Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 319

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2011 » Ноябрь » 27 » Люди і долі: про Великий Голод, Велику Вітчизняну війну та сталінський соціалізм. Частина 1.
    20:01
    Люди і долі: про Великий Голод, Велику Вітчизняну війну та сталінський соціалізм. Частина 1.
    На фото Віталій Наумяк - батько Філіппа та Анни-Марії

    Анатолій Сумішевський

    Видання у Франції книги Філіппа  та Анни-Maрії Наум’як «Голодомор в Україні 1933 року» безумовно має деякий резонанс серед  читачів української діаспори у Франції, Канаді, та Сполучених Штатах. Напевно книга знайде свого читача і в Україні. Тепличани, які так, чи інакше стали свідками зйомок французькими документалістами  фільму про Великий Голод 30-х, теж хотіли б ближче познайомитись з давно розрекламованою книгою.

    Для  закордонної української діаспори,  не маючої  уяви про сучасну Україну, вихованої в вимушеній ізоляції, її поява дасть можливість поностальгувати по минулих часах, жахнутися звірствам радянських комісарів і страшним людським трагедіям, та ще більше зненавидіти Росію.

     Що до мене, людини, яка родилась, виросла  і виховалась в Україні кінця 50 -80-х  років, книга викликає різні почуття. По-перше, в ній дратує незнання, нерозуміння і відсутність бажання авторів розуміння і вивчення справді об`єктивної сучасної української історіі, по-друге, відвертає від читання багато в чому надумана і досить агресивна націоналістична філософія. Розумію, що це є результат виховання авторів книги в середовищі людей, по різним причинам  відірваних від батьківщини, і люто ненавидячих все, що могло мати відношення до їх особистих трагедій. Але, мабуть найсильнішим дратуючим мене фактором є нелюбов авторів до сучасної України, так несхожої на той привабливий  лубочний образ,  намальований  колись Філіппу та Анні-Марії їх батьком, та представниками діаспори.

    Але  при всіх недоліках, книга все ж викликає цікавість, перш за все  спогадами наших земляків, переживших Великий Голод 30-х років, жахи сталінських репресій та німецької окупації в роки Великої Вітчизняної війни, людей не втративших людяності,  щирості та доброти, не тримаючих зла на весь світ. Саме ці сторінки книги  є  найсильнішими, по-справжньому потребуючими  уваги та поваги читача.

    Безумовно, на першому місці знаходиться історія батька авторів книги – Віталія Наумяка, історія, як дві краплі води  схожа на історію більшої частини радянських сімей за часів Сталіна, несправедливу, нелюдську  і надзвичайно жахливу.

    Проте, це тільки мої враженя від прочитаного. Сьогодні, шановні читачі,  вперше на сторінках нашого сайту ми публікуємо фрагменти цієї протиречивої книги, які не торкаються націоналістичної філософіі француза українсько-американського походження, а лише  спогадів наших земляків.

    Як і в книзі Філіппа та Анни-Марії, першою із них є історія справді жахливого життя  тепер вже покійного Віталія Наумяка, батька авторів книги, та спогади жителів с. Соболівка, записані авторами .

    Філіпп та Анна-Марія Наумяк

    «Голодомор в Україні 1933 року»

    Переклад з французької мови Олени Левченко.

    Історія перша (від ред. сайту).

    Трагедія родини…  

    Я знав, що того дня чи іншого, рано чи пізно, мені треба буде зайнятися родинними спогадами, що буде нелегко. Протягом років «Жнива скорботи» Роберта Конквеста та «Жовтий князь» Василя Барки лежали у мене на полиці, і я не наважувався відкрити їх. Відкрити труну цього голокосту: повезти батька до села, де минуло його дитинство, опитувати свідків…   А потім якось водночас звалилося все. Протягом кількох місяців овдовів батько і став ближчим до мене, у одного з моїх синів виявили важку хворобу і він танув, а Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку мене ввела незалежність України, адже після1991 року я відчув себе демобілізованим. Як забути цей грудневий ранок понеділка 2004. Я дуже уважно ставився до виборів, переконаний, що центральна і східна Україна все ще обере колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, перша інформація по радіо: «Фальсифікація виборів в Україні… На площах великих міст збираються натовпи… Ющенко, кандидат від помаранчевого руху, став жертвою отруєння…» Я біжу до батька, щоб повідомити цю новину і подивитися англомовний канал безперервного мовлення «Євроньюз» (чесність і значимість якого я вітаю): я можу бачити Україну в прямому ефірі, переживати сторінку її історії! І центральною главою цієї історії є великий голод 1933 року.

    Та, не забуваючи про нашу мету, дамо слово моїй бабусі, де вона загадує той період без прикрас: 

    « Під час голоду ми жили в Соболівці на Поділлі. Це було у 1932 та 1933 роках. Наш будинок був навпроти цукрового заводу, де працював мій чоловік Дмитро. Під час колективізації комуністи хотіли змусити його працювати на них «сексотом» (секретным сотрудником) Він відмовився, але зрозумів, що дні його вже пораховано. Ми отримували пайку на заводі, двійко моїх діточок, Віталій і Антоніна, не голодували, але страждали від рахіту. Я робила все, аби вони не бачили того жахіття, яке відбувається навколо. Ми тоді тримали корову. Знаючи, що ночами голодуючі селяни ходили шукати їжу (це було чутно), ми зачиняли її в сарайчику за хатою. Щоб корову не вкрали, двері зачиняли на залізний замок. Вночі мій чоловік з сусідами виходили на сторожу зі зброєю. Весь час я заносила трохи їжі моїм сусідам, які голодували15. Страшно було бачити, як помирають з голоду. Бувало – їли людей16. Зникали діти. Зникло двоє маленьких сусідських дітей – їх напевне зжерли. Коли мій син повертався зі школи, і я не могла його зустріти, то просила йти посеред вулиці, не підходити близько до хат, щоб його не схопили людожери та вовкулаки. 1947 року був другий голод. Я поїхала на західну Україну до двоюрідних братів, щоб попросити харчів. Радянська пропаганда описувала галичан як кривавих націоналістів, які вбивають всіх радянських людей. Я знала, що це звичайна пропаганда, і ми вижили, дякуючи їхній допомозі. Після війни я була впевнена, що мій син загинув в Німеччині. Втім це було й краще, тому що за ним нишпорили агенти НКВС, вони  хотіли знати, чи отримую я якісь новини від моїх родичів із західної України. Я дізналася, що він живий аж через двадцять років, коли отримала листа. Я отримала його 1969 року, себто через 27 років після того, як його забрали. 

    Далі продовжує мій батько:   

    « Коли почався голод, мені було сім років. Мій батько приносив нам продуктову пайку із заводу. Найбільше я запам’ятав, патоку і ще молоді картоплинки, які ми з’їдали з лушпинням. Іноді їли суп із кропиви, який називали «зелений борщ». Одного разу їли горобців, які мені вдалося піймати. У цей час мій живіт спух, він бовтався мов м’яч між ногами і тонкими руками. До нас приходили селяни за патокою з заводу. Сусіди зрізали шкіру із черевиків і варили суп. По дорозі зі школи я повинен був іти посередині вулиці й не підходити до хат, бо знав, що зникають діти. У школі ми крали крейду і їли. Чим далі, тим менше учнів залишалося у класі. А стіни прикрашали портрети Леніна і Сталіна серед щасливих дітей та лозунги, такі як: «Дякуємо батькові Сталіну за наше щасливе дитинство!» або ще «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Ти говориш про життя! Я колупав стіну одного будинку і їв щось схоже на сипку селітру. Я теж міг померти будь-коли і будь-де. Разом з хлопцями ми лазили красти яблука, кидалися на них як сарана, і робити це треба було якнайшвидше, так швидко як тільки можна. Одного разу я пішов красти кавуни, це було дуже небезпечно, сторожі були пильними і могли нас відлупцювати. Я також бачив нескінченні черги людей під магазинами, вдень і вночі, – один член сім’ї передавав чергу іншому і так далі. Пам’ятаю, як стривожилася мама, коли зрозуміла, що у мене рахіт. Уночі ми чули, як голодні селяни приходили розривати купи відходів із заводу, це були залишки цукрових буряків, які робітники давали свиням. Селяни виривали їх із ям зі сміттям і їли просто там, на місці, темної ночі. Удень я бачив нещасних селян під стіною заводу. Вони жебракували або продавали якісь свої речі за харчі. Приходила міліція і проганяла їх у їхнє селище. Не раз я ходив з мамою в сусіднє село. Вона носила їжу селянам. Харчі ховала під пальто, бо боялася, що на неї нападуть по дорозі й відберуть. Мама не хотіла, щоб я заходив до хат і бачив, як люди помирають від голоду. Вона мені говорила про це, і я знав, що відбувається. Чекав на вулиці й тремтів. А одного разу зайшов. Люди лежали і стогнали у порожній хаті… Я знав, що існує канібалізм. Тому мама заборонила мені й маленькій сестричці гратися за двором. Я пам’ятаю зловісну й сповнену тривоги атмосферу, яка створювалася перешіптуванням, хворобливими новинами, нічними кроками під хатою і смертю, незримо присутньою всюди. У цей час розвелося багато здичавілих собак, зграї яких бродили селами.  Мама просила мене бути обережним і самому до них близько не підходити. Пізніше я дізнався, що вони їли трупи наших селян і що вони їх шукали в хатах і навіть у спільних могилах. Я часто думав про усе це як про нічні жахи. Згадую Торгсіни, державні магазини, куди голодуючі селяни приносили свої цінності, аби обміняти на шматок хліба.  Мама часто про це розповідала. Люди, сподіваючись ще хоч трохи прожити, несли свої каблучки, військові та релігійні нагороди, кому щастило – зубні протези, ікони… Пізніше грабувалися могили і з мерців знімали обручки й видирали золоті зуби. Мої батьки розмовляли про це і непокоїлися про могили наших рідних. Отак одного вечора я йшов через цвинтар, але зупинився перед могилою, вочевидь сплюндрованою. Могильний камінь було відсунуто, дерев’яну труну розбито і з неї виднівся мрець. Я злякався і побіг. Одного дня в школі вчителька запитала хто наші батьки: багатії, бідняки чи середняки. Я не усвідомлював нашу злиденність, і, оскільки бачив людей нещасніших, а з іншого боку – і не таких бідних, написав у реєстраційному листку, що ми середняки. Увечері до нас зайшла стривожена вчителька і попросила заповнити інший формуляр. Вона усіх своїх учнів зареєструвала як бідняків. Можливо їй ми завдячуємо життям… Хай благословить її Господь. У цей час померла моя маленька сестричка, сказали, що це тиф, але тоді це була офіційна причина дитячої смертності. І оскільки про це було заборонено говорити навіть і пізніше, я ніколи не дізнався точно про причини її смерті. Коли ми, діти, чули поїзд, казали, що він іде до Росії та імітували стукіт його коліс, вигукуючи: «жито-пшениця-жито-пшениця!», а потім свисток паровоза - «облігаціїііі…!» - синонім реквізицій. Ми також наспівували пісеньку: 

