Фото: Василь Піддубняк

На гасло нашого сайту: «Тепличани всiх країн, ϵднайтесь!», чому ми безмежно радi,  зi своϵю публiкацiϵю «Куте мiй Красний» до нас приϵдуϵться наш земляк, власкор  газети «Голос України» і радiо України по Херсонськiй областi - Василь Григорович Пiддубняк.

Бiографiчна справка.

Пiддубняк Василь Григорович народився 1 квiтня 1951 року в хуторi Червоний кут Теплицького району Вiнницької областi. Пicля закiнчення Удицької середньої школи вступив до Одеського державного университету на фiлологiчний факультет, який закiнчив в 1974 роцi.

Працював в газетах «День», «Сiльскi вiстi», «Зiрка» (Теплик), «Червоний гiрник» (Кривий рiг), на  Одеському обласномц радiо. Нинi власний корреспондент Нацiонального радiо України по Херсонськiй областi.

Творчi здобутки: Кращий журналiст року (2007, Херсон), Диплом Торгово-промислової палати за кращу книгу - нарис «Жниво Молоха». Голод на Херсонщинi).

Василь Пiддубняк

Куте мiй Красний

(вiрш у прозi)

Iду наослiп – погляд мiй у сльозi…

I  не потрiбно нiяких закордонiв. Ностальгiя на рiдних теренах набагато гiркiша, нiж де-небудь у запашнiй кав`ярнi Злата Праги, чи у лязкотi нью-йоркському.

Ностальгiя моя маϵ визначенi координати: 48* 37` 12`` пн. ш., 29* 5` 24`` сх. д. середня висота над рiвнем моря 189 м.

Є ще один визначник: густота населення – 2350 осіб на квадратний кілометр. Одначе повинен уточнити: велелюдність ця теоретична, позаяк площа  мого хутора всього-на-всьго 0,04 квадратного кілометра, а утримують його від загибелі всього (на початку сьогоденного тисячоліття) 94…93…92… пари рук – здебільше старечих і малечих. Більше рук вже ніколи не випаде – ні на цьому віку Красного Кута, ні на наступному.

Ще одне літечко… ще одна зимонька промчали по прадідизні – на край світу!

А ген переблискуються, мов перемовляються, ставки-свідчада хутора. У тих свідчадах завжди відбивався хід провінційної історії: бруньки… листя… сухі гілки… листопадові вогнища..сліди погаслих сур`їв… голоси черід і пастушків. Де й ділося!

А онде зелені хрести – це неопалима купина народопереселення – множаться і множаться: густота хрестів хутірських на квадратний кілометр перейшли усі мислимі і немислимі межі, утворивши окрему державу, у гербі якої – кетяги калини, бо ж і тут, як повсюди: "Без калини нема України".

Нема її і без того причілкового вікна, у рамцях якого, як у срібному іконному окладі – печальне обличчя найдорожчої людини із одвічними запитаннями: «То ти, синочку?.. Де ж ти так забарився?..»

Замість вікна – лиш крилата тінь низенької хмари, накликана сеї ночі сичами: жди дощів!

Це побачу.

Побачу, коли теплицький автобус, моргнувши фарами солов`їнній станції Кубліч, із малої вітчизни помчить  (гучно мовлено) на ще меншу.

А попереду коліс – моє серце! От-от налучить під ті запиленні колеса зі стертою гумою, як попадає під них усяка мурашва без імені, роду і племені. І ніхто не помітить і не оплаче – ніхто!

А досвід поволі дніє, і вже за постарілими топольками зринає цегляна труба цукроварні, де не один Андрій Волик, Михайлом Коцюбинським описаний, залишив свої молоді сили, і вроду, і надїї.

І мені зараз – як героєві добродія Михайла:

«Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок горілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялося вороння, а в середину з лоскутом посипались тиньк і цегла. Хоча сахарня давно вже закинена, розсипалася і заросла вже травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився в старому житлі. Минаючии купи битої цегли, білі плями вапна, напівприкриті молодими бур`янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри – вікна, з яких немов щось виглядало, - Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром, або біля апарата…»

Нема, ой нема моїх Андріїв, Григорів, Варвар і Домах!

Скоро і од самої цукроварні і сліду не залишиться: трава забуття вже добралася до труби і ось-ось пов`ється по ній, як стебла дикого винограду. І задушить трубу, як задушила мрії людські про торжество християнських чеснот…

Навколишні горби вагітні нерозкритими таємницями і нерозказаними історіями, сповідаються про щось хмарам, які, мов заробітчани, шукають своєї долі на інших обширах, де інші географічні координати, країни і висоти над рівнем моря і людської цивілізації. Така планида!

«Де ти синку? – тихо допитується той голос, так схожий на материн. Але ж звідки? Хата вже не хата – пантеон дитинства, де лиш стіни самі, та й ті – із недовговічної глини, привезеної колгоспним возом із привільної Рудки.

Не скриплять вози ні до глинища ні від глинища: хутір здається перестав вити гніздечка родинні, бо погляд родів прикипів лиш до вирію: відлітають і щезають!

І лиш із вікон причілкових тане не розтане: «Куди ви діточки?.. Звідки?..»

Батьківські почування – із запитань, синівські і дочірні – без відвічальностей, а між ними – мовчання: спочатку довготривале, а перегодя – вічне.

Київ-Херсон.

Нещодавно, 1 квітня 2011 року, Василь Григорович відзначив свій 60-річний ювілей, і ми з величезним задоволенням поздоровляємо Вас, Василь Григорович, з днем народження! Бажаємо міцного здоров`я,  творчої наснаги, успіхів в Вашій  благородній праці, сімейного достатку і любові!

З повагою – колектив сайту «Теплик-life».