Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Декабрь » 24 » Моє знайомство з Україною (триптих)
    23:25
    Моє знайомство з Україною (триптих)

    «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь»

    Т Г Шевченко.

    А  правильніше  було  б сказати: мої  дитячі  враження про Україну. Хоча в Україну  я приїхала цілком  дорослою людиною, але гадаю, що треба розповісти все по черзі.

    …Казахстан, цілина. На вулиці – 45*, а в хаті теплота. Ми з сестричкою бавимо  братика. У хату  забігає  сусідський  хлопчик  Альоша Костюченко і  кричить,  що вони горять (до  речі, Альоші - вісім років, моїй сестричці – п’ять, братику – три тижні, а  мені  шість років. Перескакуючи з п’ятого на десяте, ухлипавшись від  сліз, похапки розповідає, що вони з молодшим братиком бавились в літачки - кидали запалені сірники у стінку. Сірник потрапив у фіранку  на вікні, і все загорілося. Першою думкою було, що може  згоріти братик . Хапаю сестричку з немовлям, саджаю біля відра з водою  і  наказую обливатися, якщо вогонь  добереться до них. З висоти теперішніх літ розумію, що простіше було вивести дітлахів на вулицю, та в той час, керована переляком та інстинктом, вибрала інший шлях порятунку.

    Накриваюся маминою хусткою  і  виволікаю  з хати переляканого Альошу  з наказом  негайно привести до нас братика Ваню, і мерщій розшукувати когось з дорослих. Сама розпатлана біжу по дорозі, яка, як на те, виявилася безлюдною.

    Я вже казала, що казахська земля на той час була цілиною. У нашому селищі проживали люди багатьох  національностей: казахи, росіяни, молдовани, репресовані німці і багато українців. Нарешті на вулиці з’являється чиясь тоненька постать. То була прибиральниця зі школи  тітка Сібіта (завжди з’являлася на очі, щойно у повітрі починало пахнути бідою). Почувши мою розповідь  про  пожежу, вона хапається за голову і, примовляючи то російською,  то казахською «вай - вай! Знову ці хохлята!» - чимдуж поспішає рознести по селу новину. А я біжу далі на пошуки своєї та Альошиної мами. Знаходжу їх у магазині. З порога починаю кричати: «Тьотю Галю! Ваша хата горить!»  Тітка , зойкнувши: «от гаспидові діти!», вибігає з магазину, за нею - гурт  жінок.

    Вогонь до нашої хати не дістався. Але все майно в одній  із кімнат Костюченків таки згоріло. Згодом, сидячи довгими зимовими вечорами в затишній оселі, ми мучили маму безліччю запитань на зразок: хто такі  ті «гаспидові діти», та «чому на Костюченків кажуть хохли?»

    Мама розповідала про сирітське  голодне дитинство на Україні, про

    виховательок, котрі навчали їх пісень про «вишневенький садочок».

    Ми постійно намагалися уявити, який він, той садочок? У нас в селищі такого не було. Іноді тато намагався вставити і своє слово до нашої розмови, розповідав про війну. Від нього ми слухали розповіді про те, як з таким самим друзякою - підлітком тікали з далекої Башкирії допомагати батькам бити фашистів. Вони таки дісталися фронту, навіть перебралися на той бік Дніпра, але солдати відіслали їх назад додому, в тил.

    Дитяча уява малювала картини почутого - українські жінки підгодовували хлоп’ят шматочком хліба з салом, і здавалося таткові, що нічого смачнішого в світі бути не могло, хоча сало те аж світилося - таке тоненьке.

    І ненька розповідала... Зараз я б назвала ті розповіді своєрідною  екскурсією в історію та географію України. Для нас ці розповіді були такими цікавими! З них ми дізнавалися про її батьківщину - Молдову і загадкову сусідку Україну, де мама виховувалася  у дитячому будинку після війни; що на Полтавщині зима набагато «м’якша» і тепліше ніж тут. Я ніяк не могла збагнути, яким чином зима може бути «м’якшою»? Тому дійшла  до висновку, що вона така сама, як борода у діда Мороза, що приходив у дитячий садок до нас на ялинку.

    Уява  у мене завжди була багата, та коли мама пояснювала, що «гаспидові » діти - то чортенята, я ніяк не могла уявити собі тітку Галю, та дядьку Миколу з хвостиками та ріжками.

    Ці спогади світлим промінчиком супроводжують мене усе моє життя. Невдовзі наша родина переїхала до Росії. Там теж була цілина, але вже Оренбурзька. І якщо, в Синтасі у моєму класі було лише троє українців, то тут налічувалося половина.

    У них так само в розмові проскакували українські слова.

    І так само їхні оселі були прикрашені вишиваними рушниками, як у тьоті Галі. А якими яскравими квітками милували око подушки  в родинах  моїх однокласників! Пригадую своє здивування, коли на моє питання, що то за пухнасті шишечки з терпкувато-солодким запахом оповили стовпчики їхнього ганку, моя подружка  Надя Лиско відповіла:

    - Це хміль, який моя бабуся привезла з України. Вона на ньому розчину для хліба робить. Ії відповідь я зрозуміла  буквально і за обідом з пересторогою їла хліб, аби не вдавитися шишечками.

    Хочу ще додати,що татові розповіді про війну в Ново-Орску мали своє несподіване продовження. В моєму дитинстві була така гра взимку:  будували «снігові фортеці» й билися «вулиця на вулицю». Кожну вільну хвилинку ми як не «будували», то «воювали». В одному з таких «боїв» я помітила дідуся, що намагався  донести воду від колонки. В нього дуже трусилися руки, тому вода розплескувалася і  відразу перетворювалася на крижані бурульки. Від того відерце було схоже на кришталеву вазу. Я зголосилася йому допомогти віднести воду до хвіртки. Так було не раз. Якось занесла відро до хати, і мою увагу привернув кітель з багатьма орденами та медалями. Ледве дочекалася вечора, аби розповісти татові про побачене, та почути відповіді на запитання, що цілий день не давали мені спокою, і насамперед, як такий старенький дідусь-казах міг воювати. Татко усміхнувся: дідусь не завжди ж був стареньким!

    - Високий, кажеш, і вуха в нього великі? Ага, здається, я здогадуюся, кого ти маєш на увазі… Зачекай трохи: повернуся, і про все дізнаєшся. - З цими словами одягнувся і вийшов з хати.

    Виявилося, що дідусь був тим самим бійцем, який на плоту під шквалом куль переправляв тата на протилежний берег Дніпра. І татові він запам’ятався саме завдяки його великим вухам. На жаль, дванадцятирічна дівчинка не здогадувалася, настільки-то важливо запам’ятати ім’я того дідуся-казаха, визволителя  України, але прізвище все-таки дитяча пам’ять закарбувала: ним виявився Герой Радянського Союзу Аушев (на кітелі я встигла розгледіти Зірку Героя).

    Мені в житті дуже пощастило на хорошу родину, друзів. І певна річ, на дуже хороших вчителів.

    У п’ятому класі вчитель історії Костянтин Іванович Ваганьков повіз нас на Свистунську фортецю (15 км від нашого селища).Ось там він нам спочатку розповів про призначення цієї фортеці. Від нього ми дізналися, що майже у такий фортеці, тільки у протилежному боці від нас (36 км), відбував царське покарання видатний український поет і художник Т. Г. Шевченко. Розповів, як йому забороняли складати вірші і малювати, відбирали папір і олівці, і як його поетична душечка поривалася додому. Потім читав нам  українською мовою вірші, а потім російською, намагаючись їх перекладати, аби всім було зрозуміло. У його виконанні вони звучали дуже гарно, співуче, але чомусь  сумно. Це вже згодом, коли я прочитала Кобзаря, зрозуміла, чому.

    За тиждень ми були на екскурсії в Орську. Там Костянтин Іванович сказав, що від часу  перебування Тараса Григоровича  Шевченка на цій землі до наших днів фортеця не дожила, залишивши по собі руїни, окрім, хіба що водонапірної  вежі, котра була свідком, і якби вміла, то повідала б сучасникам, як Тарас Григорович сидів біля неї та вдивлявся у далекий степ, чи то у блакитне небо (воно ж бо таке, як і в далекій Україні, та все ж не таке: там і глибше, і синіше, і зорі там світять по-іншому…) Він мріяв про рідну землю,  може, й малював потайки зі спогадів, виливаючи на папір невиплакану душу засланого на чужину художника і поета. На жаль, велика кількість «захалявних» зошитів загублена (а під час перевірок просто знищена жандармами): в Оренбурзі, у Зауральному гаю, безкраїх орських степах, в болотяних очеретах, в Аральській експедиції.

    Отак почалося моє знайомство з Т.Г.Шевченком. Згодом в Оренбурзькому краєзнавчому музеї нам показували його малюнки(здебільшого копії) і клаптик рукопису. Ще запам’яталося: там був макет карцеру, де за якусь провину встиг побувати Тарас Григович. До речі, с того часу сталося багато змін, і Тарасу Григоровичу приділено значно більше уваги. Так  у підвалі воєно -інженерной частини  Окремого Оренбургського корпусу   (зараз у ньому школа №3) влаштовано музей-гауптвахта Т Г Шевчнко. Є в ньому - «Заповіт»  - на японської мові, і навіть мій скромний внесок - «Кобзар»  польською. Ось тільки мене трохи засмутило те,  що  рушники здебільш мальовані, крім тих, що подарувала власноручно  зіткані і вишиті правнучка поета Е.В Ковтун. Щє  в Оренбурзі є музей присвячений Т.Г.  Шевченко і А С Пушкіну.

     

    Крім того в минулому році музей  Т. Г. Шевченко відкрився також і в Орску.

    Коли я вже дорослою побачила Дніпро, то зрозуміла,чому  душа Кобзаря так линула  до  нього. Орь та Яік (тобто Урал) з величчю Дніпра  не зрівняти...

    Після закінчення училища я із подругами опинилася на практиці в місті Новочеркаську (майже за крок  від України), де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він  називав мене «малою», що було водночас приємно і смішно, і співав мені веселих українських пісень.

    Коли ми побралися і в нас народилася перша донечка, то переїхали  на Донбас, де й відбулося моє справжнє знайомство з нею. Так, переважна більшість жителів там дійсно розмовляє російською, проте які чудові колядки і щедрівки співали мої сусіди! А який в Макіївці багатющий книжковий магазин! Найцікавішими виявилися книжки українською, проте чоловік стомився мені їх перекладати, і в якості стимулу для швидшого опанування мною мови вигадав штрафну санкцію за кожне незрозуміле слово. Оскільки маєтними нас важко було назвати, а моє прагнення читати лише посилювалося прямо пропорційно кількості прочитаного, то я змушена була придбати кілька словників (стимул неабиякий!)

    І ось нарешті я отримала  свого Кобзаря! Факсимільне видання на титульному аркуші якого було зазначено: «Кобзар» Тараса Шевченко.  Коштом Платона Семеренка. (Видавництво «Дніпро»-Київ, передрукований у 1981р. «Ой нема, нема  ні  вітру, ні хвилі із нашої України!» - це, мабуть,  він в нас таке писав. Читаєш, і знов тебе огортає  сум і жаль. Кожне слово проходить через серце й стає дуже близьким  до стану твоєї душі.

    Мій чоловік «працеголік» не прижився на «этажах», не призвичаївся після зміни в шахті у дворі з чоловіками «козла» лупити. Для  його працьовитих рук хлібороба-умільця бездіяльність була важкою хворобою, вилікувати яку могло хіба що повернення на його рідне Поділля.

    З того часу оселилися ми на його батьківській садибі. І я маю свій вишневенький садочок,  і навчила своїх небожів пісень про нього. З часом все більше й більше закохувалася (та й закохуюся донині, незважаючи ні на що!) в  Україну. Тут у «районці»  були надруковані мої перші вірші для малюків.

    Журналістка Ганна  Волошенюк якось поцікавилася в мене:

    - А чи є в Оренбурзі  Українська діаспора? Брат допоміг мені дізнатися, а згодом і познайомитися з Тамарою Васильовною Чащиною - директоркою «Українського подвір’я» в культурному комплексі «Национальная деревня» міста Оренбурга. Встановилися дружні стосунки, і ось уже кілька років поспіль ми з працівниками комплексу тісно співпрацюємо. В експозиції подвір’я є понад 1000 експонатів,котрі збиралися не тільки в Оренбурзькій  області, а також були привезені з Сумської, Луганський,  Львівської, Винницької областей. На будівництво цього подвір’я майже 100% із своїх коштів віддав Н.П.Науменко - генеральний керівник ЗАО Оренбурзької  Техінформ компанії, а нині ще й керівник українською культурно-просвітницькою громадською  організацією імені Т Г Шевченка. Мета цього закладу - викликати зацікавленість, прищепити інтерес і любов до історичної своєї батьківщини, до свого роду і народу,  оренбурзьким  українцям, які протягом  тривалого часу проживання за її межами майже забули (а молоде покоління і не знає) мову та звичаї свого народу.

    Коли створювалася Оренбурзька обласна українська культурно - просвітницька громада імені Т. Г. Шевченка, то у першому параграфі статуту було записано: «Укріплювати дружбу  і єдність народів  багатонаціонального Оренбуржжя, зберігати і відроджувати національну культуру». І вони її успішно відроджують (нам би так!) При українській бібліотеці працює недільна школа, в Оренбурзі видається газета «Оренбузька криниця», редактор якої В Н Понамаренко, до речі він родом з Луганську, а Чащина з Бурині Сумскої обл. В Акбулакі – «Акбулакський шлях», а кожного року по землі оренбурзькій крокує фестиваль під назвою «Шевченківський березень». В місцях компактного проживання українців створено більше сорока  фольклорних колективів художньої самодіяльності, від року створення (червень 1992) проведено двадцять свят української культури. Є в них і свій гімн оренбурзьких українців.

    Отак тісно переплелися корені народів, людей, родин. І не відстані їх роз’єднують, не мова, не традиції та культура, політики щосили намагаються вбити клин у стосунках. Слов’яни стають заручниками багатих світу цього. А він, і дійсно, тісний. Долі моїх батьків, починаючи з далекого сорок третього, кілька разів перетиналися з Україною (тато башкир, а мама молдованка). В молоді роки мама навчалася в ФЗУ в Одесі, а тато навчався на курсах підвищення кваліфікації в Дніпропетровську. Омріяна з дитинства Україна стала і моєю Батьківщиною. В світі понад 4,5мільйонів українців розкидані життям та часом у різних кінцях. Існує навіть поділ на Східну: Америка, Франція, Німеччина – діаспору, і Західну: Казахстан, Китай, Японія. З них понад ста тисячам українців, які різними шляхами, в різні часи (роду  Науменків 150 років) приїхали обживати землю «обітовану», стала новою батьківщиною Оренбурзька земля.

    Завершити свою розповідь-сповідь хочу перерефразувавши слова  героя розповіді Р.Кіплинга: «Неважливо, де ти народився і якого кольору в тебе шкіра, якою мовою ти говориш - ми з тобою одної крові – ти і я», і нам насправді немає чого ділити та розділятися. 

     

     

    Просмотров: 726 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 1
    0
    1 lgeras   [Материал]
    Молодець, Світлано! Бажаю творчих успіхів!

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии