КОМАРИК

Встав комарик вранці-рано,

Випив з кухлика туману.

Ніби в ротик туман дівся,

А комарик не наївся,

І пішов крізь зелен-шати,

Щоб сніданок відшукати.

Тільки ж вранці вогко всюди –

Замочив комарик груди,

Лапки, спинку, вуса довгі,

В лісі ж бо нема дороги.

 І на те весь ліс без краю –

Бездоріжжям всяк блукає.

- Ні, - подумав, - бездоріжжя

Все ж потрібне – скільки їжі!

Ген жовтець пилком жовтеньким

Поділився: - Їж, маленький!

А духмяна полунична

Підставля рожеву щічку:

           - Покуштуй, я вже дозріла,

А ще вчора була біла!

З верховіття біла липа

Сіє сік солодкий стиха...

Втік кудись той голод, дівся!

Це комарик вже наївся.

Став животик враз повненьким,       

Віднайшов він мох сухенький

Під корою того дуба,

 Що жолуддям землю глуба,

І притих собі в шпаринці...

Але що це? Враз до спинки

Хтось тепленько доторкнувся –

Це промінчик вже проснувся,

Заходився працювати,

Світ сушити, зігрівати.

І комарику малому

Наказав іти додому,

Бездоріжжям, бездоріжжям,

Де повітря чисте й свіже,

Де жовтець і полунична,

Липа-дичка невеличка.

ЯК ГОРІХ ПРОВЧИВ КОТА ВАРЛАМА

 

В давній, древній ще порі

Жив собі старий горіх.

Старість з юності плекав,

Хоч на неї й не чекав.

Гнувсь від вітру. Дощик лляв:

          - Душ для гілля, - промовляв.

Закалявся від грози,

Град на листячку возив.

Грім лякав – могутній він,

Лиш здригався  навесні,

Гамував: - Ти помовчи!

Не комизься! Не бурчи!

Сніг з морозом? То не жах –

Взимку, схожий на моржа,

Він  тихенько міряв сни,

Щоб дійти знов до весни.

Навіть дядько-буревій,

Що, бувало, сам не свій

Залітав, на страх селу,

Над  горіхом, мов малюк,

Затихав, знітившись, мовк,

Бо горіх – горіхи товк.

Відпускав  їх із гілля

І казав: - Отам – земля.

Йдіть собі поміж людей.

Покоління молоде,

Хай смакує вами теж,

Хай здоров”я  золоте

Селиться в людські тіла.

А якщо якась мала

Горішина, чи горіх,

Вскочать в ямку, слід, чи рів,

Чи маленький рівчачок

І на весну патичком

Паросток малий зросте –

Я хвалитиму за те...

Так він жив рік з року, ріс.

Кожен рік горіхів віз

Роздаровував селу –

Мав турботу немалу.

Мух розгонив, ширшав в тінь,

Трішки сердивсь на котів,

Шарудів гіллясторуч:

          - Не деріть мою кору,

Щоб інфекція й мала

В ранку зранку не зайшла,

Не лишилась на обід,

Не завдала серцю бід...

А коти – малі, старі,

Полюбляли той горіх,

Забирались між гілля –

Прохолода, тінь своя –

Думка в них була й оця:

- Упіймаю горобця!

Не любив горіх котів,

Наче тих своїх  катів.

Якби корінь – не з землі,

Він на них зігнав би злість,

Зафутболив би, мабуть.

Але тут – не в тому суть:

Стовбур з коренем – життя

Для горіха – не кота.

...Якось кіт – старий Варлам,

На горіх забрався сам,

Покахикав, покректав,

(Звісно, сила вже не та),

Дух завзяттям запалив:

- Полякаю тих малих,

Що цвірінькають щодня,

Дражнять моїх кошенят,

Давніх друзів – горобців!

Мить – і появилась ціль,

В дзьобику – мале зерня,

Жовте ще горобеня.

Обережності – перо,

Пижиться, немов герой...

Кіт примружився : - Малий!

І наїдку з нього – лиг.

Нащо спритність витрачать?

Горобцеве онуча...

От, якби старий був сам,

Отоді була б краса!

Мов би сплелась думка ця

Для старого горобця,

Він  на гілку поруч – гульк,

Вітерець між крил шмигнув...

Затремтів старий горіх:

- Ой, Варламе, буде гріх! -

Струсонув гіллям в ту ж мить –

Кіт Варлам – уже летить!

А на нього – з висоти

Всі горішки, всі брати,

Що дозріли, і пора

Їм було униз якраз

Вирушати до землі!

... Кіт Варлам став морем сліз,

Громом крику, диким: - М”яв!  -

Ледь у хату почвалав,

Хвіст зламав, забив боки...

А горішки-малюки,

Так настукали в чоло,

Що ще довго аж гуло

У котячій голові...

А горіх – розмову вів,

Як тому ще сотню літ:

          - Ображати, ой, не слід

Тих, хто зовсім ще малий

І беззахисний, незлий...

Ну, а ти подумай сам –

Ти – горіх, чи кіт Варлам?

 

От і кінець казочці,

Бублики – на в”язочці,

А в малій торбинці –

Горішки-гостинцІ.

ПРО КУРЧА, ЩО ЗАГУБИЛОСЬ

У бабусеньки Палажки

Казочок  є ціла в”язка,

На всі випадки життя,

Має іншу до пуття.

Наче бублики на в”язці,

Казка тулиться до казки.

Наче в небі зірочки,

Ті маленькі казочки,

Наче спритних ластів”яток,

Казочок отих багато...

Бо бабуся вже стара

Вік предовгий прожила,

І про все в єдину мить

Казка з серденька летить.

На повчання  слів нема –

Казка проситься сама...

Знає, знає дітвора –

В тих казках – стільки добра,

Насмієшся залюбки,

То ж читайте, малюки.

 

На широкій літній грядці

Загубилось курча вранці:

До маленьких росенят

Квочка вивела малят,

Щоб пили їх і росли,

Щоб здоровими були,

Бо в росиночці щомить,

Сонця крапелька бринить,

Хто її впіймає,

Добрим виростає...

А мале рябе курча

В той ранковий диво-час

Спатки ще хотіло,

Крильця замочило,

Бо ще вчилося в житті,

Як ловити краплі ті.

Натомилось трішки,

Заболіли ніжки –

По три пальці лапки,

Чапочки-чалапки...

Заховалось, задрімало,

Не почуло квочки-мами,

Що скликала діточок

На подвір”я, в холодок...

 

Сонця в небі денний час.

Вже й проснулося курча,

Що було рябеньке –

А немає неньки!

Вже й сховались десь росинки,

Вже й пече йому у спинку

І в голівочку маленьку:

- Де ти, де ти, рідна ненько?

Де ви, братики, сестрички?

Їсти хочу і водички!

 

...Під землею дядько кріт

Прокладав новенький хід:

       - Десь хтось знов волає,

Спокою немає!

Знов когось мені рятуй!

Ой, люблю роботу ту...

Знов хтось бідолашний...

Хусточки вчорашні

Сушаться на лоні,

Ще, мабуть, солоні...

Вчора – каченятко,

А сьогодні? Патку!

Вже курча відбилось –

Також загубилось...

Підійшов, погладив,

Пожалів, порадив:

       - Ну, не плач, мале, не плач!

Все влаштується, побач...

Де ж це твій носовичок,

Заховав у курничок?

Та дарма, ось в мене є –

На, збирай добро своє -

Слізки, мов росинки,

В малої дитинки,

Теплі діаманти...

Де ж поділась мати?

 

Захлинаючись, маля,

Розповіло все здаля,

Лиш не пам”ятало,

Коли задрімало?

 

        - Порятую, - каже  кріт, -

Вирушаймо у похід!

Крізь картоплю, бур”яни

На подвір”я  йшли вони...

А вже квочечка стара,

Те курча шука якраз,

Заглядає скрізь : -Нема! –

Зупинилася сумна,

Слізки ген на спориші,

Бо ж неспокій на душі.

Братики його маленькі,

Сестрички такі пухкенькі,

 Теж сумують, мамі бідній

Кажуть: - Заспокойся, рідна!

Від сьогодні станемо

Ми усі слухняними...

 

Кріт на сонці аж осліп,

А курча – чалапа вслід...

Як почуло мамин плач,

Кинулось: - Мені пробач

За всі хвилювання,

Що завдало зрання!

 

І до мами під крило,

Хоч жара, умить зайшло:

        - Дякую, - кротові

Проказало слово,

З-під крила голівку білу

Лиш просунувши несміло.

 

Кріт пішов: - Справа така!

Жаль і цього малюка...

 

І хустиночці новій

Місце вибрав у траві:

      - Треба просушити,

Бо плаксиві діти...

 

І до вечора, як слід,

Прокладав підземний хід,

Укріпляв, трудився,

Щоб не обвалився,

Наслухаючи здаля,

Чи ж не плаче знов маля?

Оголошення від редакції  сайту!

Для публікації книги для малят Тетяни Євменівни Приймасюк "Казки" потрібен спонсор!