Під враженням глибоко патріотичних віршів Олени Герасименко
(Чотири трагедії
Сергія Єсеніна і наше сьогодення)
Фото сайта "Mail.ru": Сергій Есенін
«…Лицом к лицу – лица не увидать./ Большое видится
на расстояньи…». Не часто, навіть і поетам, які люблять свою Батьківщину, на
відміну від згаданого, вдається підмітити і вдало метафорично-образно виразити
сутність того чи іншого явища/процесу, а якщо широко - ЧАСУ. А дійсно ж – лише
з віддалі Часу й можна судити (і то до певної міри!) про щось значимо велике.
Та й саме «велике», що воно є таким, ми лише і осягаємо з часом. Моє знайомство із поезією Сергія
Єсеніна(1895-1925) розпочалося в студентські роки – наприкінці 1960-х. До 1967
року шкільна програма його ще не знала. Саме тоді я й по-юнацьки щиро
«захворів» революцією в Росії 1917 року, а з цим і, пов’язаною з нею, поезією
Сергія Єсеніна. Про ті події і їх відлуння на Україні (!) мені тоді майже нічого
не було відомо, окрім хіба-що шипучо-злого тоді слова «Петлюра» і
«петлюрівщина», чим дехто й досі продовжує лякати неосвічений люд. Поема Сергія Єсеніна «Письмо к женщине», яку він
написав у 1924 році, була однією із останніх його поетичних творів. Саме тут
він і аналізує свій життєвий поступ і прозріння й робить, до певної міри,
підсумок свого життя. Через що й можна назвати, метафорично, звичайно, цей твір
його власним реквієм. В ньому кидається у вічі чотири власні трагедії поета. Перша – це трагедія кохання без відповіді. Суто
людська, зрозуміла й вічно невичерпна тема (очевидно, починаючи від часів ще
задовго до Адама з Євою й Едемського саду, і до сонетів Шекспіра й
сьогодення…). Ось як він про це каже:
Любимая! Меня вы не любили. Не знали вы, что в сонмище людском Я был как лошадь, загнанная в мыле, Пришпоренная смелым ездоком. Не знали вы, Что я в сплошном дыму, В развороченном бурей быте С того и мучаюсь, что не пойму - Куда несет нас рок событий.
Наступна ж його трагедія це – революція в Росії
1917-го. Не думається, що в історії людства є подія, про яку говорилось і
писалося більше, а ніж про згадану революцію (хоча по-суті, то був
звичайнісінький переворот, яких в історії людства не злічити, під час якого, як
покаже час, до влади прийшла найбільш кривава в людській історії партія
безжальних пройдисвітів). Та цікавим є погляд людини невдовзі після тих подій,
яка була їх очевидцем. Сергій Єсенін в згадуваному творі пише про це ось як:
Лицом
к лицу – Лица
не увидать. Большое
видится на расстояньи. Когда
кипит морская гладь, Корабль
в плачевном состояньи.
Земля
- корабль! Но
кто-то вдруг За
новой жизнью, новой славой В
прямую гущу бурь и вьюг Ее
направил величаво.
Ну
кто ж из нас на палубе большой Не
падал, не блевал и не ругался? Их
мало, с опытной душой, Кто
крепким в качке оставался.
Тогда
и я Под
дикий шум, Но
зрело знающий работу, Спустился
в корабельный трюм, Чтоб
не смотреть людскую рвоту. Тот
трюм был - Русским
кабаком. И
я склонился над стаканом, Чтоб,
не страдая ни о ком, Себя
сгубить В
угаре пьяном.
…………………
Но вы не знали, Что
в сплошном дыму, В
развороченном бурей быте С
того и мучаюсь, Что
не пойму, Куда
несет нас рок событий...
Саме так сприйняв поет ті незбагненні до кінця не
лише в той час, а й досі, грандіозні по своїй внутрішній суті зміни, що сталися
у 1917 році в Росії. Він себе губив «в угаре пьяном» через те, що не міг
осягнути, збагнути, осмислити «куда несет нас рок событий...»! (А хто тоді, ще
не з віддалі часу, окрім одиниць, у тій смертельній хурделиці міг сповна
збагнути все те, що сталося і продовжувало коїтися?!). Інших розстрілювали
сотнями, тисячами, в кінцевому результаті – навіть мільйонами, гноїли в тюрмах. Сергій Єсенін не був пророком, ясновидцем і таки
став на сторону революції: ……………………. Теперь
года прошли, Я
в возрасте ином. И
чувствую и мыслю по-иному. И
говорю за праздничным вином: Хвала
и слава рулевому! …………………………… Любимая! Сказать приятно мне: Я избежал паденья с кручи. Теперь в Советской стороне Я самый яростный попутчик.
Сергій Єсенін міг і не знати про наказ Володимира
Ульянова (Леніна) загонам здирачів, що направлялися в села: «Оголосіть всіх
тих, хто має надлишки хліба і не вивозить його на зсипні пункти, ворогами
народу, судити їх революційним судом для того, щоб винні в цьому були засуджені
не менше, а ніж на 10 років, назавжди виганялися із місця проживання, а все
їхнє майно конфісковувалося». (Довершить цей «мудрий» план уже Сталін на
початку 1930-х). Або ухвала Леніним плану боротьби із «куркулями»:
«Прекрасний план. Допрацюйте його з т. Дзержинським. Замаскуйтеся під «зелених»
(ми потім усе на них зіпремо), проскачіть верст з 10-20 і перевішайте всіх
куркулів, священників і поміщиків. Премія 100 000 карбованців за кожного
повішеного». (Чого лише варте – «замаскуватися під
«зелених»! То ж пізніше НКВДисти і маскувалися, правда уже не під «зелених», а
під загони УПА, вирізаючи цілі поселення, і таким чином сіючи розбрат/ворожнечу
поміж самими українцями, між українцями й поляками. Було ж їм у кого вчитися). У 1922-му Ленін, щойно ледве відчухавшись від
інсульту, диктує указ: «Хто із мудреців не згоден із марксизмом – вислати за
кордон (якщо повернеться - розстріляти)». З собою дозволялося взяти пальто
осіннє й зимове, костюм, дві пари кальсонів, весільну каблучку. І кілька сотень
осіб (225, зустрічається й інше число) елітарної Росії на, так званому,
«філософському пароплаві» залишили країну. Є чимало їхніх спогадів про той сум
і образу, з якими вони залишали Росію. Та з віддалі часу («Лицом к лицу…»!)
стає зрозумілим, що саме це їх і спасло від страти, на відміну від незчисленної
кількості (хто ж рахував!) їх побратимів. (Пізніше Сталін цієї «помилки» Леніна
уже не допустить: усіх розстрілюватимуть зразу і без слідства). Від 1917 року, який, загнав Єсеніна в «кабак…, что
б не смотреть людскую рвоту», до 1924, коли, пишучи цю поему, він став «…в
Советской стороне самым яростным попутчиком», пройшло сім років. До його смерті
залишався рік. «Лицом к лицу…» повчає нас поет, або якби ж то знаття…… Якби ж знав Сергій Єсенін, що станеться уже після
його смерті! (Одна із версій самої смерті поета, що це якраз рука його
«попутчиков … в Советской стороне»). Митець і влада. Яким цінностям слід
служити – владним чи вічним?! Неосяжна й невичерпна тема. Чи думали про це
Володимир Маяковський, направляючи до своєї скроні дуло пістолета у 1930 році,
чи Олександр Фадєєв в себе на дачі через подушку у 1956-му? «Лицом к лицу…» доноситься до нас мудрість поета
із початку XX-го на початок XXI-го століття. Сьогодні, з віддалі уже цього
століття, очевидно, що Сергій Єсенін, якби проаналізував все те, що натворила
та подія в минулому столітті, переконаний, зізнався б у своїй помилці, коли він
став її «…самым яростным попутчиком». Назвемо це його третьою трагедією. Четвертою ж трагедією Сергія Єсеніна, як на мене,
можна вважати те, що система просто, так би мовити, «кинула» його, як і
мільйони інших (в тому числі й багатьох серед нас сьогоднішніх, які в свій час
щиро їй повірили!). Ніби відбулася величезна гра в преферанс, під час якої
шулери нахабно обібрали народ. (Це ж саме вдруге сталося після 1917 року у
1990-х із горезвісними ваучерами, в результаті чого народну власність знову
прибрала до рук кучка нових безчесних шулерів). Звичайно, тоді при цьому
майстерно використовувалася пропагандистська тріскотня. В повітрі висіли гасла,
речівки на кшталт: «кто был ни кем – тот станет всем», «мир хатам – війна
палатам»; розпочато ЛІКНЕП (ліквідація неписьменності) в основному для того,
щоб можна було у неосяжну просторінь вчорашньої імперії донести «правду
большевиков». «Лицом к лицу…» - ось уже майже сто
років, ніби й досі бринить в повітрі повчання Сергія Єсеніна. А ми також й досі
намагаємося осмислити все те, що тоді сталося, розуміючи, що і Громадянська
війна (1917-1922/1923), і Голодомор-геноцид на Україні (1932-33), і Фінська
війна (1939-1940), і війна з фашистською Німеччиною (1941-1945) – це усе
наслідки перевороту 1917 року. Продовжуємо й досі питати себе: «Невже поет
не міг ще тоді побачити, відчути інтуїтивно у потопленій в крові країні, що й
далі все вибудовуватиметься на крові, насильстві, брехні, цинізмі й лицемірстві
(прикладом чого є, наприклад, хоча б згадувана ухвала Леніним плану боротьби із
«куркулями»)?». Для нас є прикрим те, що й сьогодні в нашій, уже ніби новій
країні, ця ж само брехлива тенденція зберігається. Ніби й не було ніякої
історії, в якої можна було хоча б чомусь повчитися. Вважається, що колоніалізм завершився на початку
1960-х (називають навіть рік - 1964). Лише при колоніальній системі країною
могли управляти ворожі їй правителі – колонізатори. Очевидно, немає сьогодні в
світі (я не знайшов, копаючись в Інтернеті) країни, законодавчий орган якої в переважній
своїй більшості більше бідкається про інтереси іншої країни. Немає, окрім –
України! У нас можна говорити про постколоніальний синдром: рабське поклоніння
вчорашній метрополії. (Про що і говорить закон про статус російської мови, що
щойно і ухвалив президент). Все це прикро і боляче. Саме до таких
горе-парламентаріїв я і звертаюся в своєму «За що ж ти, ... ,* не любиш
України?!!» (* - пропущено звертання, наприклад, «пане», чи яке завгодно інше
на Ваш розсуд):
Якщо ти народився тут, Ногами топчеш землю цю понині, Збагни – лелеки й ті у даль несуть Із діточками подих України.
Якщо ти хоч разок відчув Всім серцем тишу в полонині, Тремтіння трав, гаїв, дібров, Тоді – вклонися Україні!
Ти ж бачив, як бринить роса, Як перший промінь ластівча стрічає. Ти ж чув, як виграє коса – Тугую сталь під клепом розправляє…
Як цвіте вишня, як шкварчить сальце, Духмяні трави в баби на бантині... Якщо ти мрієш, слухаючи це - За що ж ти, ..., не любиш України?!!
Дякую, друже, за гарну статтю. Пересічних людей завжди тягнуло до ВЕЛИКИХ. Вони хотіли брати з них приклад, Вчитися високих і великих почуттів, гарних стосунків. Їх долі завжди були оповиті туманом і зачасту грифом «таємно». А коли появлялась якась нова інформація, яка не вписувалась в встановлені рамки, вона заставляла глибоко задумуватись. В 1979 році,будучи студентом, побував у Московській Тимірязівській академії. Випадково потрапив на екскурсію по Єсенінських місцях. Почув там те,що не можна прочитати в шкільній літературі чи у вільному доступі. Нині все набагато простіше, а тоді… …коханка Леніна і Єсеніна – танцівниця Айсідора Дункан,потім дружина Єсеніна. Трагізм їх доль,всевидяче око ЧК, як при їх житті так і по смерті. Вразила фатальна сцена з похорон великого поета. …..Коли завершилась панахида і майже всі розійшлись, залишились самі близькі, одна із його палких прихильниць підійшла до могили і зі словами прощай, без тебе жити не зможу, приклала до скроні наган. Сухо клацнув спусковий механізм-осічка,вона вдруге-знову осічка. Промовивши,якщо буде знову осічка, зостанусь живою і до кінця життя доглядатиму твою могилу, приклала револьвер до голови. Пролунав постріл …. Її поховали у другому ряду - проти поета, друга. Великі люди,високі почуття,доля,смерть. P. S. Колись невідомий «режисер» сидів і думав,що повинна знати, а що не повинна знати радянська людина. Нині інші режисери сидять і вирішують, що знати нам, а П Р А В Д А - одна!
Дуже приємно, що слова, адресовані людям, знаходять відгук у серцях небайдужих. Дякую, пане Петре - за гарні слова адресу моїх творів, за Ваш палкий виступ на сторінках сайту. Жаль, що читач не бажає висловитися власним коментарем. Адже ми маємо можливість для спілкування. Люди, не мовчіть! хоч репліку, хоч слово, аби дізнатися, що Ви думаєте з того чи іншого приводу. Диспут - також непогано. Включайтеся в процес, прокидайтеся! Пане Петре! Ще раз - дякую! Ваша стаття носить пізнавально-філософську місію, роздуми і закликає думати... Отож, думаймо - про це в моєму наступному вірші із циклу книги "Ватра на двох". Чекаю щиро-конструктивних коментарів-відгуків
Трагедія Сергія Єсеніна, це не тільки трагедія творчої інтелигенції, це трагедія усього народу країни під назвою СРСР, де пів-країни сиділо в таборах, а друга половина чекала на свою чергу. Це трагедія, яка ще не скінчилася, бо цинічна сталінська система знищения людини і людського в ній продовжує існувати. І найвразливішою частиною суспільства знову є творча інтелигенція, яку сучасна влада не тільки Росїі та України, а всіх країн пострадянського простору знищує цілеспрямовано.