    «Мама в СОЗі, тато в СОЗі,

    Діти голі на дорозі

    Полатані штани в клітку –

    Виконуєм п’ятилітку!» 

    Батько знав, що рано чи пізно його заарештують, тож ми переїхали на північ України, недалеко від російського кордону. Та 1937 року його було заарештовано як «ворога народу» за брехливим присудом «трійки» (два свідки та агент, який проголошував вирок). Батька перепровадили до в’язниці у Чернігові, де і виконали вирок, пустивши кулю в голову, як і тисячам його однолітків. Два місяці мама носила у в’язницю передачі, які охоронці ділили між собою. Вона писала, як і тисячі людей, прокурору СРСР Вишинському, тому самому, який наглядав за усіма цими вбивствами. Одного дня хтось із них змилостивився і оголосив, що батько вже мертвий, і не варто за ним жалкувати. Тіла страчених у в’язниці були зариті недалеко у полі. Потім це поле зорали і посіяли пшеницю. Скільки разів траплялося, роздивляючись окраєць хліба, думати, чи не спечений він з пшениці, що виросла там… Нас вигнали з нашого житла до сараю за містом. Я роками спав на чотирьох стільцях замість ліжка, вкриваючись старим пальтом. Я бачив, як виселяли одну сім’ю в той самий час, як заарештовували батька, комуністи викидали на вулицю меблі, речі, а також матір із заплаканими дітьми. Ніхто не міг нам допомогти, тому що ми були «вороги народу». Моїй мамі порадили розлучитися чи взяти своє дівоче прізвище – польське прізвище, яке б справу не залагодило, – чи навіть одружитися вдруге. Вона завжди відмовлялася. Після цього мусила дуже тяжко працювати і робити чоловічу роботу, чи то носити мішки чи розвантажувати… Моя маленька сестра і я часто чули поза спиною глузування, або слова співчуття. Недалеко від нас була колонія росіян, яких поселили тут після голоду. У школі маленькі росіяни нас ображали, зневажали, тому що ми були дітьми «зрадника» їхньої рідної радянської батьківщини. Ці діти грабували маленьких українців, які ходили через їхнє село. У школі вони були не такими зверхніми, та це була моя перша зустріч з політикою русифікації. Зникли мої вчителі історії та європейської літератури. З дня на день вони не подавали жодних ознак життя у прямому і переносному сенсі, й запитань краще було не задавати. Але всі знали, що їх було заарештовано й ліквідовано. Шкільні програми звеличували «велику російську сестру», треба було завдячувати Петру І (Великому), який переміг козацького гетьмана Мазепу (зрадника). Катерина (Велика) була благодійницею для України, бо зруйнувала козацьку свободу й запровадила кріпацтво. Поважаними залишалися тільки ті персонажі нашої історії, які були вірними Росії; інші, час від часу, ставали зрадниками-буржуями, тому що насмілилися віддати вільній Україні перевагу над прихильністю «царя всієї Русі». Мені довелося вивчити напам’ять вірш про Павлика Морозова, юного російського піонера, який доніс на своїх батьків і який мав стати для всіх нас товаришем за духом. Після уроків я був зобов’язаний добровільно-примусово у складі загону юних бійців-атеїстів ходити від дверей до дверей і переконувати, що Бога не існує. Новим богом для Совєтів були «предок мавпа» і «праматір-природа». Біля перших дверей старенька українська бабуся ласкаво сказала мені, щоб я припинив ці дурниці. Я не наполягав, тому що справді сам не був надто переконаний. Та система була настільки деспотичною, що мені іноді спадало на думку, а чи мій батько насправді не брав участь у змові проти режиму, чи не був він «ворогом народу». Вдома ніколи не говорили про політику, боялися щоб усіх не вислали. Мама працювала, і я більше не знав де. Вона весь час боялася, що не почує як дзвонить будильник і її заарештують як ворога народу за саботаж на робочому місці. Довгий час будильник був у хаті джерелом страху.

    1939 року війна зупинилася недалеко від нас. Йшли поїзди, переповнені польськими полоненими, яких росіяни депортували на схід. Ми з мамою говорили польською, то й пішли на них подивитися. Полонені були брудні й голодні, вони пропонували нам свої каблучки у обмін на хліб. Пізніше, у червні 1941, настала черга поспіхом відбиватися радянським військам: наступав Вермахт. Я не бачив ані ентузіазму з цього приводу, ані жалю. Вже нічого не може бути гіршого, ніж нам довелося пережити, думали ми. Від німецької бомби згорів сусідський будинок. Після пожежі нас покликали допомогти. У того освіченого чоловіка була повна колекція заборонених книг Вальтера Скотта та Марка Твена, перекладених українською (до Сталіна). Я ковтав їх, і у своїх злиднях мріяв про Америку. Два колаборанти НКВД, двоє росіян Ховрич та Волков, які донесли на батька, хотіли вбити мою матір, бо боялися, щоб вона не донесла на них німцям. Вона для них була освіченою і занадто «західнячкою». Та дружина одного з них прийшла нас попередити, і ми заховалися. Пізніше на них впала німецька бомба і розірвала. Тепер на нашій дорозі були величезні колони радянських полонених, які йшли без перестану в хмарах пилу, бруду і безпорадності. Німці не зважали на нас так, як комуністи, вони не заперечували проти відновлення церков і не переслідували селян, які змогли втекти з їхніх колгоспів. Вони трималися далі й менше повчали, ніж більшовики, майже не звертали на нас уваги, але будь-які акти опору жорстоко каралися: публічні страти, розстріли та депортації. Я не бачив ані заарештованих, ані вбитих євреїв, лише в Німеччині зрозумів той сумний спосіб, в який їх вилучали.

    1942, коли мені було 16 років, німці склали списки для примусових робіт в Німеччині. Мені випало їхати. Мама проводжала мене на вокзал. Я не думав, що не побачу її довгих 27 років, а вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас везли у вагонах для худоби, але німці не поводилися з нами жорстоко. Там були росіяни, українці, галичани та поляки. Я завжди відчував себе ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських співвітчизників, росіян чи навіть українців. Прибувши до Німеччини, до Руру, я пережив шок. Це було ще до масованих бомбардувань рейху, все стояло величне, чисте, багате, розвинуте, магазини були переповнені речами, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у наших комуністичних злиднях. Але все це було не для мене. Майже всі німці носили форму і вивішували із вікон нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак "OST” на куртках, який означав те, що скоро стане з Німеччиною, мірою її руйнування, -  знак рабства. Ми спали в бараках і працювали на тридцяти семи заводах. Нам дозволялося виходити, але зі знаком OST на куртці та без грошей. Німці ставилися до нас байдуже, ні погано, ні добре. Але наближатися до них було небезпечно. Я знав поляка, якого кастрували за те, що він знався з німкенею. Бідолаха показував нам, що залишилося від його органа і ридав. Іноді на роботі я чув, як німці співчували мені з приводу віку, зросту і рахіту. «Вони нам присилають дітей!» - почув я колись за спиною. Але наша доля була не найгіршою. Одного разу ми проходили біля того, що можна було назвати табором радянських полонених: величезне поле, скелети в лахміттях з військової форми за колючим дротом. Жодних бараків: ці люди жили, спали та помирали під чистим небом і ясними зорями, взимку і влітку. 1943, а ще більше 1944, ситуація у німців зіпсувалася. Англійська авіація проводила масивні бомбардування міст та заводів, посилювалася бідність і німці ставали все агресивнішими. Робота була дуже виснажливою, робочий день нескінченний, харчування обмежене. Загальними стали нещасні випадки та каліцтва на заводах. Одного дня я довідався, що недалеко від нашого заводу працюють українці з мого містечка Бурин, серед яких була моя тітка Олена. Одного вечора я її знайшов і, запропонувавши разом тікати, втік. Але на німецькому заводі мене впізнали і покликали молодих гітлерівців, які проходили неподалік. Коротка гонитва вулицями міста, і чотири жандарми мене приволокли до місцевого посту, а потім до гестапо. Згадую, як мене вели чотири поліцейських вокзалом в Кельні, на нас дивилися німці, і я почув як хтось сказав: «Зараз вони вже заарештовують дітей?» Два міцних ляпаси стали відплатою за мою першу брехню, і я в камері, зовсім один, у моїх старих штанях, розпарованих калошах, зі знаком OST на потертій куртці. Після кількох днів нескінченної тривоги і страху розстрілу, жандарми супроводили мене до трудового концентраційного табору Лагер, біля Кельна.    Я одразу зрозумів, що доведеться виживати у зовсім іншому світі… Колючий дріт, зголоднілі в’язні виглядали скелетами, на багатьох були смугасті костюми, вишки, лінії бараків, плац для переклички, стусани і капо, крадіжки, крики і виття на усіх мовах, настійний голод та втома, - усе це знищувало м’яко, але впевнено. Блок, збиті з дошок нари у кілька поверхів, де тіснилися і купчилися ув’язнені. Капо, який вранці піднімав вас виттям та свистом і щосили дубасив, аби ви бігцем залишали барак. Ці капо були із ув’язнених німців, які носили на куртках зелені трикутники «загальні права». Вони мали загальні права в’язнів, але, остерігаючись, ховали леза ножів і були дуже жорстокими. Злодії… спали поклавши свої мішки під голови, не розлучаючись із ними навіть у відхожих місця. Саморобні загострені ложки забезпечували виживання і їх оберігали як реліквію. Голод… тягучий, різкий, абсолютний. Про нього говорили і він снився. Мені приснилася кімната, де був лише хліб, -  всюди: на землі, на стінах і на стелі! Уранішній раціон хліба, який обережно розрізали на скибки і повільно жували; на краєчок скибки клали крапельку маргарину, який нам іноді видавали і який ми гризли затамувавши подих, аби продовжити цю життєдайну мить! Увечері жадібно ковтаємо суп, у якому плаває кілька шматочків ріпи, вишкрібаємо казанок, вилизуємо його як поведені. Цей голод не полишає вас ніколи, ви ніколи його не вдовольняєте. Хліб мастили навіть мастилом для машин, зробленим із забитих тварин. Там був резервуар жиру, обсяг  якого весь час підтримувався. Одного дня німці помітили, що рівень весь час знижується, і вжили каральних заходів: розлючені, вони заборонили їсти мастило для машин під страхом розстрілу. День відпочинку присвячений стрижці, ми всі роздягаємося догола і душимо нігтями паразитів, які постійно жерли проміжність і наповнювали одяг. Одного дня німці нас під наглядом перемістили для роботи поза табором. Вони розмістили нас в бараку і заборонили виходити, але всередині не було…  відхожого місця. Цей брак туалетів, передбачав повну відсутність природного бажання справити нужду чи проситися до вітру. На робочому ж місці це бажання не передбачалося за розпорядком. У суспільстві, де іде нормальний людський розвиток, ця потреба може видатися не такою значною. Але не тут. Це стало джерелом постійних мук, ризикованої втіхи від численних вивертів, щоб піти до вітру під час роботи, один за одним оправитися на ніч через фіранку блоку, боячись будь-якої миті бути побитим.

    Чим ближче підходила війна, тим рідкішим ставав суп, до того ж у муку, з якої пекли хліб почали додавати тирсу. На роздачі треба було зайняти хороше місце, так, щоб вам зачерпнули супу, де було б побільше гущі й поменше рідини. Іноді в’язні говорили про кухню. Вони розповідали подробиці сімейних свят і кулінарних традицій їхніх країн. Ми, тобто я і мої товариші українці, про кухню ніколи не говорили. Що розповідати? Про голод 33 року? Про хронічний брак харчів? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Їм розповідати про голод? Ніхто б мені не повірив. Серед нас могли навіть бути комуністи. Мені не треба було ну… додаткових… А потім якогось дня я випадково побачив себе у дзеркалі: тонка куряча шия, розгублений вигляд, запалі очі, з яких показувала свою пику смерть… Двічі я завдячував доброчинності. Вперше, коли німкеня заховала бутерброд на моєму шляху за табором і здалека вказала мені пальцем. Вдруге це був суп французьких полонених, який вони не захотіли їсти, тому що отримали пакети Червоного Хреста. Їхні бараки були неподалік від нашої робочої зони, ми чекали, поки вони закінчать їсти, тоді підходили, допивали їхній суп і злизували крихти на столі. Вони нам ніколи нічого не пропонували, але і не проганяли. Ми були двома різними расами: у них був легальний статус, національність і уніформа; а ми – ми були людьми нижчого сорту, громадянство яких зводилося до шматка тканини. Ще одна мука: не можна було зібратися з думками, віднайти можливість поміркувати як людська істота, а не як побитий пес на прив’язі. Іноді мені вдавалося сховатися у відхожому місці й трохи поплакати над своєю долею. Кожен ув’язнений був зведений до ідентифікаційного знаку на шматку тканини на одязі: P – для поляків, OST – для радянських людей, різнокольорові трикутники визначали кожну націю, шестикутні зірки – для євреїв, яких у нашому таборі було не так багато. Євреї та радянські полонені у польських таборах зазнавали відбору до газових камер та крематоріїв, яких у нас не було. Зима стояла жорстока. Не зважаючи на мішок з цементом, який я надівав на тіло як жилет, я підхопив пневмонію. Та нізащо у світі не пішов би до шпиталю – мене відрадили старші, адже звідти часто виносили ногами вперед. 

    Одного зимового вечора нас прогнали повз ув’язненого, який намагався втекти. Він був голий і тримав табличку, де було написано його злочин. Так його і покинули на цілу ніч, він стогнав. До ранку замерз. Щоб захиститися від холоду, я підклав під сорочку мішок з цементом. За багато місяців я можу згадати лише один раз, коли нас водили митися в душ, та пам’ятаю довгі сеанси, коли нас стригли в баракові. Пам’ ятаю, мене постригли, роздягли догола, спалили одяг, і видали смугасте вбрання в’язня. Вночі зі стелі на наші сплячі тіла падали блощиці й смоктали кров. У нашому блоці були люди багатьох національностей країн Східної Європи, серед них і російські солдати. Я був обережний і віддавав перевагу компанії поляків чи українців. Одного вечора росіяни піймали одного з них на крадіжці, накинули на нього ковдру, аби притлумити крики і затовкли до смерті усім, що попадалося під руку.

    Двічі мене побив капо. Мені було призначено розвантажувати мішки з цементом, напевне, важчі за мене разом з торбинкою і ложкою. Я підняв тачку – ох! руки витягнулися, та вона не відривалася від землі. Я зароблю грижу, або знесилюся від першої ж ходки, подумав я, краще хай поб’ють. І кинув усе. Той тевтонський бульдог з криком накинувся на мене: удари держаком від кайла, ногами і кулаками… Але як тільки він скінчив мене бити, то дав інший наряд, не такий виснажливий. Вдруге ми працювали на будівництві за межами табору. Паркан мав діру на рівні землі, що давало можливість приєднатися до світу з іншого боку та, хоча б на  мить, побачити те, що залишилося від цивілізації нацистської Німеччини, яка зазнавала постійних бомбардувань. Ми з товаришем вже відверталися, коли – бах! нас побачив капо, і все повторилося у ритмі вальсу Штрауса!  Він швидко вдарив одного, й поки інший ще не піднявся і не побіг, накинувся нього згори, аби витягнути кийком по спині.

    Втретє все вийшло добре. На щастя директор заводу, який був порядною людиною, врятував мене від цього садиста, дав мені роботу збирати полуниці в його саду і дозволив їх істи… Той капо тримав мене в полі зору, і в не переносному значенні. Через деякий час він звинувачує мене, я не пам’ятаю, з якого приводу, але так, що це  напружило б людину у вільному житті. Я показав йому непристойний жест, і ця тевтонська свиня вже побігла за своїм кийком, щоб поквитатися зі мною. В’язні кинули роботу, щасливі, що знайшовся привід перепочити і насолодитися видовищем. Але один із них сказав, що той мене вб’є і що мені, тікаючи, краще уникати глухих закутків, де нема свідків. Отож я, переслідуваний цим німецьким кретином, побіг через заводські цехи. І це мене врятувало. Директор заводу зупинив його і прилюдно висварив у нацистському дусі: «Як? Тобі не соромно? Ти, німець, даєш привід сміятися з нашого народу, ганяючись за остарбайтером?» Цей директор, як він мені сказав пізніше, не був нацистом. Іншого разу я натрапив на золоту жилу. Бомбардування пошкодили повний хліба вагон недалеко від того місця, де ми працювали. Нам вдалося прослизнути туди і трохи вкрасти, стільки, щоб це не було помітно під одягом, але скільки було можна, аби мати якийсь запас. Цей хліб підтримував мене багато днів. Я поклав його у свою торбину, яку всюди носив з собою, навіть у відхоже місце, а коли лягав спати, то клав під голову. Якби я втрапив пильність хоч на секунду, його б у мене вкрали. Я поводився досить обережно, і оскільки був юний і маленького зросту, мене помічали менше, ніж старших, у яких голови були постійно розбиті кийками. Те, що я розмовляв польською, російською, тим більше українською, дозволяло мені лавірувати між національними групами. Я швидко розумів німецьких недоумків, передбачав команди, які викрикували капо. Один білоруський велетень заприятелював зі мною, гадаю, він заздрив моїм знанням і тому оголосив себе моїм захисником. Він слухався мене і погрожував тим, хто хотів скористатися моєю фізичною слабкістю. Наш табір відправили на розкопки руїн Кельна після масивного бомбардування. Незруйнованим стояв лише один собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто потрапляли в пастку цивільні німці. Дехто з нас займався тим, що знешкоджував бомби, які не розірвалися. Цього наряду я зміг уникнути. Коли свистіла бомба, треба було вгадати, куди вона впаде і як рятуватися. Я бачив, як товариш побіг не тоді, коли треба, і його розірвало на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впала фосфорна бомба. Цей фосфор був гидкий, він прилипав до шкіри і виснажував вас, але відірвати його було не  можливо. Але на нас було покладене не менш виснажливе завдання: рити сміховинні протитанкові рови. Цей наряд був такий: есесівці визначали робочі зони і, як господарі, далекі й недосяжні, спостерігали за нами здаля. Капо, ті нас підганяли лайкою, ногами та кийками. Я чув, як німці, що проходили поряд, заговорили з капо і попросили їх не поводитися з нами жорстоко. Гадаю, це була не жалість, просто вони знали, що скоро можуть опинитися на нашому місці. Під час одного переміщення за мною наглядав старий німець. Він попросив мене не тікати, тому що йому в такому разі світить бути відправленим на фронт, тоді як війна от-от скінчиться… А потім, весною 1945 усе прискорилося. Боші запанікували, наближалися англо-американці і ми знали, що це могло означати для нас перевід в інший табір, один з так званих «таборів смерті». Але одного ранку – вже нікого: ні капо, ні СС! Ми так почманіли, що навіть вийшли на робоче місце. Я вирішив іти на захід, поки не зустріну цих американців. Ішов я багато годин, зустрів броньований автомобіль, повний есесівців, які могли мене покарати за втечу, бачив траншею з нещасним піхотинцем, яка була останнім бастіоном німецького опору перед вторгненням союзних військ (той злякався так само, як і я, і був приблизно мого віку), і патруль польової жандармерії. Тоді я сховався, тому що жандарми були небезпечні, вони вбивали на місці дезертирів та збіглих в’язнів. А через кілька кілометрів – нарешті білі зірки на машинах! У цих солдатів не було нічого від важкості й грубості росіян чи німців: ні підкованих черевиків, ні криків, ні агресивних жестів, а зелена сітка на кишенях, резинові підошви і шикування без шуму, спокійне ставлення –  жували жуйку і курили! Та вони наказали мені повернутися туди, звідки прийшов. Тож я повернувся до нашого бараку. Вони приїхали через три чи чотири дні. Але за ці дні все змінилося. Німці позакривалися в будинках і не хотіли виходити. Ми взяли рушниці і пішли шукати того капо, який з нас знущався. Та марно. Повернулися ми з мішком пшениці, реквізованої у німецького фермера, який вважав за краще не висовувати носа. Йому дали папір, за яким він може звернутися за оплатою до Совєтів. Але від того хліба ми всі мало не повмирали, бо отримали непрохідність кішківника.  За нашими бараками нагромадилися купи екскрементів. Російські військовополонені, взяли грузовик, зброю і поїхали грабувати, ґвалтувати та палити німецькі оселі. Я бачив, як вони аби сп’яніти, випили бензину; результат: один помер, один осліп. Американці швидко поклали цьому край, так само застосувавши зброю. Та вони не змогли запобігти розправі над капо і есесівцями. Я бачив двох таких, які благали змилостивитися і яких забили камінням біля стіни. В’язні були охоплені гнівом з голови до п’ят. Переді мною відкрилася свобода, мені було 18, я був щасливим спадкоємцем сухот, які ще не відкрилися, зупиненого росту, безрукавки та двох розпарованих калош – подарунки, які я успадкував за 18 років життя за «соціалістів», російських та німецьких. Саме у цей час я побачив французьких військовополонених, які поверталися додому – в  уніформі, за підтримки Червоного Хреста. Я з подивом дізнався, що французьких полонених розміщували у німецьких господарствах, щоб замінити чоловіків, які були на фронті, маючи на увазі, що вони можуть замінити назавжди того, хто загине... Нормальні стосунки між нормальними людьми. А ми? Американці нас зібрали у таборі для переміщених осіб, DP (Displacement People). Людей згрупували за національностями, галичани могли визнати себе поляками й емігрувати на захід. Я був з Радянського Союзу, це означало повернення не додому на Україну, а вислання за Урал, в найгірший Ґулаґ. Коли у табір приїхала делегація радянських офіцерів, то я зрозумів, що діяти треба швидко. Екстрадиція до Радянського Союзу була б вбивчою. Двоє українців з польської Галичини зійшли за моїх дядьків, мені задали кілька запитань і оскільки я говорив польською завдяки моїй бабусі, і міг назвати неправдиве місце мого народження в Польщі, то тим і врятував власну шкіру. Мені сказали, що американські офіцери польського чи українського походження були дуже гостинними і не дуже старалися демаскувати адреси тих, хто перетинав новий радянський кордон. Оскільки я швидко орієнтувався в різних мовах, американці призначили мене наглядати за німецькими військовополоненими у Франції. Я опинився в українській допоміжній групі в складі польської роти американського полку. Два перших роки минули, мов сон! Вперше я дізнався про іншу сторону життя. Мій товариш сміявся: «Вже нарешті треба ложку дьогтю в бочку з медом!» Одного дня, коли я був вістовим у таборі для полонених Ай біля Реймсу, приїхав автомобіль, з якого вийшло два радянських вищих офіцера й направилися до мене. Один з них ніби іронічно запитав, я вже не пам’ятаю англійською чи французькою, чи нема українців серед полонених … Я, тримаючи зброю, відповів, що нема. Вони розвернулися й пішли. Цього ж дня вони намагалися проникнути до корпусу, я б підстрелив їх без вагань, навіть у спину. Іншого разу я бачив, як радянські офіцери разом із французькими  жандармами проводили звірку списків та посвідчень особи. 1947 року, після служби в американській армії, я був госпіталізований з сухотами до санаторію. Одного дня директор закладу представив мені віце-консула нової комуністичної Польщі, який хотів дещо з’ясувати щодо мого польського походження. Під час допиту, оскільки консул відмовився пояснити мені свої наміри, я схопив його записи і порвав у нього на очах. Він пригрозив повернутися з жандармами, але я його ніколи більше не бачив. На заводі, де я працював, французькі комуністи, анархо-синдикалісти Всезагальної конфедерації праці ( CGT) ображали нас, розглядали як зрадників «їхньої» радянської батьківщини, намагаючись дізнатися, чи все в порядку з нашими документами, щоб у разі чого донести жандармам. Одного разу зчинилася бійка між українським робітником і французьким комуністом. Іншого разу прийшли два жандарми, аби заарештувати українця і вислати його до СРСР. Він захищався, вихопив зброю у одного з жандармів  і побіг до лісу. Але ніхто з доблесних бійців опору не наважився його переслідувати… Серед них був навіть українець, який працював на радянські спецслужби, він намагався переконати нас повернутися до СРСР. Українці часто розмовляли про табір для інтернованих у Бореґарді неподалік Парижу: не треба там опинятися, казали вони, тому що у радянських вагонах поїдете до СРСР. Від цього зловісного табору не залишилося нічого – все зруйнували,  щоб очистити місце для житлових будинків. Я одужував від сухот, відвідував вечірні й заочні курси, й усе це змусило  мене відкласти подання заявки на квоту до Америки. Більшість українців-біженців не хотіла залишатися у Франції, де комуністична партія досягала 30 %19. Зараз завдяки радянським архівам, які стали доступними історикам, я зрозумів, що Сталін прямо наказав  будь-що повернути всіх українців радянської України, тому що вони могли бути свідками геноциду 1933 року. Ми всі слідкували за процесом Кравченко і за тим, як він опинився під загрозою смерті. Тільки починаючи з 1970 років, я зрозумів і усвідомив, що голод, свідком якого я був, було організовано як геноцид для винищення українського народу.

    З моєї української родини живими залишилися тільки мама і сестра. Мого дядька Станіслава, який служив у Червоній армії снайпером, було на п’ять років депортовано углиб Сибіру, до Магадану. Чи був він у німецькому полоні й Сталін належно відзначив його повернення до Радянського Союзу, чи польське походження забезпечило йому шлях до полярного кола. По смерті Сталіна він повернувся в Україну, але, виснажений і хворий, помер. Мою тітку Олену, яку я зустрів у Німеччині, було депортовано до Казахстану. Моя бабуся поїхала до неї й по дорозі померла, якщо тільки не була депортована також. Я їх дуже любив, це були освічені люди, які розмовляли українською, польською і навіть трохи німецькою, успадкованою від австро-угорської імперії. Їхня освіченість відрізняла їх від тих перших російських переселенців, з якими я зустрівся, людьми темними, грубими, які, гірше того, ненавиділи нас і в найкращому випадку розглядали як погано русифікованих недоросіян. З усієї моєї сім’ї, яка була значно більшою, ніж те, що виринає з моєї пам’яті, не залишилося нічого, навіть могил. Лише я і ці світлини, опубліковані в книзі.

    Того дня, коли я став «натуралізованим» французом, я переживав радість, змішану з дивним відчуттям «нейтралізованого» француза. Якщо мій статус біженця все ще дозволяв мені викривати комуністичні злочини перед тими, хто хотів чи був здатний чути, то положення французького громадянина робило мене людиною вільною, але такою, що після кожного антикомуністичного висловлювання виглядала підозріло як носій ідей «фашизму». Тоді я й сказав, що є «нейтралізованим» французом… Іноді я намагався говорити про цю частину мого дитинства з колегами, але нас розділяв цілий світ: їхнє родинне життя ніколи не було зруйноване такими подіями, які навіть уявити собі важко.

    1954року після падіння французького табору Дьєн Б’єн Пху, я бачив світлини в’язнів, які вижили у в’єтнамських таборах21. Ті світлини нагадали мені Україну чи Німеччину, але більшість французів не хотіли визнавати, що комунізм був злочинним чудовиськом. Це повторилося 1956, коли росіяни вторглися в Угорщину аж до Будапешту. Ми проводили маніфестації біля штаб-квартири комуністичної газети «Юманіте», та це нічого не дало, багато французів було постійними прихильниками СРСР. Одного ранку 1956 року по радіо почали говорити про комуністичні вбивства у Будапешті. Я вийшов з дому й перед вокзалом Монпарнас натрапив на комуністів, які продавали «Юманіте». Спробував подискутувати з ними з приводу подій в Угорщині, в Україні… І ось вкотре (але не востаннє) на мене падає вічна образа: «Фашист!»  Я став червоний, як вони: той самий віз, та не в ті самі ворота! Бац! – зірвався ляпас, і ми зчепилися. Я святкував мою натуралізацію… У травні 68, плавали червоні прапори з портретами Мао та Леніна. Російські танки мали б залишити Прагу і їхати до Парижа… Після всього у пам’яті спливає кілька дат:1983 – п’ятдесята річниця Голоду і визнання його американським і канадським Конгресами; 1989 – падіння Берлінського муру ; 1991 – незалежність України, ми втрьох їдемо до України, наша реабілітація у Вінниці; 1997 – публікація «Чорної книги комунізму»; 2004 – Помаранчева революція, яка презентувала Україну крізь об’єктиви камер усього світу!»

    Я знову побачив маму 1969 року в Франції. Вона отримала візу виключно для родинної зустрічі. Коли я хотів приступити до певних тем, мама сказала, що перед відїздом її викликали до спецслужб і порекомендували не говорити,  вона добре знає про що. 

    Далі буде...
     


    Просмотров: 1230 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Ноябрь 2011  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии