Дмитро Щербань,

член Національної Спілки журналістів України

Газета „ Сільські вісті”” №144 (18884)  від 07. 12.2012р.

Один сусіда подав на іншого позов про те, що той  ображає і його, і жінку всілякими образливими словами.

На суді позивач каже:

–   От дурнем мене назвав. А який же  я дурень, це ж наклеп. Я ж довідку принести можу, що я не дурень.

Суддя до  відповідача:

 – Навіщо  ви його  дурнем назвали?

А той – із тих, хто при зіткненні з начальством удають із себе простаків:

–  Та я ж вам розказую, там  курка  перейшла межу, а він жінку мою...

 І починає розповідати про ті всі склоки які  є  коли сусіди  живуть не дружно...

Суддя не витримує:

– Я не прошу у вас пояснень про тих курей. Навіщо ж ви його дурнем назвали?

А той не поспішає випрадовуватися. Каже:

– Довідку він принесе, що не дурень. Погляньте, в нього ж просто на лобі написано. Подумати потрібно було, перш ніж учиняти такий  ґвалт. Я доведу, що ти дурень набитий.   Це ж якби кожному затикали рота, то хіба можна було б сказати правду?

– Подивіться на мне, товаришу суддя, – собі встряє відповідач, –  і скажіть, чи схожий я  на дурня. Ви ж самі добре мене знаєте.

Суддя побоюючись, щоб  не зайшло надто далеко, попереджає відповідача:

– Ведіть себе пристойно, а то я накажу посадити вас на пятнадцять  діб.  І не називайте його хоч тут дурнем. Жодному чоловіку не буде до вподоби, коли його так називають.

– Пане суддя! Це вас дивує? Але що ж по-вашому, має бути? Його ж позаочі усі дурнем називають, а коли оце я йому в вічі сказав, то він вирішив на мені відігратися. Припустімо також, що й  я  трохи винен, сплутавши спочатку його з розумним. Тут не до жартів. Перш ніж давати пояснення за себе, я мушу знати, чи можна вам задати запитання?

Суддя  не довго думаючи дає дозвіл.

–  Я бачу що ви ото тут судите мене, і відчуваю, що ви ото мені  зараз штраф впаяєте, за те що я отого – показує на відповідача, – назвав дурнем. Може, зопалу й сказав, але щоб до суду, то це так поводяться лише дурні люди, а розумні ставляться до цього байдуже. А що було б, якби я його назвав розумним. Ви б судили мене?

–  Та ні, звичайно, це ж не образливо.

–  Якби на вашому місці був чоловік не такий розумний, я б, звичайно, не сказав би цього, бо пішли б чутки, ніби я так говорю, щоб піддобритися, а  вам скажу: який же ви розумний і суддя, і чоловік!

Суддя збирався щось сказати, але так і застиг з відкритим ротом, зрозумівши тонку іронію. Та як же ж тепер  його судити? Хіба ж збагнеш одразу, що на таке відповісти? Так невпопад і сам можеш зажити звання дурника і будеш позиватися, тільки у вищу судову інстанцію.

Що ж до позивача, то його розум не страждав від надміру фантазії і, під час усієї цієї сцени він не пустив ані пари з уст, –  тільки й чув, як його то відповідач, то суддя дурнем називали...

І присікатись, власне нема до чого. І це було рівноцінне тому, що відповідач отримав дозвіл цензури.

А як же вердикт суду?

– Миритись, миритись вам треба, розумні мої...

А щодо мене, то розмірковуючи над перипетіями із законом, який  нібито й гарно назвали: „Про посилення відповідальності за посягання на честь, гідність та ділову репутацію”, скажу, що й раніше, коли була кримінальна відповідальність за наклеп, і тепер, коли її хотіли відновити, мотивом була дурість. Усе це показало,  що людська дурість – досить таки постійне явище в нашому житті.