Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2017 » Октябрь » 24 » Ловитва невловимого. Діалог колишнього прокурора із уявним співрозмовником.
    11:48
    Ловитва невловимого. Діалог колишнього прокурора із уявним співрозмовником.

    Дмитро Щербань

    Письменник Дмитро Щербань, який двадцять сім років пропрацював слідчим та прокурором на Харківщині, завершив мемуарний твір «Ловитва невловимого». Про побачене й пережите він веде оповідь у дещо незвичній манері – у формі філософського діалогу з уявним співрозмовником, своїм альтер еґо.

    Виносимо на суд читача відібрані сторінки майбутньої книжки.

     

    ***

    Хто зайнятий ділом, для того, присягаюсь, день аж ніяк не може бути надто довгим. Окреслюючи коловий шлях над Землею, одвічне Сонце вже перейшло більшу третину свого денного шляху, коли я, літньої пори, більше натомившись, аніж упорядкувавши «дачні» справи, вирішив: «Подальший день буде цілком моїм. Ніхто й краплини в мене його не вкраде. Усього його я присвячу читанню».

    Зручно примостившись, дістав книгу Сенеки «Моральні листи до Луцилія».

    Одриваючись очима від написаного, подумки аналізував його висновки, обмірковував прочитане.

    Автор радить: «Думай над тим, що ти зробив чесно, сміливо, побесідуй сам із собою про добрі сторони життя. Старайся пробудити у своїй пам’яті те, що ти найбільше подивляв.

    …До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!» А про те «згадують тоді, коли натраплять на щось таке, що їм нагадує про нього ».

    Книга привабила мене, окрім іншого, ще й тим, що «листи» були адресовані Луцилію Молодшому, прокуратору з Сицілії. Хоча посада прокуратора і прокурора (яку мені довелось обіймати) різні, але є в них дещо й схоже. В давнину прокуратори були слугами імператора з представницькою владою. На них покладалися особливі службові обов’язки.

    Сам я ще недавно сидів у слідчому та прокурорському кріслі, вів як кримінальні, так і цивільні справи, але втратив до того заняття охоту. Тепер у мене справжнє дозвілля, я належу собі.

    Розгорнув книгу, аби лише спробувати її на смак. Та вона заполонила мене, повела далі, в глибінь століть.

    Однак я надто передчасно потішив себе тишею і тією самотністю, якої, здавалося, ніщо не порушить.

    Раптом це все зникло. Замислений, я нічого не чув, а проте очі бачили не тільки написане і таки щось угледіли на порозі кімнати. Те, що з першого погляду видалося тінню, виявилось силуетом людини.Ні, навіть не силуетом - живою людиною. Її одіж була в цілковитій суперечності з сучасною модою. Довге одіяння тягнулося за прибульцем. Придивившись уважніше, відмітив, що за віком чоловік ніби й мій ровесник, проте видався мені старшим, шкільним учителем.

    – Чого так несміливо заходиш? Для доброго співрозмовника двері мого дому завжди відчинені. Десь я тебе бачив, чоловіче добрий! Ти аж надто виразно когось мені нагадуєш!

    – Не дивно, що лише нагадую, адже за більш, ніж два тисячоліття, нащадки так різнолико малювали мій портрет, що я й і сам себе часто не впізнаю. Історичні особи, які існували насправді, під пензлем художника чи пером письменника змінюються до невпізнання й іноді такими і залишаються в уяві читачів.

    – Та все ж, хто ти такий!? Натякаєш на два тисячоліття… Зі шкільної та студентської лав знаю славетні імена поетів, філософів, істориків: Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Геродота, Фукідіда, Демокріта, Сократа, Платона, Плутарха, Арістотеля, Демосфена, Ціцерона, Вергілія, Горація, Сенеку, Епіктета, та не можу повірити у вплив надприродних сил, хоча знаю багато випадковостей людської долі…

    - Чи то має значення, хто я такий? Вважай, що один із тих, хто філософською думкою осягає минуле і хоче бачити майбутнє. Один із тих, хто ставить розум понад усе. І не прикидайся, нібито не чекав на мене вже хтозна-відколи.

    – Такий початок мені дуже до вподоби. У мене вже зросло прагнення до бесіди і тієї розкоші, що вона може подарувати. Година в мене ніби вільна… Та спочатку запропоную тобі влаштуватися зручніше. Будь ласка, присядь, тобі просто не випадає вчинити інакше. У нас кажуть, що в ногах правди немає.

    – Дякую! Але не кажи і не думай, що «в ногах правди немає».

    – Я запропонував тільки те, що належить робити заради гостей.

    – Дякую, але я не це мав на увазі. Лише здолавши свій життєвий шлях ногами, людина пізнає правду і відходить у світ інший пізнавши Істину. Тільки тоді торкається Істини, а не оманливої її подоби. Не так важливо, стоячи при розмові чи сидячи людина висловлює свої думки. Адже сидіти – це не менше відповідає нашій природі, ніж стояти чи проходжуватися.

    – У твоїх словах проглядається натяк на філософську школу, що дістала назву «Перипатетиків». Подейкують, Арістотель зазвичай проводив заняття надворі, прогулюючись разом з учнями (peripateo у перекладі з даньогрецької означає «прогулюватися»). Проте древні говорили, що, куди б ми не зайшли, Істина знаходиться далі.

    – Шлях до Істини – нескінченний. По ньому йшли, йдуть і йтимуть покоління мислячих людей.

    – Вибач, що перебиваю, але мені відчутно сподобався наголос на «мислячих людей». Коли читати і вірити філософам, то багатьом із них вдалося підійти до Істини найближче, та все ж не досить близько. Вони знайшли її ніби лише для себе і виснували на словах дуже туманно. Не кожен може зрозуміти їхні висновки .

    А що це значить? Значить, що навіть високоосвічена людина, не кажучи про пересічну, неспроможна збагнути вищу реальність. Отже, я теж маю пройти через призначене мені життя звичайним спостерігачем. Мабуть, я не перший, хто каже: «Чи будеш краще спати , коли усе це знатимеш?». Виходить, як і тисячі років тому, «я знаю, що я нічого не знаю».

    – А що ти робив би, коли б знав, що таке Істина?

    – Запитання не з простих.

    - Помізкуй!

    – Для чого мені одному Істина? Коли б сталося диво і я таки осягнув її, то використав свої пізнання більше не для себе, а для людей.

    – Похвально. З такими поглядами людина навряд чи може бути безрадісною. Дозволь поцікавитись: чи щасливий ти чоловік?

    - Я міг би відповісти тобі поодеськи, бо, як кажуть, живу на дві хати: одна ось тут,під Харковом, на Голубівці, а ще маю квартиру - в Одесі. Так там люди, одеської національності, на запитання : «Чи ви щасливі?» відповідають запитанням: «А що ж поробиш?!».

    – Своєрідна манера відповідати на запитання.

    – Дуже своєрідна. Навіть коли ви запитаєте: «Чи правда, що євреї відповідають запитанням на запитання?», то почуєте у відповідь: «Хто вам сказав таку дурницю?»

    – А чому ти з міста та в село?

    – Я ж виріс у селі. Мене з весняної до осінньої пори тягне сюди. Тут, з вікна кімнати, видно луки та водосховище, де, буває, ловлю рибу. Вікно відчинене, і запах полину приємно лоскоче ніздрі. Он, серед голубого цвіту петрових батогів, видно реліктових звірків – байбаків. Кажуть, що вони ровесники мамонтів і збереглися живучи в норах та залягаючи на зимову сплячку.

    Однак ми надто ухилилися від нашої теми, адже ти питав, чи щасливий я чоловік.

    – Так, скажи, хоча це дуже особистісне.

     

    II

     

     

    – Найчастіше ми називаємо щастям те, чого не випало нам. А якщо без жартів, то я щасливий уже тим, що живу, що маю змогу бачити і відчувати цей світ, що з чиєїсь вищої волі появився на ньому. Це ж справді незбагненно, що серед мільярдів людей на Землі, які жили перед нами й житимуть після нас, народився і я. Впевнений, що і батьки були щасливі, коли я народився, і бажали мені щастя. Я був би справжній дурень, якби не розумів свого щастя. А от чи відчуваю я щастя щоденно? І так, і не зовсім. Люба дружина подарувала мені дітей, діти - онуків, побудував будинок, виростив і вже користуюся плодами власного саду. Як казав Плутарх: «Мушу визнати, що в мене зараз більше підстав дякувати долі, ніж нарікати на неї». Та все ж , як і кожному смертному, мені довелося спізнати в житті не тільки радощі. Є речі, про які боляче згадувати.

