Олена Герасименко
Пташиний спів імлу розсік
навпіл, аби не стало мерви.
І так, як сонце без перерви
дає всьому на світі сік -
по венах, по живому тлу
чудесних імпульсів лоскіття
наснажує листочки й віття,
корі, корінню і стеблу –
плив дзвін небесний всім отим,
нечутний вухові людському.
Було в нім дивне, незникоме –
знак віри, щастя, доброти.
Ледь-ледь розвиднилось. Бринів
напнутий звук бджолі у тиші.
Серед отої дивовижі
ставало затишно мені.
Був день не зовсім іще день,
ще тільки-тільки на краєчку,
ще непроклюнутим яєчком,
і пісня пташки де-не-де…
Я трішки сонна. Ще не всі
крізь мене фібри проникають.
Та я торкаюся руками,
устами, серцем – голосів.
І почуттів високе скерцо,
відчувши волю і крило,
що поневоленим було,
як пташка у відкриті дверці -
вже пурхнуло. Бувай, лети!
Без сумніву і без тривоги,
не боячися ані трохи
не повернутися сюди
***
Життя тасує нас, як карти,
складає щільно у колоди.
Хто скаже нам, чого ми варті?
І чи здогадуєшся, хто ти?
Коли між козирів дрібнота
тебе, як чужака, діймає -
дізнайся, хто сидить навпроти,
чия рука тебе тримає.
Бо виграють не всі козирні,
не кожна карта ними бита.
Удача, що на волосині,
не раз – ударом з-під копита.
***
Поблизу села Соболівка, що на Тепличчині, на хуторі Олександрія, народилася відома українська письменниця Галина Маврикіївна Домбровська (псевдонім Журба). Нині на тому місці встановлюються символічні пам'ятки, що носитимуть назву "Хутірець Галини Журби". Від батьківського саду залишилися дві старенькі черешні.
Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
земне коріння в світі їх трима.
Усе життя - дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалося, потрібно чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить –
летить у будь-яку розхристану погоду,
або бездомний одинокий звір.
Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
чекають вас крізь роки за селом.
Але й вони от-от – такі старі...
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.
Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
А ці черешні сад ваш сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!
Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідає, як нам жилось без вас…
Пробачте нам – усім вашим нащадкам!
Хай стане день, означений початком
відродження усіх, хто сумнівавсь.
11.12.2011
***
Поміж серцем і серпнем – літо,
ромашки і чебреці.
День за соняхом ходить слідом
з усмішкою на лиці.
Заглядає у саду шпарку
чи зозулі кують іще?
Половина років на варті,
половину змива дощем.
***
Намагалось літечко…
Намагалось літечко –та й назад,
повернутись весело – та й у сад,
ще кортіло літечку – у листки,
а котилось літечко – навпаки.
На осонні щирому одцвіло,
лопотіло ніжками за село.
Літо, літо, літечку, не спіши,
хоч єдину квіточку залиши!
Літо, літо, літечку, ще побудь -
хоч в гнізді пташиному де-небудь.
Хоч в дуплі у білочки до пори,
пісеньку сопілочки не бери.
Дивувалось літечко що не день:
чом жовтіє листячко де-не-де,
пахкотять покосами вже сіна,
наливає гронами бузина?
Не журіться, стрінемось ще не раз,
як засвітить сонечко в лісі ряст
Вітре, вітре, вітроньку шелести,
крапни, крапни дощиком на листки!
Відшуміло літечко, бо пора.
Проводжала літечко дітвора.
Покотилось літечко до ріки,
розпустило сонечку тороки
***
Сонця рясно, де літо росить,
райським яблукам в гіллі тісно…
А сіна пахкотять в покосах,
а пташина виводить пісню…
А жита! А жита – колоссям…
Не долоням лоскітно – серцю.
Зерно дзвонить, бо ще не осінь –
літо в зелі, жнивує серпень.
Картоплі дожидають часу,
гарбузи надимають боки.
Новий місяць дощем зачався,
але спека триває поки –
поки ще квасолями звите
кукурудзи туге бадилля,
поки небо іще без свити,
кінь-цвіркун закусив вудила.
Стільки сонць! – розкошує грядка:
чорнобривців, жоржини ватра,
чималенька настурцій латка,
айстри ще
перейдуть у завтра.
Що не день розцвітає квітка –
тиха свічечка, нове диво…
Серпень килим промінням виткав,
ним я в осінь поволі йтиму.
Літо, дощ і я
Сьогодні день напоєний грозою,
шовкові коси скупані дощем.
А вітер косить вогкою косою,
і капотить зелене листя ще.
Пахучо розпустились матіоли –
куди отим парфумам дорогим...
Аж ніде стати босою ногою –
так горнуться ті трунки до ноги.
Цвіркун малий сюркоче з-під билинки,
дзвінким сюрчанням струшує росу,
буркун до неба спинку випнув гінко,
погойдується вусами вівсюг.
Кульбабки золотаві невеличкі
сховались в зелененькі черешки.
Цілує мак волошку ніжно в щічку,
а я - крізь їхнє царство навпрошки.
Виблискують калюжі на дорозі –
мені туди, куди вона веде.
Чабрець-трава лоскоче ноги босі,
вмиває ружа личенько бліде.
Петрів батіг, знай, хмари розганяє –
пора за працю братися бджолі,
бо сірий день, що ген до небокраю,
захає геть обов’язки малій.
Любистку що – розкинувся крилато,
півонію в обійми спокуша.
А що лишається розпусниці кудлатій? –
в ній променисто світиться душа.
Траві під нею червоно і біло –
пелюстки щойно квітами були.
Неначе від грози сховатись бігли,
та грім їх кучері зненацька обпалив.
Дощем зволожені, голублять голі литки,
і майорить засвічена земля.
По цій землі, промочені до нитки,
йдемо, як друзі – літо, дощ і я.
Твір
Як дивно – яблуня – мов та, і вже не та -
зістарилась... Чи й я отак старію?
Вона мене малою пам’ята -
наївною, задивленою в мрію.
Медузи хмар, завислі угорі –
такі, як і колись - а ми змінились.
Так само захід охрою горів,
неначе хтось роздмухував горнило.
Упізнаю цей сад, й себе оту,
яка прийшла - весну щоб описати.
Успішно подолала висоту,
а з висоти – он як її багато!
В кишені зошит, й звісно, олівець –
вмостилася у вітті, як в гніздечку.
Чижикав поруч тишу горобець,
звисало небо зовсім недалечко,
внизу чорніла ребрами рілля,
а далі- верби в зелені махровій,
і сонце, мов з пелюшок немовля –
дивилося на ріки і діброви.
Праворуч – скільки вітер весняний
дістати міг озимистого вруна –
до мене бігли з далі-далини
мелодії пташині тонкострунні.
Шпаки свистали, вітер струменів,
рожевий хміль гойдав квітуче віття.
На думку образи приходили мені -
такі, як ще нікому, певне, в світі.
Сиділа я, як вершник на коні,
про яблуню писала і про грушу...
І так тоді писалося мені,
мов ту весну впустила в юну душу.
Я відтворила словом, я змогла!
Я щось таке сама собі відкрила...
Мелодію небесну осягла,
немов сама зіп’ялася на крила.
Схилилась тиша ніжно до землі,
а сонце до вербової колиски.
Отямилась – як злазити мені? –
з вершечка і не високо, й не низько.
Вже сутінки сховали гілочки,
які мене до неба підіймали –
хоча б який ліхтарик чи свічки...
Ой лишенько, ой мамочко, ой мамо!
Сиджу й чекаю – сором аж пече,
та що тут вдієш – злізти не зумію.
Драбина через татове плече
спустила до землі крилату мрію.
І сміх, і гріх... До школи вранці йду,
здаю свій твір, аж серце в груди тисне.
Та на мою нечувану біду
під твором жирна двійка, як навмисне.
„Коли вже списуєш – то хоч без помилок” –
такий вердикт учителя суворий.
Щось дав мені життєвий той урок? -
Усе життя я вчусь писати твори.
***
Цей літній дощ
Цей літній дощ був зовсім інший,
таких дощів ще не було.
Він цілував устами тишу,
він літу холодив чоло,
безцеремонно був щасливий,
і не чекав хвалебних слів.
Ще не було такої зливи
з-поміж усіх відомих злив.
В руках – строкаті парасольки,
і світ танцює гопака.
Ніхто не розуміє толком,
звідкіль ця злива отака.
Он парасоля – в юний сонях,
усмішка-зваба на лиці,
в руці – штиблети, щоб босоніж!
І що там дощ, калюжі ці?
Закохана, щаслива, юна...
І дощ цей – просто благодать!
У небі хмар холодні руна,
а їй, окриленій – літать!
Поглянь, цибає просто неба,
в калюжах – бульбашковий рай:
Є в тім не пафос, а потреба:
так проявитися – і край!
|
