Про цю невеличку жінку написано чимало, і я більш ніж впевнений,  будуть писати ще і ще, бо її пронизливі, наповнені любов`ю та переживаннями вірші вже не залишають спокійними тих, хто хоч раз колись їх прочитав.

Мої слова адресовані нашій землячці, поетесі, вишивальниці, члену  Національної спілки письменників України, надзвичайно гарній, надзвичайно талановитій, з надзвичайно чистою душею і великим серцем людині  – Тетяні Євменівні Приймасюк.

Біографічна довідка

Приймасюк Тетяна Євменівна - поетеса, фольклорист, вишивальниця, пісенний композитор.

 Народилася 11 вересня 1954 року в селі Брідку Теплицького району Вінницької області в родині колгоспників. Член Національної Спілки письменників України з 2005 року.

 У 1971 році закінчила Соболівську середню школу № 1. Через три роки – з відзнакою режисерське відділення Тульчинського культосвітнього училища. В системі культури району працювала з 1974 року: художнім керівником Бджільнянського, Петрашівського СБК, методистом Теплицького РБК, бібліографом-краєзнавцем Теплицької центральної районної бібліотеки.

 З 1985 року довгі роки очолювала районне літературне об’єднання «Дивослово». Нині, на жаль, пенсіонерка.

 Писати вірші розпочала в шкільні роки. Друкувалася в республіканській періодиці. Автор трьох поетичних збірок: «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003); книжки для дітей «Комарик» (2008), ряду колективних збірок: «Вруна» (1978), «Подільська пектораль» (2002), «17 вересня» (2002), «Сторожові вогні над Божою рікою» (2007), «Соняшник» (2009).

 Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2003).

Джерело: Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України

Дивитися на світ ясними, незабрудненими від пануючого навколо непотрібства очима, від щирого серця щоденно бажати людям доброго, і з дитячою наївністю чекати того часу, коли нарешті настане царство любові, благородства та благодійності – це те, що дуже сильно різнить Тетяну Євменівну від других людей.

Філософія її важкого, але славного життя по-християнському проста і зрозуміла:

Я живу так просто й зрозуміло:

На добро відплачую добром.

Маю в серці ту любов всесильну,

Що стоїть, як свічка, перед злом.

Як пише про Тетяну Евменівну член Національної Спілки письменників України Валентина Сторожук - «… коли береш до рук її збірку, то з перших рядків відчуваєш, що поезїї такі ж щирі й відверті, як сама авторка…

Про що б не розповідала поетеса, чи то про рідний Брідок, що для когось крапля, а для неї – цілий океан, чи про сестру, яка за важку працю на фермі отримує копійки, чи про батька, який «був орлом і всю свою роботу переробити мав охоту», вона підкуплює своєю ніжністю, задушевністю, теплотою. А коли перечитуєш вірші про кохання, про найпотаємніші  куточки жіночої душі, про зрадливе жіноче щастя, здається, що написала її юна дівчина, а не мудра, досвідчена жінка, мати двох дорослих дітей…

 Її поезії беруть початок з пісні, що «народу виколисує крила», з бабусиних вишивок, з Шевченківських рядків, почутих в дитинстві од мудрого і сивого, як кобзар, діда, з науки матері, яка навчила любити землю, поважати працю і гідно нести звання жінки-українки».

Ще одна відома людина, поетеса-землячка Ніна  Гнатюк сказала про неї: «Скільки ж в цій жінці енергії добротворення, віри і чистоти, прагнення у хвилини темряви запалювати свічі милосердя і порятунку, що віриться: саме на таких людях тримається світ».

Сьогодні не перша і не остання зустріч на сторінках нашого сайту з віршами цієї дивної людини, бо вони як шипшина, від кущів якої не можна, та й не хочеться  відчіплятись.

Моя поезія

Я колись заплуталась в шипшині,

Ще дівчатком в платтячку рябім:

Ягоди привабили осінні

На кущі колючому отім.

Відірватись вже не мала сили

Від куща колючого сама

Від одної гілки відчепилась –

Інша причепилась і трима.

Не кляла оту терпку неволю,

А терпіла катування ці:

Руки передряпала до болю –

Кілька ягід маю у руці…

Причепилась до куща шипшини

Вщедрена нещастями душа,

Слово, подароване Всевишнім ,

День і ніч мене не полиша.

Кущ колючий з квітами і плодом –

Те, що лиш в житті у мене є,

Серцю передряпаному «Годі!»