    – Можеш не розповідати.

    – Але ж ти хочеш від мене відвертості!

    – Хочу,однак не примушую до неї.

    – Знаєш, на власному досвіді впевнився, що люди здебільшого– істоти несміливі. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні чи радісні, щоб зірвати печать мовчання, і тоді з уст навіть наймовчазніших людей почуєш слова одкровення. Тоді розповідаєш те, що і найближчому приятелю не розповів би. І ти не боїшся, що випадковий слухач перекаже це комусь. Навпаки, ти навіть хочеш, щоб він переказував.

    …Я вже був у доволі зрілому віці, займав серйозну посаду прокурора і мав трирічного сина. Після первістки, дочки, мати сина - то для батька велика радість і надія. Та цю надію доля іноді щедро справджує, а іноді зводить нанівець.

    Розумів, що посада прокурора в сільськогосподарському районі - то як перший щабель в кар’єрі. Тобто мав плани, був сповнений якнайкращих задумів. Але хто з нас може похвалитися, що він спроможен усе передбачити?

    Якби ж то на хвіртці своєї оселі можна було вивісити напис: «Лихо, не заходь сюди!» - і воно не заходило.

    Й року не пропрацював, як сім’я отруюється грибами, зібраними власноручно. Мене та дружину лікарі рятують, а син відходить у світ інший: дитячий, ще не сформований організм не витримав отрути, піднесеної йому батьками.

    Тільки-но подумаю, що ще вчора воно, мале хлоп’я, було для нас усім, і ми були всім для нього. І раптом…

    Ми з дружиною і на похоронах не були – лежали під крапельницями. І ти знаєш, досі почуваюся винним: сам себе картаю за те, що не встиг його охрестити. Все збирався, вже й домовився з майбутніми похресниками. Треба було б поквапитися! Чого тільки не треба було б! Мені здається, якби охрестив, то Всевишній його б захистив. Сам син мені це давав зрозуміти. Він ніби сказав мені: батьку, не роби цього, я тобі вірю, але не від тебе все залежить!

    – Вибач, історія дуже печальна, але мені не зрозуміло…

    – Знаєш, коли дружина зі старшою донькою збирали в лісі гриби, я вирішив скупатися в невеличкому ставочку. Зайшовши в воду, впевнився, що там, з берега, пологий спуск і вирішив скупати й синочка. Він не хотів заходити у воду. Тоді, взявши його на руки , став заходити з ним. Синок пручається, а я, ніжно його вмовляючи («Ти ж із батьком, тобі нічого боятися»), зайшов у ставочок уже по груди. Якби син плакав, я б не став із ним купатися. Та він не плакав, не пручався, а лише, як то кажуть, «мертвою хваткою» обхопив мене за шию.

    Уяви собі: його очі і мої – поряд. Я побачив у них смертельний жах. Саме його, переповнені жахом дитячі очі ніби говорили мені: батьку, не роби цього, я тобі вірю, але не від тебе все залежить?

    Не став я його купати, і ми вийшли з води. Тоді я не надав цьому значення, а коли, через декілька днів, сина не стало, з притаманною колишньому слідчому звичкою все аналізувати згадав ту ситуацію у воді, той жах у його очах. Він ніби відчував…

    – Вибач, що зачепив печальні струни твоєї душі.

    – Тобі ні за що вибачатись. Лихо – цілком несподіване лихо – сталося, і ніякі самозвинувачення й вибачення вже не допоможуть. Я й досі, коли буваю на якомусь званому обіді, завжди запитую: чи страва, бува, не з грибами? А коли дізнаються, чому не вживаю грибів, то теж вибачаються. Я й сам для себе шукаю вибачення, навіть у книгах. Ось Платон радить: «Звичай десь каже, що в нещастях найкраще зберігати спокій, як тільки можна, і не обурюватись, бо ані ще не відомо, що добре в них, а що погане, ані тому, хто страждає, нічого не додається з того страждання, та й ніщо із справ людських не варто вважати чимось серйозним, а смуток і скорбота лише стоятимуть на заваді й віддалятимуть від нас те, чого ми в таких випадках потребуємо якнайбільше».

    Тоді мені потрібен був душевний спокій. Як міг, так себе й стримував. Проте безслідно те горе не минуло. Сам відчуваю, що на моїй службовій кар’єрі це позначилось. Службової жвавості, яка була до того, не додалось.

    Вийшовши з лікарні, знову став до праці. Перевіряючи матеріали про відмови в порушенні кримінальних справ, звернув увагу на неякісну їх перевірку одним із дільничних інспекторів міліції. І раніше вказував йому на недоліки, а цього разу переповнилася чаша терпіння. Вирішив притягнути того інспектора до дисциплінарної відповідальності. Зажадав від нього письмових пояснень. У відповідь почув простодушне: «Дмитре Івановичу! За що? Я ж вашого сина хоронив, організовував похорон…».

    Глянув на нього і не стримався - забриніла сльоза на очах… Який же ти будеш невдячний! Мовчки зібгав написане ним пояснення і кинув у сміттєвий кошик…

    І ще. Відтоді я вже не міг описувати місце злочину чи події, де були дитячі трупи. Невдовзі після страшного випадку зі службового обов’язку довелося бути на місці іншої трагедії: від чадного диму загинуло двоє дітей віку мого сина. Не вперше таке випадало бачити, та, зайшовши в приміщення, глянувши на ті, ще не охололі дитячі трупи, відчув, як підступив мені давлючий клубок до горла. І я вийшов…

    Як ліки для заспокоєння, знайшов напучення у Сенеки, якого оце тепер читаю. Він писав прокуратору Луцилію : «А зрештою, говори про свого синочка при кожній нагоді, і як тільки можеш, ушановуй пам'ять про нього. І що менше в ній буде гіркоти, то частіше вона повертатиме тобі його образ. Ніхто ж не квапиться на зустріч із чимось тужним, тим паче – з самою тугою. Якщо ти з насолодою слухав його щебетання, його, хай і дитячі, жарти, то частіше їх повторюй, стверджуй без вагання, що твій син міг виправдати надії, які ти плекав у батьківській душі. Адже забувати про близьких нам людей, разом з тілом ховати й пам'ять про них, гойно їх оплакати, а потім навіть не згадати – то ознака черствої, нелюдяної душі. …Таке не личить розумній людині: хай довгою буде пам'ять, туга – короткою».

    – Які б поради не давались, горе років не додає.

    – А ще намагаюсь дотримуватися поради Сенеки: « Ніколи не буде щасливим той, кого мучить думка, що є хтось щасливіший. Я отримав менше, ніж сподівався? – але , може бути, я сподівався на більше, ніж заслуговував».

     

    III

     

    – Ти вилив свій біль, роз’ятрив давню рану. Сам ти віриш в існування душі?

    – Тут потрібно визначитися, що ти маєш на увазі.

    – Мене не цікавить внутрішньо-психічний стан людини з її настроями, переживаннями та почуттями. Тут письменники вміють себе показати і вдовольнити бажання читачів.

    – Зрозумів. Тебе цікавить, чи вірю я в те, що відділяється від плоті, коли людина відходить у світ інший.

    Як християнин я вірую, що душа є і що саме вона повязує нас із Богом. У Книзі Буття сказано, що Творець вдихнув дихання життя в людину і тварин. Так от, душу тварини я бачив на власні очі.

    – Цікаво, як і коли?

    – Цього я нікому досі не розповідав, а тобі відкриюсь… Я вже був повнолітнім, коли став свідком дорожньо-транспортної пригоди. Стояв на узбіччі дороги в рідному райцентрі, аж раптом почув скрегіт гальм легкового автомобіля і побачив, що під колеса попав дворовий пес. Він по інерції відскочив від коліс, заскавчав, але був уже в передсмертній судомі. Смикнувся замертво, і я бачив, бачив на власні очі, як з його тіла вихопилася легка сиза хмаринка, як цигарковий дим. Піднялася над загиблим псом і за мить розтанула. Спочатку я не дуже цим переймався, проте бачене доволі чітко закарбувалося в памяті.

    Вже потім, коли я, працюючи слідчим прокуратури, зі службової повинності описував місця подій, пов’язаних зі смертю людей (а набачився їх доволі), я чомусь пригадував душу того дворняги.

    А от над мертвими людськими тілами я не бачив ореолу їхніх душ…

    – То, кажеш, душу тварини таки бачив. Бачив, як вона відійшла у високість. Хай так – що бачив, те бачив, що знаєш, те знаєш.

    - Я й досі сушу собі голову тим, що знаю не більше, ніж знаю. Решта – здогадки або припущення. Я їм не дуже довіряю.

    Ти навідав мене в моїй самотині, з’явився мені, коли я серед розмаїття думок намагався вловити невловиму Істину. Як герой книги Германа Гессе «Гра в бісер», я теж можу сказати: « Ох, якби можна було хоч щось знати! Якби існувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вірити! Все суперечить одне одному, все розбігається врізнобіч, ніде немає нічого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити світову історію як розвиток і поступ, а можна й побачити в ній лише занепад і безглуздя. Невже намає істини? Невже немає справді мудрого, неспростовного вчення?» Одначе, в нашій розмові ти мене лише запитуєш, а я хотів би чути від тебе повчальне для мене. Я мав зухвалість на це сподіватися!

    – Ти хочеш знати більше, ніж знаю я сам, – з усмішкою, яка означала, що він чудово знає собі ціну, відповів співрозмовник. Сократ, – продовжив він, – у розмові з Главконом сказав: «Коли ж хтось розповість нам, що зустрів людину, яка розуміється на всіх ремеслах і обізнана в усьому іншому, що приступне лише поодиноким людям і що взагалі немає нічого такого, чого б вона не знала краще від будь-кого іншого, то треба заперечити такому розповідачеві, бо він сам виявився якоюсь наївною людиною, що натрапила на звичайного чаклуна й наслідувача, який, обвівши його довкола пальця, видався йому надзвичайно мудрим, тому що він, той розповідач, не вміє відрізнити знання від невігластва й наслідувальності».

    При цих словах, спочатку він, а за ним і я, підвелися.

    – Пробач, - сказав він, - за довге цитування того, що ти вже й сам читав. Я не входив із тобою в суперечки, в довгі дискусії, хоча в них, як ти правильно зазначив, народжується Істина. Наголошу на тому, що тільки народжується. Її можна було б тобі відкрити. Проте, крім того, що ти сам цього не хочеш знати «перед кінцем свого життєвого шляху», це було б діло довге й нелегке. Поклич мене, коли я буду тобі потрібен. А зараз тобі вже час спати, синку.

    – Мабуть, я не такий уже й молодий, щоб ти казав мені „синку”, – усміхнувся я.

    – Але все ж таки молодший за мене майже на дві з половиною тисячі років!

    Він прощально махнув рукою і, усміхнувшись так, як усміхаються ті, хто вирушає у свій кращий світ, пішов від мене так само тихо і спокійно, як і з’явився.

    Схвильований і спантеличений, я лише встиг провести його поглядом - віддаляючись, його постать ставала дедалі прозорішою й невиразнішою, допоки не розтанула зовсім.

     

    IY

     

     

    Він пішов, і ти прокинувся, збуджений грубим дотиком життя, що знову бурхає довкола і в тобі, в твоїй уяві, і нічого тобі не залишається, як знову прийняти його таким, як воно є.

    За вікном та ж сонячна днина. Глянув на годинника. Здавалось, що сон тривав довго, а виявляється – задрімав не більше, ніж на часину.Короткий сон охопив значну частину твого життя. Ти побачив прожите ніби з відстані.

    …Я знову сиджу в своїй кімнаті і відчуваю, що живу, живу не уві сні, а наяву. Відчуваю, що аж ніяк не став жертвою галюцинації, а справді бачив на власні очі й чув на власні вуха свого співрозмовника, портрет якого висить у моїй кімнаті. Безумовно, то приходив він. Та ж сама на ньому туніка, перекинута через плече. Та хіба це головне!? Головне, що ти в розмові з ним виказав те, чого навіть сам собі не говорив. Йому можна було розповідати про все, що врізалося в пам’ять.

    Подумалось: «Ти розмовляв зі своїм другим «я», тим, хто перечитав безліч книг, і тим, хто бачить життя в реальних його проявах. Ти ніби порівнював те, що читав, з тим, що бачив у житті. І якщо зрідка трапляється людина, що розуміє тебе трохи краще, ніж інші, то вона або перебуває в такому самому становищі, як ти, або так само страждає в пошуках невловимої Істини».

     

    м.Харків – м. Одеса

     

     

     

    Просмотров: 93 | Добавил: paul | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии