Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Ноябрь » 8 » НЕСПОДІВАНЕ РАНДЕВУ
    21:57
    НЕСПОДІВАНЕ РАНДЕВУ

    Валентин Сокольвяк

     Присвячую другові-підводнику  

                                                                                                  Борисові  Побережцю

                                                                   
                                                                                                                           
                    Нещодавно вночі приснився сон. Чи то думки, чи  невідомі провісники перенесли мене на Камчатку, де колись проходив дійсну військову службу в  Військово-Морському Флоті. Сниться, що, повз мене проходять військові моряки, не звертаючи уваги  на мене. Намагаюся впізнати хоча б одне знайоме обличчя, але марно. Звичайно, адже пройшло майже півстоліття, як тут, на базі підводних човнів, відчув надійне плече друзів, а під товщею води — незвичну тишу,  Раптом із строю поспіхом вибігає двадцятирічний юнак у  матроській світлосиній робі і стискає мене у дужих обіймах. Cтаршину першої статті пізнаю одразу — це Борис Побережець. Прокидаюся і до ранку повіки не змикаються, cон пропав.  Замість нього у думках,, мов на екрані, пригадуються роки нашої флотської служби і дружби. 

                    Вперше наші шляхи зійшлися в одеському спортивному клубі "Авангард", куди з районних військоматів (Бориса з Ананьєва, а мене з Ширяєва) із записом у призовному свідоцтві "підводний флот — команда 120", привезли на збірний пункт для відправки на флоти. Таких пунктів по Одесі було чимало, бо коли почалася посадка на потяг, то призовниками напакували більше десятка вагонів  цілий ешелон.

    Ніч у спортзалі на борцівських матах запам"яталася на довго. Саме там і зіткнувся із неперевершеним одеським шахрайством. Опівночі прозвучала перша для новобранців  команда "Підйом". Перед  нерівним строєм появився військовій капітан і витіюватим тенором прочитав нам коротку лекцію про небезпечні ситуації, що можуть виникнути  під час проходження строкової служби і настійно порекомендував  застрахувати своє життя на різні терміни і суми.  Хлопці полізли до кишень, відраховували необхідну суму  з грошей, даних батьками і родичами на дорогу, розписувалися у відомостях і ставали власниками страхового свідоцтва.  Коли вранці  прийшли  супроводжуючі, хтось із призовників поскаржився на нічний рекет. Начальство почало розбиратися у цьому інциденті й виявилося, що  свідоцтва фальшиві, а переодягнені у військову форму страхові агенти  не хто інший, як одеські аферисти, яких ніхто не збирався шукати.
               Вичікуючи у залізничних тупиках по кілька годин, наш позаграфіковий ешелон з призовниками  на третій день слідування, минувши мілкий солоний Сиваш, вирвався на простори південного півострова. Червнева спека та прощальний коктейль (суміш чоловічих одеколонів з жіночими духами, непомітно покладеними на проводах у речі  подружками, щоб юнаки пам"ятали їхній запах) викликали бажане розслаблення перед майбутньою муштрою.

    З  повністю опущених  вагонних вікон гучно загриміли "катюші" з "варягами" і, заглушуючи перестук коліс потягу, понеслися над розпеченим, мерехтливим степом.  Раптово, ніби хтось натиснув на вимикач гучномовця, потужний спів обірвався, а натомість у  вікнах, скільки змогли всунутись, визирнули наголо стрижені голови. Вздовж залізничної колії  на плантації було кілька студентських загонів:  дівчата  у відвертих різнобарвних  купальниках.  Бронзові від засмаги кримські амазонки стояли у міжряддях невисокої, нижче колін, зеленої кукурудзи, тримаючи в одній руці сапу, а другою, витягнутою у наш бік рукою, показували чотири випрямлені пальці. Молоді юнаки зразу зрозуміли однозначний натяк: якщо прямуєте у місто  моряків Севастополь,  то вам  дівчат не бачити чотири роки.  На відкритий глум напівголих дівиць  із нашого безвихідного становища, у відповідь  полетіли банки, склянки, піджаки та інші підручні речі, що ще більше підтвердило нашу цілковиту неспроможність протидіяти нахабству.  Ми були, так би мовити, приречені до суворої військової дисципліни, яка панувала над особистим гонором. Але, між іншим, у ті роки ніхто не шукав шпарин, щоб уникнути  служби у Збройних Силах, більше того, навіть соромно було признатись нареченій, що не куштував солдатської каші чи макаронів по-флотськи.

     У карантинному гарнізоні після обов"язкової лазні, у якій висів різкий запах хлорки, всі рекрути в адамових костюмах вишикувалися у чергу за обмундируванням. Кожний з них, підходячи до баталера, що видавав одяг, тримав у зубах  цетлик з даними розмірів взуття. одягу, головного убору. Баталер, на витягнуті  руки новобранців, скидав  вище голови купу моряцьких шмотків на всі пори року. Переодягнувшись у новенькі темносині роби, cалаги, у непідігнаній  формі, виглядали досить кумедно.  Після різних випробувань у барокамерах, на тренажерах та учбових класах, де перевірявся стан здоров"я і до якої флотської спеціальності є природній нахил, нас групували і направляли в учебки для набуття військового фаху.

    В описаних подіях, які відбувалися протягом трьох тижнів, ми ще не були близькими знайомими, хоча знались в обличчя.  У підсумку ми з Борисом попали на навчання в одну роту  радіорозвідки київської учебки, де щоденно зубрили наспіви морзянки й управлялися у скорописі.  Притершись один до одного, ніби дві суміжні деталі в механізмі, волею долі ми були з Борею завжди поруч до демобілізації. В ескадрі підводних човнів Камчатської флотилії нас приписали до різних екіпажів, з якими разом спали у казармах, харчувалися на камбузі за одним столом.  Вахту ж несли у розвідувальному радіоцетрі штабу на постійно пришвартованій плавбазі "Нева", колишньому трофейному німецькому теплоході, чатуючи вірогідного недруга на ефірних частотах.

      Думки про віщий, як здалося, сон не покидали мене весь ранок. Припускав різні версії подальшоі долі побратима по флоту. Нарешті вирішив відшукати його у всесвітній павутині — інтернеті. День видався фартовим, бо з першої спроби пошуку  знайшов його координати. На титульній сторінці побачив фотографію симпатичного, середніх літ, чоловіка з правильними рисами вольового обличчя й допитливим поглядом розумних, з голубим відтінком, добрих очей. Деякі сумніви, що це Борис,  остаточно розвіялися, коли на розгорнутій сторінці побачив фотографію, яка була ідентична фотографії, що й у мене є на вінетці з "годків" 1970 року демобілізації. Так, це мій друг — підводник, з яким розсталися сорок три роки тому, покинувши  назавжди  камчатське "осине гніздо".  Залишив йому на сторінці лаконічне повідомлення: "Борис, здраствуй! Я тебе сьогодні бачив  у сні. Як здоров"я?"  Буквально через  годину отримав відповідь: "Валик, дорогой, привет! Все в порядке,..."          

        Цього ж дня, ввечері, ми вже спілкувалися у скайпі. Сміялися разом з наших "самоволок", хоча у тій глухомані, по суті, не було куди йти: сопки і вода.  Зробивши запаси консервів "Лосось", "Частик",  згущеного чорного кофе і, звичайно, з прихованим заздалегідь спиртним та саморобними риболовними снастями, нелегально йшли з бази на другий бік сопки. Там цілий день ловили  камбалу, або, як її  називали — морську курку, здоровенних кіжучів і кету з червоною ніжною м"якіттю і готовили смачну юшку та ікру — малосолку.  А на випадок тривоги залишали на базі надійного зв"зківця зі своєї групи.

    Згадали безтурботні дні відпочинку після автономок у санаторії "Паратунка" з цілющою гейзеровою водою у басейнах. Не обминули у розмові про "путевки в ГДР" —  арешти на гауптвахту, де був начальником Раков Дмитро Григорович, звідки по його ініціалах пішла назва "губи", як ГДР.  Пригадали жартівливі традиції і моряцькі приколи. Наприклад, посвята у підводники проходила не на березі, а при першому зануренню молодого моряка під воду. Тоді плафон наповнювався забортною солоною водою і залпом осушувався матросом, після чого командир  урочисто вручав  посвідчення дійсного підводника.

    Зворушливим був момент, коли я показував збережені мною фотографії з нього, а він демонстрував свій фотоальбом з моїми фотографіями. Згадали і про підводників човна К-129, який не повернувся з бойового походу  і протягом багатьох років про нього не було нічого відомо. Борис у бесіді пригадав про один дуже знаковий в його житті епізод, пов"язаний саме з цим човном.                                                                      

      Моряки групи ОСНАЗ (особливого призначения), в якій ми з Борисом були, цілодобово по змінах несли вахту в радіоцентрі. Коли човен  йшов у автономку, до нього прикомандировувся той чи інший спеціаліст радіотехнічної розвідки з нашої групи. Кожному з нас хотілося у похід, бо була можливість перехопити  секретний матеріал і отримати заохочення у вигляді відпустки на батьківщину. Прослуживши кілька місяців у ескадрі, така можливість випала Борисові. Він прийшов до командира човна  і доповів, що прикомандирований з штабу на час автономного походу. Командир чомусь з першого погляду не сприйняв чепуристого, у занадто вкороченій, вище колін, шинельці і хвацькими, модними вусиками одесита-піжона (з цим  "талісманом"  він  і  тепер  не розлучається). На доповідь моряка кеп різко відповів: "Мне усатых тараканов на лодке не нужно". Ця відмова у поході, як виявилося пізніше, Борисові врятувала  життя. (Бо то був саме назавжди зниклий човен К-129).

