Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2017 » Март » 11 » Храм Василя Піддубняка
    00:36
    Храм Василя Піддубняка

    Сьогодні ми розпочинаємо публікацію книги нашого земляка, відомого українського поета, журналіста та письменника – Василя Григоровича Піддубняка. Збірка вийшла з друку в Києві в 2016 році у виданні «Журналіст України». Як свідчить редакційне доповнення до книги «Більшість поезій цієї збірки написані ще у 70-80-х рр.. ХХ століття. Вона мала б вийти ще тоді, одначе один із видавничих рецензентів запідозрив автора у «неблагонадійності». Напроти рядка із невеликого вірша «А обрій – золоте на синім» цензор зробив «доленосну» заувагу: «Сумнівні кольори». Це тоді був негласний суд».

    Розпочинається книга чудовою передмовою відомого українського поета.

    Василь Герасим’юк,

    поет, лауреат Національної премії ціпенів Т.Г. Шевченко

     

    «Як вітер відчуває пелюстку

    Звісно, моє порівняння нової книги поезії Василя Піддубняка багатьом видасться банальним, - ці рядки, мов струмені лагідної зливи серед степової спеки. А після такого жаданого дощу дихається на повні груди. Бо озон – і рятівна прохолода.

    Василь Піддубняк – і неординарний автор. Йому нема потреби привертати до себе увагу модерними штучками, вдаватися до незвичних форм, аби слово звучало «по-модньому, по французьки…». Адже його вірші – щирі й проникливі за змістом, досконалі у жарті. Та головне, вони зворушують, торкають струни душі. Коли гортаєш сторінки збірки «Храм», ніби слухаєш думи кобзаря, якого після кожного виконання переповнений зал палацу «Україна» викликає на біс. І тут нема жодних перебільшень.

    Сповідуюсь

    У нелукавій тиші

    На березі нещезного Дніпра…

    Назвіа книги суголосна внутрішньому настрою подолянина, чий світогляд формувався під упливом протестних творів Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Руденка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала… і який волею долі опинився у безкраїх південних степах.

    Я - гілочка на Древі Божім,

    Я – глас землі, пісків і верств,

    Я – пілігрим у кроці кожнім,

    Я сам собі і раб, і хрест.

    Отак коротко и ємко висловлює поет ставлення до навколишнього світу. Без надриву і фальшу, але в цій строфі – і громадянське, і філософське зерно, і не претензійність власного «его», і водночас – напруга та упевненість людини, котра здолала немало важких шляхів, вистояла у непогоду ще й приходила і приходить на допомогу іншим. Йому болить історія і нелегке сьогодення співвітчизників. Тому вітає наближення грозового фронту в суспільстві заради перемін на краще.

    Вставайте ж: день полощиться в просторах!

    Вставайте ж:волі вітер навкруги!

    Активний у житті і творчості, поет звертається до найдорожчого після матері образу, до України з вірою і закликом іти вперед:

    Ти жиав у Майдані й майданах,

    У червоному жарі калин.

    Ти жива, хоч і досі в кайданах.

    Та вже скоро…

    Ще крок…

    Лиш один!

     

    Осмислюючи події лихого ХХ століття, яке у своїх немилосердних жорнах ледь не перемололо на порох українців як націю, автор доземно вклоняється і рідній неньці, невільниці Третього Рейху, і мільйонам її ровесниць, звеличуючи односельчанок, приречених усе життя горбатитись на бурякових плантаціях:

    Мадонни рабства,

    Фронт і тил країни,

    Хранителі любові і землі.

    Водночас його пильний поетичний зір вихоплює із хронічки пост майданних подій натовп немічних ветеранів, які були свого часу опорою. Імперії зла в рідній Україні, вірою і правдо прислужили Москві. Так вічно ходили прикажчиками Системи, вони не горбатились ні за верстатом, ні в колгоспному полі. І що, ніби запитує автор у жалюгідної колони червоних маніфестантів, своїм жити по-людськи не дозволяли, а тепер впустили на Батьківщину зайд, новітніх визискувачів? То, може, в цьому полягала справжня мета КПРС? А вас, солдатів партії, тепер викинули на смітник.

    «Куди прошкуєш?» - б’ється відчай в горлі.

    «Невже нас знову сватають в раби?»

    Бабуся-більшовичка ледь говорить:

    «ой Лєнін – Лєнін, що ж ти наробив?»

    Опріч громадянських мотивів Василь Піддубняк являє нам зразки справжньої пасторальної і любовної лірики.

    Країни край,

    Де верби б’ють поклони

    Ген-ген, перед іконами ставків…

    (Красний Кут»)

    Звертаючись із найсвітлішими бажаннями до коханої, герой одного із віршів промовляє:

    Відчуваючи, як вітер пелюстку,

    На пере зимному кущику руж…

    Окремого розгляду заслуговує інтерпретація класичного «Слова про Ігорів похід» (переклад з давньоруської). А загалом після прочитання майже стьохсотсторінкового «Храму» ловиш себе на думці – ніби побував у гарному товаристві на величному дійстві українського митця: там і пісня лилась і речитатив звучав; і сміх був і сльози; була молитва до Бога і молитва за хлопців на Сході; там слово викликало любовну пристрасть і гнів антидержавників; спогади про рідне село млоїли серце, а головне – все спонукало до усвідомлення того, що

    В досвітку вкраїнським соборовім

    Храм і мій між душ людських стоїть.»

     

    Лицем до Сходу

    Чи не знаєте ви, що ви – Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?

    Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий – святий,

    А храм той - то ви!

    (Перше послання Св. Ап .Павла Коринянам.(3:1617)

    ПЕРЕДСЛОВО

    1. Сміялися сановні свинопаси,

    Коли

    Наперекір сліпим вітрам,

    Я будував із Відстаней і Часу,

    Із покаянь і Віри в Тебе Храм.

    Скресали ріки, відцвітали вишні…

    Хтось зводив дім, хтось – власний комунізм...

    А я на гору, на майдан всевишній

    Носив каміння, дерево й заміс…

    І збудував!

    І став лицем до Сходу:

    - За хліб насущний у моїй судьбі,

    За білий камінь,

    За священну воду

    Дозволь до ніг вклонитися Тобі!

    1. Господи, Оці слова мої

    Пригорни (як заслужив) до Слова!

    В досвітку вкраїнськім соборовім

    Храм і мій між душ людських стоїть.

    Я прозрів! І дух мій не розтав,

    Як туман над вічною Рікою.

    Ідучи щоденно за Тобою,

    Двигаю важезного хреста.

    З тим хрестом – крізь пломінь, крізь аркан, Знизу – вгору, а з гори – у кратер...

    Хтось до мене озивався:

    - Брате… Хтось услід: -

    Побрів на Магадан…

    На Голготі бувши, біля брам,

    Не один вінок зносив терновий…

    «Хто єси?» - запитують. «Я? Храм…»

    «Що в душі?» «Найперше – Слово!»

    ***

    Під пологами давньоруських кленів,

    Під вікнами цих архаїчних хат

    Сповідуюсь.

    …Так димно в ойкумені,

    • що не день – то віче, то парад.

    А погляд мій – під оболоки.

    Далі! Туди, де світло б’є пітьму крильми.

    Цей день мені – для радості й печалі,

    Для сповіді глибокої – ця мить!

    Я – світел храм на тлі дерев горішніх,

    На березі всевишнього Дніпра...

    Сповідуюсь У нелукавій тиші

    На березі нещезному Добра.

    За те, що дослухався до витії,

    Вдихаючи токсичний фіміам.

    Відходять міражі, фата-моргани, тіні…

    Вслід за Павлом проказую: «Я – Храм!»

    ***

    Найперший мій храм – у промерзлій хатині,

    В подільськім краю, у глухій Україні,

    Де колесо часу лежить в полині…

    На білій стіні – допотопна ікона,

    Надія моя і моя оборона,

    І очі, що дивляться в душу мені.

    Стоїть під вікном, під повіткою й тином

    У шатах снігів недоторканих днина

    І сонце із рук її білих встає!

    Ось батько застиг перед Ликом, ось мати…

    До таїнств святих долучається хата,

    А з ними – і трепетне серце моє.

    І хоч прошуміло відзимків чимало,

    Хоч світу колишнього в світі не стало,

    А в храмі найпершім лиш вітер гуде,

    Я опліч з батьками звертаюсь до Неба: «Маєтностей пишних сіромам не треба,

    Пошли нам лиш віру.

    У завтрашній день».

    ***

    Монастир... І таке безгоміння!

    Хмари виснуть і капає час.

    Між собою говорить коріння:

    Чи про нас воно, чи не про нас?..

    Тільки в просторі цьому безмовнім,

    Де боїшся ступить за межу,

    Я лелію в небесному човні,

    Я в нім душу свою бережу.

    Де той берег?

    А хто його знає

    (Білі стіни на чорному тлі).

    Монастир…

    І дорога безкрая,

    Більш немає таких на землі!

    Я під стінами білими тими

    Дрібки істин складаю в Слова.

    І під ризами днів золотими

    • відлюддя мене зігріва.

     

    ***

    Навчитись Віри, Сумніви прогнати

    І дереву невірному сказати:

    - Пощо ростеш?

    Засохни і впади!

    Сказати так, як Він колись в Юдеї,

    Без менторства, без ложної ідеї,

    Так проректи, щоб тут же стався дим.

    - Посунься, горо, відступися, горе,

    Їх у свої прийми пучини, море…

    І станеться прохання це твоє!

    Набачившись усякого, й доволі,

    Нажившись в рабстві і діждавшись волі,

    Радію:

    - Впало!

    Дерево ж – встає!

    Тут очевидно: мало прорікати,

    Засуджувати президента й ката,

    Бо ж хто єси з такими ж – усіма?

    Із тими, хто картає й химородить

    Від імені закляклого народу?..

    Є шлях один. Бо інший був – тюрма.

    Впадуть князі, корогви і корони,

    Згорять засохлі і безплідні крони,

    Згорить увесь непотріб взагалі.

    Куриться шлях між полинів і згарищ,

    Між тих свобод, якими вже не мариш, Припавши до полинної землі.

     

    ***

    Прислухайтеся: ангели сурмлять,

    До них здіймають погляди Народи.

    Уже здригнулась – до небес! – земля: Т

    о Син Людський зіходить з небозводів.

    Коли ж Він ступить

    На промерзлу скань?

    Коли свавільних грішників підкличе?

    Наморений від ждань і спростувань,

    Долонями окрилюю обличчя.

    А думка думку все пита: «Коли ж?...»

    Вже лист опав опальний від опали,

    Вже спалахнув зненацька той рубіж.

    Де стали коні і де люди стали.

    Аж ось… Іде! Від сонячних промінь

    До жит озимих і до дум озимих.

    Не вимагає ані поклонінь,

    Ані того, аби за ним ішли ми.

    Розрядом нез’ясованого струму.

    ***

    Що не храм на горбі –

    То руїна. Від руїн до руїн – Україна.

    Серед меж межових

    І любистку –

    Ні спочину нема,

    Ні прихистку.

    Гомонять на майданах Громади.

    Нагострили списи Барикади.

    Сотні згарищ. Розписані храми.

    Тільки ж нас розкидає Вітрами.

    Тільки ж привчено ми –

    Поодинці.

    Мов окраїнні Окраїнці!

     

    Просмотров: 114 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
      12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    2728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии