Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2014 » Декабрь » 10 » К Р И К У Н Е Ц Ь
    17:59
    К Р И К У Н Е Ц Ь

    Петро Кондратюк

    Новела

    Не боюся помилитися, стверджуючи, – все, існуюче навколо, має якесь призначення, яке може бути пізнане нами, хоча переважно й не до кінця, а то, як здебільшого на сім світі, і ні, залишившись таїною. І коли чогось початок, а коли його кінець, або коли кінець початку чи початок вже його кінця – то також є містерія, до кінця й не пізнана.

    От і він – електричний ліхтар, здавалося б, давно вже відслужив своє призначення і відганяв від себе ту пекучу думку, яка все частіше переслідувала його: про мить, коли його, як шматок іржавої бляхи, вкинуть у розпечене горнило. Хоча розумів, і це теплило його, що і після цього він ще служитиме людям, можливо, навіть і знову ліхтарем. (Адже він якось чув від перехожих внизу про якусь там реінкарнацію, перевтілення, хоча і не розумів до кінця, що то воно таке є).

    Ліхтар десь далеко-далеко в собі ще відчував щось схоже на те тепло, яке, зазвичай, впродовж багатьох років, разом із світлом, віддавав окрузі. У шматочках його пам’яті ще збереглося відчуття тієї радості, коли перший поштовх електричного струму, злегка струшуючи, пробуджував його від дрімоти. І ліхтар чув, як легенький тріск і шелестіння окутували його. Він знав, що то веселі, як і він, частинки струму також з радості витанцьовували у його дротяних черевцях.

    Часом здавалося, що ліхтар уже й змирився зі своєю долею. Адже знав же, що усьому в цім безмежнім світі буває як і початок, так і його кінець. Бо ж донеслося до нього вгору від перехожого, – а він чомусь (!) на цім світі найбільше любив людей і завжди прислухався до них, – що й сонце догорить колись.

    Та той неосяжний світ, який він звик споглядати з висоти майже пташиного польоту, простір, вщент сповнений життям і цей – ось (!) увесь заржавілий чайник, що лежав поруч з ним у купі брухту. Хоча б разок – навіть і останній! – споглянути на цей манливий і такий недосяжно-далекий для нього вже світ…

    Яка часом мінлива та непередбачувана доля в житі! Не думалося вже ліхтарю, що таки віднайдуть його в брухті поруч з цим іржавим непόтребом, щоб далі ще служити людям.  Йому ще довго здаватиметься, що він там – серед купи іржі й іншої старечі… «Та ось же я! – на високому стовпі, просто в самому голубому небі, де море п’янкого і радісного повітря і птахи, птахи шугають і сміються навколо мене» – ніби гордо сповіщав округу повернутий до життя старий ліхтар.

    Особливо, коли перший поштовх електричного струму знову запульсував у ньому, його продовгуваті груди враз ніби розширилися, від чого йому стало тепліше і трепетна радість сповнила його вщент. Коли він чув десь там, далеко внизу сміх перехожих, тоді сильніше пульсувало його внутрішнє єство. Йому також ставало веселіше і так хотілося спалахнути краще, щоб і їм, людям, передати шматочок тепла, полегшивши цим самим і їх важку, часом перемінливу (як і його!) життєву долю. Отак і полилися для ліхтаря веселі не буДНІ, а звичайно ж – НОЧІ.

    Та як часто неочікувано буває в житті, просто мукою для ліхтаря був день. То ж ще далеко перед світанням в його нутрощах поступово ставало щось холодніти і чим світлішою ставала округа, тим більше він і … затухав. І навіть коли вже сонце своїм ріжком появлялося з-за горизонту, а ліхтар ще горів як і раніше, перехожі вже його й не помічали. Ліхтарю від цього ставало сумно. Він іноді хотів кричати на всі свої опуклі груди: «Люди, ось же я! Я тут, де й був вночі!»

    «Що ж сталося? – часто точила думка ліхтаря, намагаючись зрозуміти цих людей і їхню сутність, – адже я ж так само продовжую світити вам! Невже ці люди, та й саме життя – несправедливі?!» Та ще й ця фраза перехожого, кинута необачно, про якесь там японське прислів’я: «Бути не потрібним, як ліхтар удень» – саме днями й не давала йому спокою.

    Різні думки шугали в нутрощах ліхтаря. Та якось, як виплеск струму, як грозова блискавка, що, бувало, проносилася повз нього, ліхтаря осяйнуло: СОНЦЕ …в усьому винне саме воно! Він ще довго не міг отямитися від цієї такої простої і одночасно шалено вбивчої для нього думки... Особливо, коли він був ще молодим і виблискував своєю свіжою фарбою, йому здавалося, що, приносячи оточенню користь і тепло, не наживеш ніколи лютих недругів своїх. Він завжди ж дарував оточенню лише світло, тепло і радість і навіть зараз, вкритий вже іржею, продовжує це робити. Та думка про те, що сонце є його недругом, вже ні на мить не залишала й ніби душила його, їла до кінця іржею, обпікала, як якось обірвані два електричні проводи біля нього. І була навіть мить, коли від безвихіддя його серце-лампочка от-от мала, не витримавши –луснути.

    Та ліхтар, зібравши всю свою потугу, вирішив не здаватися. Нехай будуть вороги, навіть і саме сонце (!), а таки буду нести до останньої своєї краплини добро оточенню і насамперед – людям. І тоді особливою радістю для ліхтаря ставало, коли, будучи не вимкненим, хоча й ніхто його не помічав, а сонце піднімалося все вище й вище, та він з погордою і викликом кидав свої тоненькі струмочки світла навпроти потужному сонячному промінню. В ті миті він гостріше відчував пульсуюче життя у собі і йому хотілося сміятись, сміятися усім своїм єством – бо саме в таку мить відчувалося йому, що він не скорився, що він є, що він існує в цьому безмежному і такому незрозумілому, не лише для нього, світі і буде, буде вічно, хоча і перетвориться колись в порошинки. Може…

    … Якось, дрімаючи вранці після напруженої робочої ночі, ліхтар почув – шугонуло щось і в його обійми сіла пташка... 

    ………………………………………….

     

    З високого стовпа біля наших воріт прямо на подвір’я заглядає електричний ліхтар, з якого стирчить невелика електрична лампочка. З усього видно, що він відслужив не один десяток літ, тай ще продовжує вночі виривати з темряви вулицю і довкілля, щоб цим самим таки робити посильне добро людям. Він мабуть і не здогадується, що саме цим дуже схожий і на Прометея, який, викрав вогонь у богів, щоб подарувати його людям. За що і був прикутий, правда, не до стовпа, як цей ліхтар, а до скелі на Кавказі, куди щоночі прилітав орел і, як кару, викльовував у нього печінку, яка потім відростала знову (так стверджує старогрецька міфологія).

    Хоча, якщо бути точним, назвати його ліхтарем можна із значним перебільшенням не лише через його вигляд, а і через те, що чималої за розмірами прозорої кришки, що оберігала лампочку від погодних лихоліть, давно не стало десь. Лампочка горизонтально розміщується у верхній його частині, а в нижній же – утворилася чимала ніша/схованка.

    … Якось вранці, на початку червня, на краю саме цієї ніші сиділа сойка. А із внутрішньої її частини стирчали дві голівки з розкритими дзьобиками, у які сойка-мама по черзі клала, дістаючи із свого черевця, різноманітних життєдайних для них комашок і жучків.

    Невдовзі вона полетіла за черговою порцією їжі, а пташенята вибралися на край своєї схованки і почали тріпотіти своїми, ще не зміцнілими, крильцями, як виявиться згодом, готуючись до першого у своєму житті польоту. Спочатку подумалося, що сойка через якісь обставини залишила своє гніздо і вночі перенесла (!?) своїх дитинчат саме сюди. В іншому разі ми б побачили, як вона висиджувала і доглядала їх. Та уточнюю вже через два років, що сойка таки щорічно вертається до свого гнізда і наприкінці травня на початку червня можна побачити два маленькі дзьобики, що, вже зазвичай, стирчатимуть з ліхтаря.

    Раптом до нашої хати донісся шалений крик сойки. Вибігши на вулицю, я побачив її на сусідському паркані, а внизу – її дитинча, яке підстрибувало, махаючи крильцями, намагаючись вилетіти до своєї мами на паркан. А з малини, що росла неподалік, скрадаючись, припавши до землі черевцем і головою, поволі наближалося до нього невелике риже сусідське кошеня.

    Сойка кричала несамовито, нагадуючи котячий крик під час їхніх весняних двобоїв, і, ризикуючи своїм життям, погрозливо проносилася над самісінькою головою кішки. Кожного разу кошеня на мить зупинялося, пригинало голову нижче до землі. Та сойка ще не долітала до ближньої гілки вишні, з якої уже вкотре мала атакувати кошеня, як воно продовжувало підповзати до переляканого пташеняти, яке також кричало і підстрибувало, без успіху тріпочучи своїми ще слабкими крильцями.

    Коли я підбігав до місця цієї трагедії, намагаючись схопити це риже кошеня, як із малини раптом вистрибнув інший білий кіт, який кинувся на пташеня і, вхопивши його за шию, стрибнув назад в малину. Через мить – він уже вибігав з іншого її кінця, високо піднявши голову, тримаючи в зубах уже приречене пташеня, яке так і продовжувало інстинктивно тріпотіти крильцями і несамовито кричати.

    Це сталося дуже швидко. Не лише я, але й сойка-мама не бачила цього білого котяри, що також, як виявилося, відчуваючи здобич, причаївся в малині, бо так і продовжувала з несамовитим криком атакувати те саме риже кошеня.

    Коли я повернувся назад до двору, то побачив її інше пташеня на нашому подвір’ї, для якого свій перший виліт виявився більш удалим. Воно було трохи більшим, хоча ще також не могло добре літати. Лише вилетіло на підвіконня і з переляку від маминого крику причаїлося в його кутку.

    Невдовзі нашій сусідці Фросі якимось чином вдалося відібрати у свого кота і принести до нас те пташенятко, яке якимось чудом залишилося живим, лише із ранкою на шиї і поволі звисаючим лівим крильцем.

    Сойка у відчаї так і продовжувала атакувати риже кошеня. Та коли поранене пташеня, оговтавшись, почало несамовито кричати уже на нашому подвір’ї, вона зразу ж прилетіла і сіла поблизу нього на паркані. Через деякий час біля неї вже сиділо її вправніше пташеня, що перебралося з підвіконня, а поранене – кричало і підстрибувало, інтенсивно махало крильцями, намагаючись відірватися від землі. Воно ніяк не могло збагнути – чому вони  сидять он там, так високо, а воно – внизу, адже все своє життя з раннього дитинства, принаймні з одним із них, вони завжди були разом.

    Згодом здорове пташеня вже сиділо неподалік на яблуні, під якою кричало і підстрибувало поранене пташеня. Саме через надмірну галасливість ми і прозвали його – «Крикунцем». Через деякий час, заспокоївшись, сойка вже продовжувала виконувати свій материнський обов’язок: літала навкруги, сідаючи на дерева, тут же ходила по подвір’ю, збираючи різноманітну живність, і як лише їжі було вдосталь – вона мчалася до своїх дитинчат.

    Крикунець, ще не бачачи своєї мами – десь лише її тінь ковзне по подвір’ю – починав кричати, стрибати і щосили махати крильцями. Спочатку думалося, що таким чином він хоче привернути її увагу до себе. Але ж інше пташеня на яблуні не кричало, та й мама пам’ятала про них обох і по черзі їх годувала. Та й, думається, в природі вони так сильно не кричать, щоб не привернути увагу хижаків.

    Крикунець кричав не через голод. Його манило небо, стихія польоту, саме там, а не на землі, було його життя, безпека. Ця неспроможність полетіти, цей безвихідь виривалися в нього несамовитим криком. Адже, здавалося б, так просто – лишень підстрибни і замахай крильцями, як його братик/сестричка, що він і робив без зупину. І ось він – простір! Ось же вона – свобода! Це був його відчай, незбагненна ним приреченість, з якої наперекір обставинам, несамовито й інстинктивно він намагався вирватися.

    Коли Крикунець був не голодний і втомлений він дрімав, забравшись на підвищення у дворі. Та лише появлялась мати, як він, уже вкотре, починав так само несамовито кричати, стрибати і махати крильцями.

    Крикунець не боявся людей. Думається, що і миша не боїться слона, адже їхні природні ніші зовсім різні. Коли довго не прилітала сойка, ми намагалися пінцетом впхати до його дзьобика хліба чи жучка, комашку, напоїти водою з піпетки. Та все даремно.

    Увечері, коли нагодований і знесилений Крикунець уже засинав, ми спокійно переносили його сплячого у зроблене тепле гніздечко під ящик, ховаючи його від нічних котячих рейдів. Вранці, від п’ятої до шостої години, коли він зголоднілий просипався і починав кричати, – випускали. Сойка разом із своїм дитям уже сиділи на дереві поруч, чи літали неподалік.

    Якось, коли мале пташеня сиділо на яблуні, я спробував підкинути Крикунця також до нього на гілку. Спочатку в нього не вийшло втриматися на ній і він поволі злетів на землю. Наступного разу йому таки вдалося зачепитися за гілку і з щасливим криком добратися до свого братика/сестрички. Вони просиділи там поруч з-пів дня та після чергового намагання злетіти, він уже плавно опустився на землю неподалік яблуні.

    Я продовжував манити Крикунця висотою, підкидаючи його на гілки яблуні, де він з радістю забирався якомога вище. Та коли прилітала мама і намагалася покласти чергового жучка йому в дзьобик, він з радості махав крильцями, кричав і, як правило, не втримувався на гілці та й уже злітав додолу. Це не був той крик відчаю, як на землі. Крикунцю здавалося вже, що він сам вилітав на яблуню і приєднувався до своєї сім'ї. Радість так переповнювала всього його, що коли він уже вкотре намагався дотягнутися до маминого дзьоба, то, як і раніше, падав і, задерши голову, стрибав, так само інтенсивно махав крильцями і ще дужче, уже зі злості, ніби прохаючи допомоги, кричав на ввесь світ з-під яблуні.

    Для Крикунця великим бар’єром, своєрідним Рубіконом, був наш паркан, з-за якого завжди появлялась його мама і братик/сестричка. За ним же був – безмежний простір, в якому він подумки разом із своєю сім’єю вже шугав, розтинаючи повітря своїми зміцнілими вже крилами. Але це буде потім. Зараз же всі його помисли були – як вибратися на цього клятого паркана. Він завжди дивився на його верхній край, часто присідав, в намаганні підстрибнути й полетіти і коли таки наважувався відштовхнутися від землі, то вже вкотре вдарявся в нього і падав донизу, а вже звідти намагався ніби збагнути причину своєї невдачі.

    Та з кожним днем Крикунцеві вдавалося все вище і вище відлітати від землі. При цьому він, як завжди, голосно кричав, мабуть, уже радіючи своєму успіху. Його мама підлітала близько до нього, потім – на дерево неподалік, ніби манячи, запрошуючи його за собою.

    Якось йому таки вдалося вибратися на паркан, використавши при цьому трамплінчик, який ми йому поставили. То було величезне досягнення Крикунця! Він, вмостившись на паркані, почав махати крильцями і зовсім не так, як внизу, а веселіше кричати. Здавалося, що він не лише хотів ощасливити маму своїм першим успіхом, але і показати всій окрузі – який він уже дужий і вправний. Та мами десь не було поблизу, а вулицею проходила лише дітвора, здивуванню якої не було меж. Вони почали гладити його на паркані по голівці. Крикунець і тут, сповнений радістю і гордістю за себе – такого здорового і дужого, не втримавшись, злетів уже на вулицю. Це був перший вихід Крикунця у великий світ, до якого він був ще не зовсім готовий.

    Десь з на десятий день Крикунець вилетів уже на бочку, потім слідом за мамою пролетів метрів з п’ять і … впав у ванну з дощовою водою. Він, з нашою допомогою, вибрався звідти, хорошенько просушив крильця, махаючи ними. Ще кілька разів він падав у ванну… Мабуть, сердитий на свою невдачу, Крикунець уже вкотре вилетів на бочку, а звідти і на паркан, за яким його чекали сім'я і …довгоочікувана, вистраждана, манлива і така солодка воля!

    … Ось уже місяць, як можна чути вранці гучне «вітання» Крикунця і бачити його разом з сім’єю, як він стрімкими помахами вже змужнілих крил несе себе назустріч небезпеці, радості, сонцю і життю…

    В одному з своїх оповідань І. Тургенєв описує, як він повертався з полювання з своїми собаками, один з яких помітив пташеня, що випало з гнізда. Раптом між приреченим пташеням і мордою собаки, що наближалася до нього, появилася його невеличка мама з розпущеними крильцями, надутим пір’ям і почала несамовито кричати. Собака на мить зупинилася скоріше від здивування, а ніж від страху. Потім морда собаки знову поволі почала наближатися і майже торкнулася готової стояти до смерті пташки, що кричала все сильніше і сильніше. Здавалося ще мить і ...Та собача морда зупинилася – наступної миті собака відступила.

    Ми, люди, думаємо, що стоїмо, як нам здається, на найвищому щаблі еволюційного розвитку. Але описані вище два випадки заставляють нас задуматися – а чи так це? Наприклад, в природі, на відміну від людського суспільства, майже немає розпусти, а тим більше – дітей там не викидають. Немає там кривавих оргій масового терору як, наприклад, при правлінні диктаторів Сулли, Нерона, Івана Грозного, Леніна, Сталіна,Гітлера, Пол Поти. В природі домінує закон само достатку і доцільності, чому нам – людям – і слід вчитися у неї.

     

    P.S. Два наступні років сойки поверталися до їх рідної хати в ліхтарі, та останні роки їх хата – зсиротіла. Хоча одна сойка, можливо це й Крикунець (!), продовжує літати навколо нашої хати (2014).

     

     

     

     

    Просмотров: 532 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2014  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии