Марія Кирилівна Шевченко

Філіпп та Анна-Марія Наумяк

«Голодомор в Україні 1933 року»

Переклад з французької мови Олени Левченко.

Історія друга (продовження).

До 1932 року ми жили бідно, але якось виживали.

Взимку 1933 року, мого батька відрядили до Харкова разом з групою робітників, аби привезти трактори для колгоспів району. Через кілька днів після його від`їзду до нашого будинку прийшла бригада забирати усі наші продукти. Це були комуністи-активісти, одягнуті у чорні шкірянки, озброені й з червоними зірками на кашкетах. Ця «летюча ескадрилья» приземлилася несподівано. Серед них не було жодної людини з нашого села. Вони розбилися на багато бригад і кинулися нишпорити у всіх будинках. У нас забрали усе до найменшої крихти, прирікаючи нас на голодну смерть. Ми ховали зерно в подушки, на лежанках на печі, але вони познаходили все і забрали нашу останню надію. Мама кричала, плакала, благала, кидалася їм у ноги... Марно. Тож треба було якось виживати. Ми їли зупу із шкіри, яку вирізали з одягу, варили трави і усі рослини, які тільки можна. Після того, як ми пили усі ті «трави», наші животи і ноги спухали, і крізь шкіру проступала жовтувата рідина. Наші ноги нагадували колоди, шкіра тріскалася, мокла і полчища мух сідали на цю інфекцію. Пізніше, коли ми вже всі лежали, на ці рани накинулися воші. Інші  частини тіла, такі як руки, плечі, шия, голова висохли, і стали схожими на скелети. А батько все не повертався із Харкова... Першою лягла мама, уся роздута і висохла. Потім настала черга дітей, які вже не мали сили триматися на ногах. Роздуті й висохлі ми лежали біля неї, чекаючи смерті.  Іноді ми відповзали до відра й поверталися назад. Ходити міг тільки мій  брат Василь, який працював у колгоспі біля коней і якого годували. I от одного разу брат забігає у хату і кричить : «Батько приїхав ! Трактори на станції! Всюди червоні прапори! Почекайте, не помирайте!» I справді, через деякий час, прийшов додому батько. Коли він  побачив, як ми усі лежимо, помираючи, то став кричати і плакати. Він узяв усі свої військові медалі, обручки, наші хрестильні хрестики і поніс обмінювати до Торгсину. Він приніс мішечок борошна, зварив зупу і годував нас усіх з ложечки. На роботі він отримував продуктові пайки. Так він усіх нас врятував від смерті

Я пізніше згадувала цей поділений хліб : тоненькі скибочки, розрізані на рівні шматочки, повільно жуються, бажання отримати ще шматочок... Мама Віддавала нам свій... Ми бродили по дорозі й збирали зерна, які падали з колгоспних возів.

Я бачила, як помирало багато людей. Вулицями села їздила підвода й збирала мерців, щоб вивезти  їх до могил, які спеціяльно для цього копали на цвинтарі. Зазвичай ці могили з трупами залишалися відкритими протягом 2 чи 3 днів, поки їх не наповнювали, а потім заривали.

Одного ранку колгосп віправив мого двоюрідного брата Миколу вівести на луг коня, такого самого голодного, як і той, хто його вів. На лугу кінь помер. Мій брат, намагаючись його підвести, знесилився і упав  від голодної смерті поряд з конем. Увечері  підвода відвезла його у спільну могилу. Вночі селяни відкопали і розділили тушу коня.

Одного дня у квітні 1933, колгоспний обліковець розподіляв хліб за хлібними картками, тільки для своїх працівників. Черга і безкінечне чекання... Ввечері чергу зайняв один із моїх братів. Інший брат його підмінив у черзі вночі, а вранці була моя черга. Аж після обіду я отримала 200 грамів хліба. Я пішла додому, сховавши цей хліб шд плащем, він так добре пахнув, а я була така голодна... Я заховалася у покинутому будинку і проковтнула його. Потім не наважилася повернутися додому. Усю ніч я проплакала на тому горищі Пізніше почула голоси моїх рідних, які кликали мене. Я вилізла заплакана, почала просити пробачення. Вони мене обнімали, щасливі з того, що знайшли живою, адже боялися, що мене вкрали вбивці дітей, аби з'їсти. У цей час зникали діти... У селі був канібалізм. За це було заарештовано дві жінки. Одна з них, Гапка, яка жила біля заводу, а шша жінка жила біля церкви. Вони закликали до себе дітей, в основному сиріт, вбивали їх, розчленовували і пекли пиріжки, які їли самі й продавали на базарі. Одного дня ми з мамою проходили повз Гапчину хату. Вона запросила нас попоїсти. Ми були настільки голодними, що зайшли. Вона простелила скатертину і дала нам пиріжків, які якось дивно виглядали... Ми щось запідозрили і втекли. Пізніше сусіди обшукали її будинок і знайшли голівки із заплетеними косичками, ноги... Міліція заарештувала її. П посадили на піводу з ногою у кожній руці і показово возили селом. Потім її забрали і, певне, стратили.

У цей час птахи, ніби розуміючи, що відбувається на рівні  землі, літали дуже високо, щоб  їх не спіймали і не з'їли.

Далі буде...