Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Август » 7 » Дзвін
    22:31
    Дзвін

    «Не питай по кому дзвонить дзвін: він дзвонить по Тобі…»

    (Ернест Хемінгуей)

    Коли до сільради під’їхала машина  із райцентру, та з неї вийшли  два військових,   вже немолодий і  сивий  сільський голова не пішов  їх зустрічати, натомість опустився  на стілець,  чомусь теребив руками свій картуз, чекав, коли прибулі  зайдуть до кабінету.  Сам собі не зміг би  пояснити,  чому  раптом  подумав про найгірше - досі  похоронки обминали це невелике  село на Поділлі. 

     … Звістка  про те, що  в зоні бойових дій загинув Михайло, єдиний  син Марії Гримчак , облетіла село миттєво - від вулиці до вулиці, від хати до хати, від лавочки до лавочки...

    Село уже  оплакувало  тяжку долю  односельчанки, а вона  ще  не знала, яка страшна новина чатує на неї  - ніхто не зважився то  відкрити. Сказали   військові, котрих  голова сільради разом  із місцевою фельдшеркою  привіз до її хатини. 

    Не дослухала, -  впала на землю ніби лантух...

      ... Кожної  неділі  раненько, поки син спав  здоровим парубочим сном, Марія  поспішала на службу Божу. Жили удвох. Чоловік залишив сім’ю  коли Михайлик був маленький.

      ...Сьогодні також була неділя. І все так же людський потік у вишиванках поспішав на службу Божу.  І  незмінно  торжествувала  природа над вічністю. Тільки жінка у чорному не готувала недільний обід для єдиного сина. Передчасно  зістарившись  у свої  пятдесять  шість  років, вийшовши з церкви, вона  спішила  звернути на ту грунтівку, яка вела до цвинтаря. Несла  у  хустинці трохи цукерок, печива, щоб потім,  тремтячими руками покласти ті гостинці на  могилу свого Михайлика. Уже б і додому не йшла, -  страшною пусткою стала рідна хата  без сина...  Годинами сиділа  біля могили, поки  хтось не підходив  до неї, - гайда, йдемо додому, Марійко, нехай він спочиває з Богом... 
     Згорблена  нікого не бачила, не чула,  тільки  злегка   хиталась   в обидва боки: "Боже, Боже, забери і мене до нього", -  шептала   у тому хитанні.  То поправляла   збляклі  від дощів та сонця  стрічки на вінках, то висмикувала  бур’янину поміж  квітів, то  припадала   до  могили ...
      Рвалась туга  до небес!  Проклинала війну  МАТІР…

     Їй навіть не показали лице Михайлика, -  так і поховали у цинковій домовині. Казали, -  міною розірвало на шматки.
     У  розпуці  нарікала на своє життя, - крім праці, щоб вижити та вивчити  сина, -  більше нічого не  бачила.  Мордувала себе  виною, що не  вберегла. Не захистила свою дитину. Раніше бачила по телевізору,  як    матір-інвалід  ридала, благаючи  не забирати єдиного сина на війну, як інші жінки перекривали собою дороги,  та хіба могла подумати, що  війна  постукає і до їхньої  хати…  Михайлик  завжди   першим був - і студентом, і в колективі на заводі, де працював останні два роки, і на передовій… Про себе не дбав. Друзів у біді не залишав. А її ,ось, залишив…
     
    ... В той самий день, у неділю, за  тисячу  кілометрів від  мальовничих  подільських пагорбів, молода жінка   сиділа   незворушно   біля  незвично широкої  могили:  її батьків, чоловіка, і п’ятирічної донечки Катрусі. Снаряд прямим попаданням в хату обірвав разом із їхнім і її життя. Раз і назавжди...  Вціліла  тільки тому, що за кілька хвилин до несподіваного обстрілу побігла  в  город за капустою,- варила  борщ.
    ... Вона не плакала.  Тримала у руках  кілька цукерок для донечки, і не розуміла, що з ними робити... Голова тремтіла, ніби у старої бабусі.
    Щось не так було  з її  пам’яттю, щось не так.  Шепотіла  тремтячими губами  страшні слова… Проклинала війну  ЖІНКА…
      
    ... Недільний ранок  був  напрочуд  світлим, теплим.   «Грибний» дощ  по обіді, і спінені ним невеликі   калюжі  - радість  не тільки для  горобців, які   галасливо купались у них, а й для сільського малюка. Гумові чобітки  традиційно, по-дитячому,  поспіхом  натягнуті  «не на ту ногу» , «дивляться носиками» в різні боки, і, далі,  з розгону  пірнають  у  найглибше  «море» !  Аж по «вінця».  Таке довгоочікуване ще недавно літо…

    Через  годину по тому,   повітря  уже  пахло   війною…  Раптова мертва тиша  навколо.

     Порожньою  вулицею  чеберляв   двохрічний   малюк, котрого   молода матір   залишила   напризволяще,  серед руйнувань  тільки тому, що    загинула  від  осколка.  Сина  ж, під час  несподіваного  обстрілу,  захистила  своїм тілом.     Приголомшене  хлопченя не  розуміло,  що  сталось.  Замурзане , аж чорне від кіптяви  та багнюки  тупцяло   ноженятами  серед  уламків,  то  падало , то вставало, та  ішло кудись, навіть не плакало.  Тільки   в маленьких  переляканих оченятах   вже  було неусвідомлене  ВЕЛИКЕ  горе…

    … Століттями  церква стояла  на межі трьох західноукраїнських сіл.  І   невелика річка  жебоніла  далеко внизу,  між двома  пагорбами, та  подібна на  сріблясту  підкову   бігла  собі  долиною  поміж  низьких берегів, на яких табунами паслись гуси. З найвищого горба  виднілись одразу три села. Хати  ховались у зелені лісів, садів  та левад. Акуратні прямокутники городів буяли квітучим картоплинням та яскраво-жовтими квітками «лапатого» гарбузиння.

     Століттями   нічого не  змінювалось   у навколишньому ландшафті. Хіба що річка, яка впадає у Дністер  дуже  обміліла. 

     Століттями   стежки та дороги   від  тих  навколишніх сіл  вели  до одного храму.

     … Та один страшний  день кинув виклик століттям, і понівечені   людські  долі  невидимими шляхами  злились в один  високий  до Бога…

    Прости, Господи… І захисти  на цій землі.  Усіх. І всюди…

     

    Надія Шелест , Київ
     

     Червень 2016 

    Просмотров: 195 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 1
    1  
    Надія подає велику Надію. Проза у неї істинно українська. Коріння - українське. дух - український, біль український. Побажаймо ж Надіці нових творчих задумів і злетів!

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии