Тоді на мітингу були робочі коні і воли, були собаки, рід котячий (у них, домашніх, мирна вдача), качок зібралося, індиків: (ці галасливі, та не дикі), курей, від себе що гребуть (дізнатись: бути, чи не буть?), і вівці (як же без овець?), прийшли і свині під кінець. - Стривайте, я між вас своя,- до всіх звереснула Свиня
- Не хочем далі жити так! – це Півень. Кури: - куд-кудак! Індик, що мав і зиск, і хист, розправив пишно крила, хвіст, таке промовив: - Любі друзі! Нехай помовчать трохи гуси, і все поважне товариство! Дивіться, крила в мене чисті! І совість чиста, і пташник, я чудом голоду уник. Хоч справа наша клопітка, я виведу вас з тупика!
І гусяче крикливе птаство, оспіване в легендах часто, що навіть Рим порятувало, почути інших не давало, завмерло в тиші. Знов Індик пустив промову під кадик. Сказав таке: - Зібрав тут нас усенародний клич і глас. Та демократія неповна: тут переважно пір’я й вовна. Де є оказія така, там обирають вожака. Тут Лебідь з річки прилетів, який обранцем стать хотів, і Щука з байки, й, звісно, Рак (він теж, звиняйте, не дурак!) Та й сам Індик ще мав надію, що владою його наділять, Крутили щось туди-сюди, залишили в траві сліди, так напаскудили, що ну! Хоч починай, бери, війну! З берези кукнула зозуля: - Найкраще підійшла б Косуля! Народ погодився: ще б пак! Це все ж не Лебідь – Щука - Рак. - Щоб розпочать життя нове, покличмо звірство лісове! Покликали. Таки діждались. Чого боялися, те сталось. Прийшли не ті, кого чекали: прийшли гієни і шакали, прийшли єхидни і горили, хоч про горил не говорили, прийшли лисиці і вовки (все з точністю до «навпаки»). Звичайно, там були зайці, усі з мандатом у руці. Свого привели вожака - не борсука чи їжака, Він вигляд мав зухвало-бравий, бо знав, де сила, там і право. І ціла армія термітів: точити також треба вміти!
І ось тоді розпочалося: валялось видерте волосся, укуси, рани, сморід, бруд. Кричали свійські: - Наших Б’ЮТь! Всі чубились, ревли, гарчали… Ті, що надіялись – втрачали. А демократія? Дебати? Про власне кожен прагнув дбати. А лідерство? Так той і лідер, хто в іншого поживу видер. Коневі дати жмут вівса – ото й політика уся, хто курці жменю дасть пшона – знесе яйце тому вона, А вівці? Так її, вівцю не пхай в політику оцю! Свиня, де їсть, там і свинячить – - Не вмію, - рохкає, - інакше. Постійно риє тут і там: - Спокійно жити всім не дам! Одне втішало, що безкрила: аби злетіла - небо зрила б!
Такі тепер метаморфози: на когось вплинули погрози, хто їжаком був – Лисом став, собаку кинули у став (тепер вона, як камбала, в намул тихенько залягла). Єхидна… Де вона, єхидна? Її у хащах вже не видно! Тепер єхидна свійська стала: відкрито тягне м’ясо-сало. Ну а про Вовка є промовка: годуй чи ні – він преться в ліс, де в зграї вовчій звіром зріс. У нього логіка така: годують зуби хижака.
Пищить з обори знову: - Досить! Ми переможемо! В нас досвід! Так, досвід є, бракує віри, що стане сил здолати звіра.