    Потім у його флотській біографії було все: і довготривале  автономне плавання, і екстрені бойові виходи по тривозі, і учбові стрільби у відкритому океані та позаштатні аварійні ситуації.  Замість Бориса у трагічний похід пішов Плакса Володимир Михайлович, 1948 р.н., наш однокашник по київській учебці. Для двадцятилітнього Володі це був перший похід і, на превеликий жаль, останній в його житті.

      Дизельний підводний човен К-129, з трьома балістичними ракетами з термоядерними боєголовками та двома ядерними торпедами на борту, відшвартувався від пірса бази 24 лютого 1968 року і  в установлений час 8 березня на зв"язок не вийшов. У ході проведення  пошуково-рятувальної операції ракетоносець не був знайденим. На човні перебувало 98 членів екіпажу. Офіційно влада не повідомила про зникнення човна.  Влітку 1974 року біля Азорських островів у Тихому океані, США  провели секретну операцію "Дженіфер", до якої таємно готувалися кілька років.  За допомогою спеціально сконструйованого судна, з глибини 5700 м, було піднято носову частину човна К-129 з

    шістьма тілами підводників, яких урочисто, по морській традиції, захоронили у морі.  
                    За спогадами про пригоди під час сумісної служби на краю світу, де сходить сонце й починається новий день, непомітно промайнуло дві години спілкування. Але вони були вкрай необхідні для того, щоб скинути тягар неуважності до друзів юності по нелегкій морській службі підводників, про яких легендарниий командир підводного човна  М. Гаджієв сказав:  "Нет и не может быть такого равенства перед лицом смерти, как у экипажа подводной лодки, где все либо побеждают, либо все погибают."  

                      P. S.    Після служби часто згадував морські будні.  Одного разу написав у газету, що і через багато років не забудуться побратими-підводники. Пророчі судження підтвердилися. Навіть  через сорок три роки ми один одного — пам"ятаємо. Допис опубліковано у газеті "Комсомольская правда" за 12 квітня 1972 року. Подаю в оригіналі.
                             

    И  ДВАДЦАТЬ  ЛЕТ  СПУСТЯ...                                                                                                 

                Дорогая "Комсомолка!"  Вот уже почти два года, как я уволился в запас. Служил на Камчатке. И до сих пор не могу забыть нашего небольшого крепкого коллектива-экипажа подводной лодки. Теперь даже не верится, что больше не скользну в люк, не услышу команд-"Задраить верхний рубочный люк!", "По местам стоять..." Это такие же обычные слова для подводников, как "Шагом марш!", "Налево!" для солдат мотострелков. Но только подводнику известно, что после короткого "По местам стоять, со швартовых сниматься!" будут долгие недели автономного плавания.

                На всю жизнь запомнил я один случай. Тихий океан бушевал несколько суток, а у нас приказ: "Идти в надводном положении". Можете себе представить, как качало нашу лодку. После четырехчасовой вахты сил хватало на то, чтобы добраться до своей койки, привязаться ремнями и моментально заснуть. Но вот из динамиков в отсеках раздается голос командира: "Боевая часть один, собраться в центральном посту!" Случилось же вот что. Многотонная океанская волна ударила в борт лодки. Задвижка лючка, где был намотан швартовый конец, вылетела. Канат стал разматываться. Создалась угроза аварии: стальной трос мог намотаться на ходовой винт. И тогда-беда!

                  Старшина II статьи Николай Зыков вызвался ликвидировать аварию. Надев спасательный жилет и привязав себя шкертом за пояс, он осторожно пошел по мокрой, уходящей все время под воду, палубе. Одна особенно мощная волна ударила в борт. На мгновение показалось, что Николай окажется в ледяной воде. Но матросы, страховавшие старшину, вовремя натянули шкерт, и он удержался на палубе. Мокрый, обессиленный, он все-таки пополз дальше. Добрался до лючка и, зацепившись за леер, стал выбирать трос. Новый порыв ветра, еще один водяной вал. Крышка лючка, словно живая, вырывается из рук Николая, ударяет в лицо. Кровь бежит по лицу. коченеют руки, но старшина выбирает трос...


                  А как забыть общего любимца, усача, мичмана Петра Василенко? Каждый раз, когда мы сражались в футбол, он всегда говорил: "Рискую усами. Если выиграете  сами обрежете."  Но как мы ни старались, у нас, увы, ничего не получалось. Команда, где мичман был капитаном, всегда выигрывала.


                ...Итак, прошло два года. Но не забылось и никогда не забудутся товарищи, с которыми когда-то служил на Тихом океане.  

    Фото: Борис Побережець (ліворуч) і Валентин Сокольвяк біля меморіальної рубки  підводного човна Л-16, якого потопила японська субмарина у 1942 р.  

    Фото: Валентин Сокольвяк в роки служби на підводному човні

     Фото: Борис Побережець (ліворуч) і Валентин Сокольвяк на вершині камчатської сопки».

    Фото: Борис Побережець і Валентин Сокольвяк 

    Просмотров: 838 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/5
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Ноябрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии