після закінчення інституту один рік: з 1972 по 1973. Дідівщини у нас тоді не було. Правда, як «молоді матроси», ми ловили пацюків і відрізали в них хвости, які уже «годки» (хто служив уже третій рік) зв’язували в пучки по десять: щоб потім за сто їх отримати відпустку із відбуванням додому на десять діб — за «дотримання санітарного стану корабля». А їх, здорових, мало не як котів, можна було побачити одночасно з десяток, коли раптово посеред ночі, під час вахти, відкриєш сусідній порожній кубрик із нічним синім освітленням.

    Якось і наступив посеред одного з них, що замешкався, своїм «прогаром» (черевиком). Він стирчав з обох його боків і жалісно пищав. Мені стало жалісно його, довелося відпустити. Якось серед ночі приснилося мені, що я вдома і гладжу кішку рукою, а вона мурчить на моїх грудях. Та коли розплющив очі, то побачив майже біля свого носа — морду здорового пацюка, якого моя рука й справді гладила!.. З переляку жбурнув його на палубу. Й досі не розумію, чому він так довірився мені … Можливо, то був саме той, якого я відпустив раніше.

    Світ, як з’ясується згодом, затісний. Із Севастополя, на початку 1970-х, до нас у Кронштадт була переведена частина команди із крейсера «Жовтнева революція», такого ж самого 68-го проекту, що був флагманським кораблем на Чорному морі. Брат мого товариша Габінського Миколи із Стражгорода, що на Тепличчині, Леонід Іванович служив також там у БЧ-2. То до нас влилися його друзі, з якими довелося мені і дослужувати.

    Та про одну деталь й досі згадується з сумом. Наш 210-ти метровий крейсер, укомплектований, як щойно згадувалось, особистим складом із 1200 чоловік, при відкритих стволах (усі стріляють без зупину) повинен був протриматися всього 8 (вісім!) хвилин (я служив у головному калібрі, одній з чотирьох трьох стволових, діаметром 152,4 мм, башт, кожну з яких обслуговувало біля 64 чоловік). Далі, крейсер ставав просто мішенню і — 1200 доль уже нікого не цікавили і не потрібні були країні ...

     

     

     

    Просмотров: 714 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 1
    0
    1 lgeras   [Материал]
    Ну і пам'ять же у Вас! А на додачу - слово... Таке, з перчиком і народністю. Читати приємно

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии