Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Август » 14 » Хрести на горі й під горою.
    11:55
    Хрести на горі й під горою.

    Василь Піддубняк,

    член асоціації письменників України, поет, журналіст


    Хрести на горі й під горою.
    Іще один ген забілів…

    Все більше в країні Героїв,
    Все менше безстрашних синів.

    Невже вимираєм потроху,
    Мов світ 
    Позбувається нас 
    У цю швидкоплинну епоху,
    У цей заморочений час?...

    І що тепер ті нагороди
    У прискриньках тисяч родин,
    Коли усе менше народу
    І тих, 
    Хто «у полі один»?

    Щоденно – від плуга до зброї.
    Все рідше зозулі кують...

    Хрести на горі й під горою
    Ізнову за гробом ідуть…

    ***

    І світ до всіх протестів наче добрий, 
    І жити в Україні Рад, що аж!...
    Чому ж ми вимираєм, аки обри?
    Чи не тому, що той, вгорі, – не наш?.

    ***
    На вухо літу коник сюркотить: 
    Небесні в тебе очі, схаменися!

    Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

    До літечка припавши 
    У траві,
    Що коником сюркоче безтурботним,
    Зеленокнижні враження живі
    Вичитую в Господнюю суботу.

    Збагнути їх – впірнути у росу,
    Де всесвіту не менше, ніж у світі,
    Де й баба чорна золоту косу
    Проносить так,
    Немов горнятко світла.

    Та що там баба!
    Літечко струмить
    І конику підкови золотить!

    Небесні очі в літечка і в літ.
    І коник скаче до небес в тумані.

    Не випари
    Доносяться з боліт, 
    А звуки долі, досі невпізнанні.

    Як мало нам потрібно в літній час:
    Почути стрекіт ще одного літа,
    І знати певно, 
    Що ніхто, крім нас,
    Ті звуки не спроможний зрозуміти.

    ***

    Дивлюся в очі сіл,
    Розкиданих у Полі,
    Дивлюсь в зіниці днів,
    Розсипаних в траві.
    Запитую у сіл на скіфському роздоллі:
    - Ви, села, іще є чи може – неживі?

    Знічев'я – звідкись шум, 
    Долинув з-під корогви:
    Холодний блиск мечів… 
    Свавілля літаків…

    Жінки і дітлахи застигли край дороги,
    І дивиться на них Сварог із-під руки.

    Поглянув навкруги:
    «Курган десь має бути… 
    Старий, мов дід, курган і мудрий, наче дід…»

    Його ж ніде нема – 
    Лиш зорі п’ятикутні,
    А ще труба якась, що до небес чадить.

    Дивлюся в очі міст,
    Розкиданих у Полі,
    Дивлюся в очі птиць,
    Що знизу і згори…
    Запитую ледь-ледь про будучність у Долі:
    «Невже нетлінний час
    Напровесні згорить?»

    О ні, кажу собі,
    Нічого не зникає
    З того, що нині є, а буде – поготів…»
    І села будуть жить, бо ця земля – безкрая,
    Її такою Бог віддати нам 
    Велів.

    Хоча і радість ця народу – 
    Нез'ясовна,
    Хоча в поводирів все ясно й так: «Гребти!»
    А нам своє дано: відв’язувати човна
    І в два тяжких весла 
    До витоків гребти.

    ***
    З віком стає зрозумілішою 
    Мова калини,
    Відчутнішим – її тепло,
    Яскравішим – колір.

    Не відав, що такою бездонною
    Може бути маленька копанка,
    Над якою схилилася калина,
    Щоразу розпитуючи об тім,
    Про що думає небо.

    А поруч калини – 
    Замшілий камінь,
    Принесений невідь-ким і невідь для чого.
    Можливо на камені тому,
    На тому троні провінції возсідав колись Той,
    Кого ми відчуваємо душею,
    Жодного разу так і не побачивши…

    Стояти і не зрушити доти,
    Доки несподіваний вітрець 
    Не зашелестить 
    Листочками калини.
    Інакше як збагнути те,
    Що то не павітер торкнувся дерева,
    А час лиш нагадав про власну плинність,
    Натякнувши, що мова, тепло і колір калини
    Завжди були такими ж…

    ***

    Хіба ж вгадаєш… 
    Може й небагато
    До краю поля, що не в далині.

    Ворушить вечір вуглики в багатті,
    Сторіччя догорає у вогні.

    Галузки в тому пломені тернові.
    А може то потріскує вінець?..

    Не хтось мені – собі віщаю слово
    Про тихий росошанський 
    Острівець,

    Що загубився між бузків і кленів,
    Між маршів похоронних і зітхань…

    Кажу собі:
    «Не Маркс ти і не Лєнін,-
    Зайди на цвинтар. 
    Не спинись, а стань…

    Проси прощення
    За отих поганих,
    За тих, що… мали владу за свою!»

    Хіба ж вгадаєш…
    Свищуть вітрюгани,

    ***

    Де Біле море литі хвилі горне,
    Де за душею котиться душа,
    Ординська баба, від роботи чорна, 
    Веде на смерть 
    Миколу Куліша.

    Куди ж йому в совіцькім цім захланні,
    Серед енкаведистів і мерців,
    Серед багнищ 
    В свинцевому тумані?
    Куди йому, коли навкруг – свинці?..

    Гряде під Марсом 
    Сталінська епоха,
    Гримить одноголосно: «Сталін жив!..»…
    А в біломорських хащах Сандармоха
    Все йдуть і йдуть до смертної межі.

    Уже межа та – мов суцільна рана,
    Вже й сонце наче вертухая лик…
    Кремлівська нечисть, 
    В галіфе убрана,
    Від випитого моря крові 
    П’яна,
    Ядерним матом криє материк.

    А у Москві – наради і паради,
    Чумні бенкети дикої орди.
    Гуляють
    Конокради й казнокради,
    Партійні кубла, 
    Тюрми і сільради,
    Така гульба – Господь не доведи!

    А в Сандармосі ліс закляк від стужі. 
    Снігами вкрилась моторошна тиш…
    В тій тиші мертвій
    Кров'яніють ружі,
    До цих морозів і снігів байдужі…

    Ще вчора зранку тут ішов Куліш.

    Ішов і думав, що й Москва прозріє,
    І Харків зрозуміє: «Щось не те…»
    За гратами темниці – 
    Свист завії,
    У тілі хворім – ненаситні змії,
    І білий сніг по-чорному мете!

    Такий же сніг в Чаплині і в Олешках,
    І «даль соціалізму» - ось де, ось!
    Та тільки ж стежка… 
    Обірвалась стежка! 
    А Сандармох подрімує навлежки,-
    Над ним і небо крові напилось…

    …Де Біле море сизі хвилі горне,
    Де за душею котиться душа,
    Кістлява тітка, від роботи чорна, 
    Із вертухаєм пітерським притворним 
    Ніяк не вб’ють 
    Миколу Куліша!


    Білі стіни у білому світі…
    Безгомінна стежина в траві…

    Зріють яблука, сонцем налиті,
    Ще предосить тепліні в блакиті,
    Але хмарки уже
    Грозові.

    На широкій долоні Вкраїни
    Ледве мріє про щось хутірець…

    …Мати мовчки розписує стіни
    Нерозтраченим небом Вкраїни,
    Їй волошки в житах – за взірець.

    Що не квітка, то вспомин далекий,
    Що не штрих – таємничості знак!

    Білі стіни, як білі лелеки,
    Відлітають туди вже, «де греки»…

    - Де ж ті греки?
    - А хто його зна…

    Є вітчизна, віконце і стіни,
    Світлий образ у краснім кутку…
    Не самотня, бо ж є Україна!

    - Хто сказав, що Вкраїна – Руїна?
    Я ж то бачу її не таку?

    Перепурхують з квітки на квітку
    Наче бджілки, відрадощі дня…

    Водить пензликом бабця-сирітка,
    А за пензликом штрих – наче нитка,
    Що з клубочка – 
    Та все навмання!

    І до самого снігу чи й далі,
    Після довгих байдужих дощів,
    Сині квіти 
    Любові й печалі,
    Всім відомі, однак небувалі 
    Виражатимуть сплески душі.

    ДО БЕЗСМЕРТЯ

    Могильні плити… 
    Букви й дати стерті…
    А хто під ними – прах чи вічне віче душ?
    Одне відомо: на землі – безсмертя,
    А під землею – незворушна глуш.

    «Куди іти?»
    Питаюсь не в довічних. 
    Питаюся у стрічних, 
    У трави,
    Питаюся у травня, серпня, січня,
    Питаюся в щирців і островів.

    «Куди іти?»
    Безмовні плити стерті…
    Мовчать хрести, сухий полин поник…
    Та чутно, як у плинній круговерті
    Явивсь у світ новий дитячий крик.

    Не крик, а крок у сьогосвітню даність,
    Де тимчасове все – куди не кинь!
    Сьогодні ти 
    На палахкім Майдані,
    А завтра ти – 
    Напівзабута тінь.

    «Куди іти?..»
    Спинися, перехожий,
    Довірся чи землі, чи небесам.
    Ти завше – раб, 
    Не президентський – Божий. 
    А йти куди?..
    Збагни, урешті, сам.

    ***

    Ще грають сталінські знамена
    То унизу, то угорі…
    Хіба ж не знає ойкумена,
    Куди ведуть поводирі?

    Вона то відає, одначе…
    Цей звичай – забувати біль… 
    В тім звичаї багато значень 
    Й не всі відкрились і штобі.

    Звідкіль цей завід всенародний, - 
    Куплятися на дикий мед?
    Хто з вас мені сказати годний?
    А може скаже фінн чи швед?

    …А ті знамена грають, грають,
    А ті оркестри виграють,
    Хоч Сталіна давно немає,
    Хоч в комунізм запала путь.

    Та на узбіччі Мати з Сином,-
    Шукають збіжжя у стерні…
    Нова вже наче Україна,
    Та щось не віриться мені.

    І як же віру ту вернути
    Хоча б на тиждень чи на раз,
    Щоб клич надії знов почути,
    Позбувшись давнішніх образ?

    Просмотров: 188 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии