Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2015 » Март » 31 » На зламі епох.
    18:01
    На зламі епох.

    Шановні відвідувачі сайту! Сьогодні на вас очікує  неймовірно правдива історія реальної людини, жителя села Мишарівка - Василя Захаровича Марчука, прізвище якої зі своїх особливих міркувань   автор книги змінив на псевдонім Василь Маркович.

    Петро Кондратюк,

    Війна… як і сьогодні уже вкотре знову… Скільки доль пошматовано, як раніше говорилося, гвинтиків, на плечах котрих трималася кровожерна імперія… Ось одна із них. 

    «О д е с а»!..

    У

     середині 1970-х, працюючи в селі Мишарівці, що на Вінниччині, познайомився зі скромною і порядною людиною Василем Марковичем. Він був худорлявий, вище середнього зросту. Час не лише нагнув його зважнілу від думок голову, але й давно побілив колись її чорну чуприну. На світлому і доброму обличчі злегка застигла тепла усмішка… Та, якщо уважно заглянути, особливо у глибочінь його очей, то можна помітити, що то була, радше, посмішка: насмішка – докір… своїй долі.

    … Одного разу в розпалі весняного бездоріжжя їхали ми з райцентру на єдиному придатному для руху в таку пору автомобілі-всюдиході ГАЗ-66, який лише і міг дістатися тоді до «цивілізації». Ми тулилися під тентом, тримаючись на глибоких впадинах і заносах одне за одного, чи хто за що міг... Всюдихід то з шумом і клекотом падав у глибоку водяну вирву, то, натужуючись, поволі виповзав із неї, спересердя видушуючи зі своїх нутрощів чорні клуби ядучого диму, котрий проникав під тент і з гіркотою застрягав у горлі…

    Та все одно всі були раді, що не місили тугий, тягучий чорнозем, який шматками чіплявся б за чоботи. Адже до райцентру було кілометрів з десять! Тож усі з нетерпінням чекали кінця цієї «екзекуції». Та й що там було жалітися комусь! Адже 1970-ті ще не встигли далеко віднести нас від тієї болючої війни… Ще відчувався її подих у стукові ціпків та милиць і у скрипі протезів, що все рідше і рідше можна було почути на наших вулицях. Усі ми, тулячись під тентом (а були це переважно літні люди), добре розуміли, що, приміром, у Бухенвальді було ще гірше… Адже там людей садовили в повністю закриту будку, всередину якої цей чад із вихлопної труби і запускали: щоб уже звідти ніхто і не вийшов…

    Тож яка таємнича і водночас незвідана людська натура! Приміром, у переважній більшості випадків, п’ючи незбагненну чудасію природи (!) – воду, в якій зародилося саме життя, і з якої, як іхтіандри, з утроби матері виходить кожен із нас і переважно все живе складається, ми навіть і не задумуємося, що, по-перше, в ній є молекули, які вже пили тисячі років тому Гільгамеш, Нефертіті чи Сократ…, сотні тисяч років – наші прадавні родичі чи динозаври (адже вона – єдина субстанція у природі незнищенна, бо може бути у трьох станах: рідкому, твердому і газоподібному, через що космос просто «завалений» нею), по-друге, – які ми щасливі, що маємо таку змогу!

    Адже, приміром, французький пілот і письменник Антуан де Сент-Екзюпері під час перших перельотів до Північної Африки в 1920-х кілька разів падав у пустелі і помирав від спраги. Тоді йому марилися водоспади Франції, які суцільною водяною стіною вигравали барвами перед ним. Тож, призупинившися на мить у нашій метушні життєвій, ми не лише краще зрозуміємо Екзюпері, а й глибше осягнемо наші будні, які здебільшого і не помічаємо.

    Щось подібне відчували тоді і ми, вже щасливі, нарешті вибираючись з-під тенту всюдиходу. Йдучи разом із Василем Марковичем, розговорилися. Хоча зазвичай він був неговірким. Згодом запитав його, мовляв, якщо не військова таємниця, то які справи жбурнули його до «столиці» (це так ми називали наш райцентр Теплик).

    Оминаючи калюжі, я ледь встигав за Василем Марковичем, який ступав широко і рвучко назустріч поривистому весняному, хоча й не зігрітому ще вітру, що пружно впинався в наші груди. Хоч його голова була злегка зігнутою, і, здавалося, погляд впирався в бездоріжжя, та зважнілі чоботи лягали мало не посередині калюж, вода з яких з шумом розступалася і лише потім, скаламучена, поволі верталася назад. Подумалося, що так по життю без остраху іде людина, котра бачила всякого на своєму віку, і не переймається вже багато чим. Бо, як стверджував Твардовський у своїй поемі «Василий Тёркин», її «ниже рядового не разжалуют, дальше фронта не пошлют».

    Моє запитання на якусь мить затрималося в повітрі і, ковзнувши повз нас разом із свіжим поривом весняного вітру, понеслося далі, ставши вже, як і кожна миттєвість нашого життя, минулим – історією. (Люди в метушні життєвій здебільшого не задумуються, що живуть у минулому часі, адже він теперішній – це лише мить, яка невідомо коли розпочинається і закінчується коли. Через що, приміром, в японській мові чисто теперішнього часу і немає: є лише минулий і теперішньо-майбутній). Ми, здавалось, і забули про нього. Невдовзі перед черговою калюжею Василь Маркович зупинився. Не відводячи від неї очей, він поволі витягнув з кишені пачку «Пріми», дістав сигарету іповернувшись спиною до вітру, прикурив. Клубок диму, рвучко підхоплений вітром, також понісся в безвість.

    Подумалося, що життя людини – як ось цей димок сигарети, що цівочкою промайнув перед очима Василя Марковича і безповоротно, назавжди зник у часовій безодні. І великим суперником, навіть ворогом для часу є людська пам'ять, котра здатна вирвати з нього хоча б частинку минувшини.

    «Якщо не військова таємниця… кажете», – випустивши чергову цівку диму, поволі повторив він частину мого запитання й якось дивно вп’явся поглядом у свої чоботи, не наважуючись ступити далі, ніби попереду нього було не звичне нам болото, а якесь провалля…

    У селі всі знали, що війна застала Василя Марковича, коли він відбував «кадрову» службу в армії. Хоча я і працював уже кілька років тут і зустрічався з ним чимало, та на цю тему якось не доводилося розмовляти: не було нагоди. Мені, відтак, завжди було хоча і надзвичайно цікаво послухати про пагорби людської долі – ніби прочитати новий, живий роман, проте і боязно розпочинати розмову з будь-ким на цю тему: а раптом там ще пекуча рана!..

    «Ні-і... – ніби з полегшенням зітхнув, випускаючи дим, Василь Маркович, не відриваючи прижмурених очей від «урвища» спереду, – вже не таємниця... Це їздив до «райсобезу». Якщо цікаво і не поспішаєте...»

    Василь Маркович підняв голову, злегка розпрямившись, пострункішав. Його очі з якоюсь жагою спрямували погляд вдалину: чи то за горизонт, чи в блакить неба, яка нагадувала вже про прихід весни. На його вустах застигла звична до них усмішка; він дихав якось із натугою, переривчасто.

    «Не буду розказувати, що таке війна... – не кваплячись, почав свою розповідь Василь Маркович. – Бо й сам її толком не бачив. З першого ж дня війни кілька тижнів нас безупинно бомбили… Відступали ми переважно ночами. Днями ховалися у лісах чи пролісках. Потім, пам’ятаю, вже вкотре свист бомб і суцільні вибухи навколо… Багато наших там і полягло. Мене поранило в ногу, та кістки не зачепило. Нас оточили німці. Так і почалися мої поневіряння в полоні...

    А далі вже ніби і немає про що розказувати. Переправили нас аж під Францію, де багато наших на заводах і шахтах від каторжної праці й знущань згинули там. Мені і моєму товаришу Федору пощастило – залишилися живими. Думали з ним тікати. Але куди ж втечеш?.. Та дійшли і до нас чутки про другий фронт влітку 1944-го. Згодом нас і звільнили американці! Скільки ж було радості!»

    Очевидно, пройшло чимало часу його повільної розповіді з довгими паузами, бо цигарка вже догоріла. Василь Маркович, не відриваючи очей від горизонту, з-за якого щойно ніби повернувся, дістав іншу; довго двома пальцями розминав її, так само поволі, затуливши вітер, прикурив. Глибоко затягнувшись, випустив клуб сивого диму і продовжив: «Потягнулися довгі місяці очікування. Та якось вилаштували всіх нас перед бараком. І на ломаній російській мові питають: «Кто желаль у свободний страна Америка? Шаг вперед!» Дивлюся: Федір цей крок і зробив! Я не втямив! Пам’ятаю, обпекла думка: а як же дома, рідні? А тут відразу ж інша – ще пекучіша: тож Сталін сказав, що немає військовополонених, є лише зрадники – посадять же або і розстріляють! І ніби в якомусь мареві, поспіхом зробив те саме... Поділили нас: тих туди, а нас – в інше місце. Поселили вже не в бараку, а в новішій, значно кращій будівлі. Годують нас добре.

    Через кілька днів повантажили нас у вагони, а далі – переправили на корабель. Музика грає. Харчі в ресторані ще кращі, обслуга весела така… Ми по-їхньому – американському, – правда, нічого не розуміємо. Та вони чемно так поводяться з нами».

    Відчувалося, що важкі спогади з минулого болюче ввірвалися до Василя Марковича: він аж зіщуливсь, його сповнені смутку очі знову вп’ялися в горизонт. «Не знаходив я собі місця на тому кораблі, – кашлянувши в кулак, продовжив Василь Маркович. – У грудях щось пекло і тиснуло: ця невідомість і – що я наробив?!. Що буде там із моїми старенькими батьками, з моєю дівчиною Галею, що залишилася в Мишарівці? А чи й живі вони ще, чи вижили в цьому пеклі? Та основне, що, як дізнаються, скажуть люди?! А хто ж дізнається? – ніби хтось іншим голосом питав зсередини. – Пропав безвісти! Тисячі, сотні тисяч таких, як я, нікому непотрібних, гинули, як мухи восени... Багато думок шкреблося в голові… Не хотілося ні їсти, ані їхньої музики… Видно, кожного боліло однаково, бо всі розбрелися по закутках корабля, аби не дивитися в очі один одному… І хоча б хтось не спитав чогось...»

    Тут він знову зупинивсь. Натужно потягнув цигарку. Витяг її з рота, тримаючи майже чотирма скрученими пальцями. Не випускаючи диму, чомусь подививсь на неї, нібито вагаючись, викидати її напівспалену чи ні… І, водночас випускаючи затриманий дим, з біллю в очах, ніби знітившись, з розмаху жбурнув її в болото. Якусь мить він дививсь на неї, майже втоплену в багні. Потім поволі став витягати свого чобота з болота.

    Мені, пам’ятаю, майнуло, що Василь Маркович уже, власне, все і розказав, та і збирається далі йти по своїй, бачу, нелегкій життєвій дорозі... Та вкінець він вивільнив свого чобота з болота й відразу ж накрив ним уже згаслу цигарку. Зі сторони могло здатися, що в цьому вже не було ніякої потреби чи й сенсу. Та він все сильніше і сильніше, покручуючи носком чобота, вганяв цигарку в багнюку.

    Обличчя Василя Марковича якось стиснулося в презирстві. Він поволі все більше й більше налягав на передок свого чобота, під яким та цигарка була вщент розчавлена – її вже просто не існувало! Витягши з багнюки чобота, він випрямив, здавалося, злегчалі вузлуваті плечі, набрав у груди повітря, рвучко випустив його і продовжив: «Та через деякий час серед дня ми побачили на горизонті берег!.. Ніколи в житті так довго не тягнувся час… На палубі важко було всім поміститися: хто де міг, там учепився, мовчки впинаючись очима в горизонт... Невдовзі почали вимальовуватися будівлі порту. А згодом, не вірячи своїм очам, в оціпенінні всі ми побачили букви, які нас приголомшили: Одеса... О Д Е С А!.. Десять років у шахтах Колими... Це їздив до «райсобезу» дізнатися, чи будуть вони в пенсійний стаж зараховані...»

    Лише за мить-другу я збагнув, що щойно під чоботом Василя Марковича була зовсім не його недопалена цигарка… То був він сам, як отой згарок, із розчавленою війною своєю безталанною долею! З роками нелюдських страждань і поневірянь по численних таборах! Непотрібний країні, яку він захищав, і яка кинула його, як він щойно отой згарок у багнюку, в пекло, відмовилась від нього (й від основних приписів Женевської конвенції 1929 р. і Червоного Хреста) і мільйонів таких, як і він, захисників батьківщини.

    «Василь Маркович щойно посеред мишарівської вулиці топтав у багнюці всі ті нелюдські страждання, зло і муки, котрі принесла війна і безжальні люди…» – обпекла тоді мозок думка. Ще й досі пече...

     

    Н

    е знав тоді Василь Маркович, що на Ялтинській конференції (4–11 лютого 1945 р.) лідери США, Великобританії і СРСР домовилися про повернення на батьківщину військовополонених і насильно вивезених до Німеччини людей. Повертатимуть до Радянського Союзу не лише наших полонених, але і німців, які здалися в полон союзникам. (Так, зокрема, німецького аса люфтваффе Еріка Хартмана, який за війну збив 352 літаки, авіаційний полк якого здався американцям, було також передано до Радянському Союзу, де він відбудовував Сталінград до 1955 р.).

    При депортуванні наших полонених союзники зіткнулися з проблемою: багато з них готові були радше накласти на себе руки, аніж повернутися до Радянського Союзу. Цю маловідому сторінку історії війни привідкрив для нас граф Микола Толстой, що мешкає у Британії (його рід походить від сподвижника Петра I – Петра Толстого. Про це йдеться в його книжці «Жертви Ялти», 1978).

    Досліджуючи історію Другої світової війни, Толстой, зокрема, описує про видачу британцями 70000 козаків, котрі здалися англійцям у полон в Австрії 9 травня 1945 р., і югославських емігрантів до СРСР і Югославії у травні 1945 р. У згаданій книжці передається розповідь одного британського офіцера, який керував відправленням полонених козаків на батьківщину: «Коли ми прибули до табору, то стало зрозуміло, що більшість козаків взагалі не мають наміру кудись їхати. Я наказав 11-му взводу примкнути багнети, аби примусити козаків здатися, але це нічим не допомогло. Вони лише зняли сорочки і стали просити англійських солдат заколоти їх».

    Як англійцям було збагнути, що наших воїнів, звільнених з німецького полону, вистражданих у невольницьких поневіряннях по вині, насамперед, того ж Сталіна, могли знову відправити (і потім відправляли!) у табори та каменоломні!

    Турботливі британці для тих, кого відправляли до Мурманська (вони знали про суворі кліматичні умови через знаменитий конвой «PQ-17», яким доставляли туди вантажі ленд-лізу), видали жилети з вовни, підштаники, шкарпетки, шинелі, черевики і навіть гребінці. Але залишитися в Англії не дозволили – депортували насильно.

    «Що стосується їжі, – якось скаже Прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль у жовтні 1944 р., прибувши до Москви, – то Англія за проханням маршала Сталіна забезпечила відправлення до СРСР 45 тисяч тонн солонини. Ми, окрім усього, відправляємо до СРСР 11 тисяч колишніх радянських військовополонених, щоб було кому цю солонину їсти…» Очевидно, Сталін, якого Гітлер називав «наполовину гігант, наполовину – звірюка», таки заховав у своїх вусах посмішку у відповідь на це мудрому, хоча і наївному, Черчиллю.

    Питаннями депортації займалось Управління контррозвідки СМЕРШ Наркомату оборони, створене 19 квітня 1943 р. Саме через це управління і його фільтраційні табори пройшли всі військовополонені, які направлялися на найважчі роботи безкрайньої Півночі і Сходу. Останні фільтраційні табори було ліквідовано лише після смерті Сталіна.

    Тож трагічними виявилися долі радянських полонених, котрі вижили і верталися додому. Адже згідно наказу ДКО № 270 від 8 серпня 1941 р., здача в полон розглядалася як «злісне дезертирство і зрада». Тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від уже своєї радянської влади. Із понад 836 тис. полонених, які вижили і повернулися на батьківщину, 233 тис. були засуджені і відбували покарання в таборах ГУЛАГу1, понад 600 тис. – примусово працювали в так званих трудових батальйонах. Лише після XX-го з’їзду КПРС в 1956 р., коли Микита Хрущов засудив культ особи Сталіна, ув’язнених за перебування в полоні червоноармійців реабілітували.

    У нашому бурхливому плині часу початку XXI-го століття з усіма нашими помислами, спрямованими в завтрашній день, сповільнимо на хвильку ходу, аби віддати шану і тим знедоленим, вистражданим, часто лише людським подобам, кинутим у горнило тієї страшної війни, з якими після всього ще і проводилися такі «джеймсбондівські» операції2, до однієї з яких і привели криваві дороги добру і теплу, як і сама подільська земля, людину – Василя Марковича.

    Досі стоїть він переді мною, а з його вуст поміж затяжками цигарки поволі, незграбно сповзають важкі слова, і не залишає відчуття сорому за величезну країну і нелюдські страждання мільйонів людей, яким випала доля народитися в ній. Кинути сотні тисяч в уманський, київський котли і їм подібні, зректися їх, заявивши, що вони – зрадники батьківщини, чим позбавити їх найменшої надії на виживання, зокрема і допомоги Червоного Хреста, а насамкінець ще й жорстоко їх провокувати.

    Існує думка, що війну, як і Голодомор, треба забути. Бо, мовляв, спрацьовує відомий у психології ефект «зґвалтованої жінки»: коли жертва намагається закреслити і повністю забути те, що з нею трапилось. Адже, приміром, іспанці не згадують про те, що вони знищили культуру інків чи ацтеків. Бельгійці – що знищили тисячолітню африканську цивілізацію в Конго. Американці не помічають місцевих аборигенів-індіанців, котрих і досі витісняють із земель їхніх прадідів. Французи намагаються не згадувати про Варфоломіївську ніч. Нинішні німці, попросивши пробачення за фашизм, до якого вони не причетні, також оминають тему минулої війни. А росіяни, вочевидь, уже й не пам’ятають (чи мало й хто!) про війни в Чечні (1994–1996, 1999–2002) чи в Грузії (2008), як і швидко забудуть про криваві їх діяння в Україні у 2014 році.

    А як же тоді бути з нашим Василем Марковичем? З мільйонами невинних, що згинули у війнах, голодоморах? Як бути всім нам з самими собою і з нашою пам’яттю?

    Ернесто Че Гевара якось отримав листа від свого однофамільця, який запитував, чи не є він, бува, його родичем. На що Гевара відповів: «…Не думаю, що ми з Вами близькі родичі, та якщо Ви здатні тремтіти від обурення кожен раз, коли твориться несправедливість у цім світі, то ми з Вами – друзі, і це найважливіше».

    ******************

    1 18 млн людей пройшли через радянські табори та колонії в період із 1929 по 1953 рік; разом із військовополоненими, «спецпоселенцями», засланцями вимальовується страшна картина – 28,7 млн осіб пройшли «очищення» в ГУЛАГу. З 1934 по 1953 рік було проведено до 800 тис. політичних страт. Кількість померлих у ГУЛАГу в період з 1918 по 1956 рік – від 15 до 30 млн (Вікіпедія).

    З самого початку свого правління більшовики опиралися на терор проти власного народу, виявляючи при цьому неабияку «винахідливість». Чимало написано про гулагівське пеклище, та не знайшла яскравого відображення одна з наймерзенніших його провокацій. У середині літа 1937-го по таборах Крайньої Півночі водночас рознеслася вістка: на відзнаку 20-ї роковини «Великої Жовтневої соціалістичної революції» зекам-ударникам буде оголошена цілковита амністія. З’явилися плакати «Каналоармеец! От жаркой работы растает твой срок!» Кайлували всі на межі своїх фізичних можливостей по півтори зміни, перевиконуючи виробничі плани на 200, а то й 250 %, віддаючи останні сили для сталінського «раю»… Та не злічити тих, котрих наприкінці цього ж року розстріляли...

     
     

     

    Просмотров: 554 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 2
    0
    2 Олена Герасименко   [Материал]
    Ці сторінки історії повинні знати всі. Жахливі, потворні по своїй суті події, скалічені долі, мільйони замордованих... Тоталітарно-мілітаристська система, за якою живі люди, яких не хотіли ні знати, ні бачити вожді. Відчувається біль автора...Минули роки, а держава (яка?) так і не спромоглася подбати про людей.

    0
    1 paul   [Материал]
    Браво автору! Дуже сильна історія, яка, як мені здається,  своєю страшною правдою не може  залишити читача спокійним.

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии